Історія Держави та Права України

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих... гетману и всему Войску Запорожскому золотыми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин — должность обыклую его царскому величеству отдавать будет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народновизвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв'язали також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне й політичне панування, М. Драгоманов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р. З'ясування цього питання ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін,

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв'язків України та Росії за договором з їхнім реальним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допомогла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-правових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини України та Росії за Березневими статтями.

Єавтори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднання України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. ПолонськаВасиленко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Ог-лоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладо-ва, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протекторатом. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степанкова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава.

Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, держа-ві-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату і визначали існуючі відносини однозначно. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договорами про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з огляду на реальну обстановку, за тверезим розрахунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією. Україна уклала цей договір добровільно, як визнаний суб'єкт міжнародного права. Всі документи, якими оформлявся договір, послідовно використовували такі терміни, як «взять под высокую государеву руку», «поддаться под высокую руку царя», «вступить в подданство». Це загальновизнані, поширені у міжнародній практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини протекції.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для визначення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в документах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 pp. Це редактори, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 p., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

Щоправда, в тексті рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 р. один раз вживається слово «з'єднання» — коли йдеться про відносини царя Михайла Федоровича і короля польського Владислава.

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в науковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Максимовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» використовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держа-ви-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського хана, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвідношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівноправні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекторат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки договору 1654 р. і М. Грушевський.

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р.

«...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулювання — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття

такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

§ 5. Українська держава у 1654—1657 pp.

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір, на лівому березі Дніпра — Чернігівщина й Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після 8 січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії (Гомель, Могильов, Новий Бихов), яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку» російського монарха, оскільки становила невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок.

Феодали. Більша частина земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів діставав шляхетні права, старшина ставала панівним класом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплювалося виключне право займатися промислами (поташним, пивоварним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б. Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні відновила свої права. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформоване постійне військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську. Звідси, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений на 60 тис. козаків. Проте Б. Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці були майново заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них стало захоплення земель, які залишилися без хазяїв у 1648— 1654 рр. Так реєстрові козаки — верства між шляхтою і селянством — стали привілейованим станом, опорою влади гетьмана. Рядові реєстрові козаки відбували військову службу (бойову і похідну), яка була досить важкою та підпорядковувалася тільки своїй козацькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого населення, як і раніше, становили селяни (посполиті). «После войны Богдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайшие пописались в казаки, а бедные остались в мужиках», тобто залишалися посполи-

тими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і прагненням козацької старшини, які були чітко відображені у статтях Б. Хмельницького,

Водночас спостерігалося таке нове явище, як збільшення прошарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спромоглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Хмельницький надав козацьких прав усім селянам і міщанам, які залишалися у війську упродовж 1648—1654 pp. Покозачені селяни здобули право на володіння землею і на особисту свободу. Таким чином, козацтво перетворилося у стан дрібних землевласників.

Це явище мало велике значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М. Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було вільним. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, повертали феодалам, проте режим експлуатації був пом'якшений.

Як і раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повинностями. Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися не допустити переходів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади, і більшість городян здобули особливу волю. Основну частину населення міста становили міщани. «Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани». Тому часто термін «городяни» визначає саме цю частку населення міста. Термін «міщани» поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б. Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісникам різні пільги.

Політичний устрій, У 1654—1657 pp. (тобто в останні роки життя Б. Хмельницького) Україна залишалася незалежною державою. Це визнавали і сучасники, визнають і дослідники. У наші дні ця думка знаходить все нових прихильників. Дослідники стверджують, що спочатку Росія поводила себе дуже обережно, без особливої необхідності не втручаючись у внутрішні справи України, рахуючись з особистістю Хмельницького і політичною реальністю, мирилася з тим порядком в Україні, який визнавали Березневі статті. В Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б. Хмельницький твердо і впевнено очолював цю систему.

У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького навіть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішенню важливих державних питань зі старшинською радою, але останнє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними землями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після

1654 р.

Поширеною є думка, яка схвалює домагання Б. Хмельницького на владу монарха на тій підставі, що тільки монарх міг захистити незалежну Україну, стабілізувати управління державою, досягти злагоди з опозицією і передусім з селянством, яке, не отримавши волі і

землі, дедалі частіше виступало проти старшини і шляхти. Однак не слід поспішати з висновком, що гетьман уже став монархом, а Україна монархією.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман все ж, не був єдиновладним правителем. Як такий він передусім був важливою складовою частиною військовоадміністративної і полково-сотенної організації, яка (і насамперед генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана, але вони не схвалювали і не допускали перетворення гетьмана в монарха.

Ймовірно, правильніше вважати, що в умовах важливого процесу розбудови української незалежної держави, що продовжувався, тісно перепліталися республіканські й монархічні начала.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З уведенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. створюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Відтак полкова організація Слобідської України продовжувала полковий устрій Лівобережжя. Організація на цій території вирізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо бєлгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі. Проте, як показав час, козацькі установи виявилися нетривкими.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані ратушні міста. Це міста, що були розташовані на території полку і не мали привілеїв управління за Магдебурзьким правом. Але у привілейованих містах, не підпорядкованих безпосередньо полковій адміністрації, органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністративної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська становила 60 тис. осіб. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які боролися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи становили королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запорожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель України, Білорусії, Росії. Щоправда, незабаром спільні виступи захлинулися внаслідок взаємної недовіри і відсутності координації. Вина за це лежить на Росії, яка намагалась обернути ситуації, що складалися, собі на користь.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру — до 80—100 тис. вояків проти визначених 60 тис, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з найсильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-морські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 р. уряд Росії відмовився сплачувати козакам платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці вже в Березневих статтях (ст. 9) нагадали Б. Хмельницькому про його минулі обіцянки не просити жалування у царя. Відмова виплатити рядовим козакам 42 тис. золотих рублів призвела до скорочення українського війська, оскільки служба вимагала чималих витрат і була під силу лише заможним. Наприкінці життя

Хмельницького у складі армії з'явилися найманці — гвардійські частини — татарська і німецька.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 р. зростає значення православної церкви.

Суд. Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своим прежним правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром у їхньому складі стали виокремлюватися колегії, а також урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитої. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б. Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Пруссія, Семигород, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою. Слід мати на увазі, що в той момент Швеція була ворогом Москви, але це не заважало Україні підтримувати з нею дипломатичні зв'язки. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. 12 червня 1657 р. шведське посольство в Києві підтвердило згоду короля на включення до складу козацької держави усіх руських земель Речі Посполитої, а також і Південної Білорусії. ТуреччинаПорта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала її повернутися у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України положення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що під час укладення договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 р. Росія зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи, але незабаром ці зобов'язання були порушені. У січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії — загін чисельністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. Втім це трапилося не без відома Б. Хмельницького. Він у 1653 p., передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу по-ляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення Віленського перемир'я всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницького. Але у червні 1657 р. Хмельницький заборонив царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові, а також заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули разом з воєводами. В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпилися під час

заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту та управління ними. У 1654— 1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І. Ромодановський. Він затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

Під час спільних з Росією воєнних дій у 1654—1656 pp. Б. Хмельницький, український народ дедалі більше переконувалися, що Москва дбає лише про власні інтереси — звільнення російських земель. Але Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта).

24 жовтня 1656 р. цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею.

Про переговори, що мають відбутися, Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені — її уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козацьку Україну у складі Речі Посполитої.

Звістку про Віленське перемир'я Україна зустріла зі смутком. Б. Хмельницький сміливо засудив політику Росії. Проте він не відступився від Московського договору 1654 p., хоча дії Росії можна було розцінювати як його розрив. Хмельницький написав царю листа, в якому звернув його увагу на ненадійність укладеного перемир'я. Водночас він почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, Б. Хмельницький у цей час домагається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина, 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління. В науці існує думка, що Б. Хмельницький прагнув до передачі гетьманства за спадком, щоб зрівнятися з передачею влади монарха за спадком у Москві, і хотів, щоб патріарх Никон благословив рішення ради в Чигирині.

Передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові української національної державно-правової системи.

§ 6. Автономія України

Після смерті Б. Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у країні. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

Такі обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького особа — генеральний писар І. Виговський, який зрадив пам'яті свого благодійника. Це підтверджував Мазепа. У листі до польського короля Лещинського в 1707 р. він, визначаючи віхи руїни, писав, що почалась смута з Виговського — зруйнуванням державної єдності.

Виговський почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія. Під тиском Виговського 26 серпня 1657 р. старшинська рада в Чигирині постановила передати гетьманство (до повноліття Юрія) Виговському. А 25 жовтня в Корсуні вже генеральна рада визнала Виговського гетьманом України. У такий спосіб було завдано удару ідеї спадкоємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися, тобто ідеї монархічності.

Росія спочатку підтримала Виговського. Вона погодилася з його гетьманством (скликана на її настійну вимогу у лютому 1658 р. в Переяславі козацька рада підтвердила обрання Виговського гетьманом), а він дозволив перебування російських воєвод у Ніжині, Переяславі і Чернігові.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.). За ним Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівство у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Гетьман затверджувався королем. Реєстр скорочувався до ЗО тис. осіб. Решта українських земель ставали польськими. Так відновлювався старий — польський — адміністративнотериторіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські феодали. Отже, це був погіршений Зборівський договір.

Гетьманство І. Виговського, особливо укладений ним Гадяцький договір, викликало обурення народу, призвело до громадянської війни. Повстання проти Виговського очолив І. Богун.

11(21) вересня 1659 р. козацька рада під Германівкою обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Молодий гетьман і його оточення, враховуючи антипольський настрій мас, повернули в бік Москви. Вони мали намір зміцнити відносини з Москвою на умовах Березневих статей. Але Москва вирішила скористатися нестабільністю в Україні, що виникла, відсутністю досвіду у молодого гетьмана. Воєвода А. Трубецькой, спираючись на багатотисячну російську армію, що стояла в Україні у зв'язку з війною Москви з Польщею, домігся скликання 17(24) жовтня 1659 р. козацької ради в Переяславі. Рада (на ній були присутні й російські військові частини) підтвердила обрання Ю. Хмельницького гетьманом. Після чого Ю. Хмельницький під тиском Трубецького підписав з Москвою новий договір, так звані Другі Переяславські статті. Це був фальсифікований Москвою договір 1654 p., доповнений кількома новими статтями. Цей документ обмежував самостійність української козацької держави, посилював її залежність від Росії. На підставі цього документа Москва приступила до поступового переведення України зі становища васальної, протегованої