Голод 1946-1947 рр.
Причини голоду:
спустошення країни внаслідок війни;
зменшення внаслідок війни посівних площ;
занепад матеріально-технічної бази колгоспів; нестача спеціалістів та робочої сили;
надмірно високі й нереальні плани хлібозаготівель, що постійно збільшувались;
посуха 1946 р., надзвичайно низька врожайність культур і в колгоспах і на присадибних ділянках;
відбудова промисловості за рахунок сільського господарства;
великі обсяги продажу хліба і продуктів тваринництва за кордон.
Злочинна позиція радянського державно-партійного керівництва, яке знало про злиденне становище в сільському господарстві України і не вжило запобіжних заходів.
Заходи влади:
репресивні заходи щодо селян; посилення кримінального переслідування «розкрадачів хліба»; тисячі колгоспників були засуджені як «саботажники», «розкрадачі соціалістичної власності», «підривники основ соціалізму».
відновлення дії закону «Про п’ять колосків»; за зрізання та збирання голодними людьми колосків передбачалось ув’язнення від 7 до 10 років із конфіскацією майна.
4 червня 1947 р. видано Указ президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна».
невизнання факту голоду радянським керівництвом.
Наслідки:
голодом була охоплена більша частина східних і південних областей України;
великі людські втрати – 1 млн. чол.;
гальмування процесу відбудови;
масова втеча селян у промисловість, не транспорт, на будівництво.
Зовнішньополітична діяльність урср
Вихід України на міжнародну арену після завершення війни; 1944 р. – створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР на чолі з Д. Мануїльським.
Мануїльський Дмитро Захарович
Радянський державний та партійний діяч, академік АН УРСР (з 1945 р.); з 1907 р. – член Київського комітету РСДРП; після жовтневого більшовицького перевороту в 1917р. став членом колегії Наркомату продовольства РСФРР; із травня 1918 р. був заступником голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною; у 1918 р. висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні.
У 1919 – 1920 рр. – член Всеукраїнського ревкому; в 1920 – 1922 рр. – народний комісар землеробства УСРР; у 1920 – 1921 рр. – учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі. Із грудня 1921р. протягом незначного часу обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, був редактором газети «Комуніст»; у 1920 – 1923 рр. і 1949 – 1952 рр. – член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 р. – член президії.
У липні 1944 р. призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР; у квітні 1945 р. очолював українську делегацію на міжнародній конференції у Сан-Франциско, яка оформила створення ООН та на Паризькій мирній конференції у 1946 р.; брав участь у роботі перших сесій Генеральної Асамблеї ООН, на яких виступав із промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції.
У 1945 – 1946 рр., виступивши ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», розгорнув широкомасштабну акцію з переслідування й цькування української інтелігенції, зокрема найвідоміших тогочасних істориків М. Петровського та І. Крип’якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюри, Ю. Яновського, М. Рильського та ін.; у 1946 – 1953 рр. був заступником голови Ради Народних Міністрів УРСР; помер і похований у Києві.
1945 р. – включення України до складу 47 країн-засновників ООН разом із Білоруссю та СРСР (участь української делегації в розробці та прийнятті статуту ООН).
1945 р. – Україна стала членом постійної комісії ООН із питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).
1946 р. – обрання України до складу Економічної і Соціальної Ради ООН; 1948-1949 рр. – Україна – постійний член головного органу ООН - Ради Безпеки ООН; згодом обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН.
29 липня – 15 жовтня 1946 р. – участь представників України у Паризькій мирній конференції з питань роззброєння і підписання мирних договорів із колишніми союзниками нацистської Німеччини.
1948 р. — активна участь України в роботі Дунайської конференції, яка розв’язувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї.
Таким чином, формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини, але фактично своєї незалежної зовнішньої політики вона не мала.