План
Вступ
Процесуальний статус прокурора у досудовому кримінальному провадженні.
Функції і повноваження прокурора під час судового провадження.
Роль прокурора в апеляційному та касаційному провадженнях, а також в провадженні у Верховному Суді України. Провадження за нововиявленими обставинами.
Дії прокурора під час виконання судових рішень.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У зв’язку зі вступом у 2012 року у силу нового Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК) та отриманням прокурором нових повноважень та обов’язків стає ще більш актуальним дослідження процесуального статусу прокурора на усіх стадіях кримінального провадження. Прокурор відіграє центральну роль під час досудового провадження так, як є процесуальним керівником усього розслідування через нагляд за додержанням законів органами, що беруть учать у досудовому слідстві та організацію й ініціювання переважної більшості процесуальних дій на цій стадії. На стадії судового провадження прокурор вже виступає, як державний обвинувач – сторона судового розгляду, яка представляє державу та виконує функцію обвинувачення. Новий КПК детально регламентує усі права та обов’язки прокурора на усіх стадія кримінального провадження, що дозволяє більш детально розглянути роль прокурора в кримінальному процесі.
1. Процесуальний статус прокурора у досудовому кримінальному провадженні.
Серед конституційних функцій прокуратури України чільне місце належить функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (п. З ст. 121 Конституції України, п. З ст. 5 Закону України «Про прокуратуру»). Однією з новел її втілення є закріплення Кримінальним процесуальним кодексом України (далі — КПК) процесуального статусу прокурора як посадової особи, яка здійснює нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.
Прокурор є одним з учасників, що належить до сторони кримінального провадження, який виконує функцію нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК). По суті це означає, що саме на прокурора покладається обов’язок організації процесу досудового розслідування, визначення його напрямів, координації проведення процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотримання під час кримінального провадження вимог законів України.
Прокурорський нагляд має за мету виявити порушення закону, усунути правопорушення, причини та умови, що їх породжують, дає можливість прокуратурі впроваджувати не тільки точне, а й однакове розуміння і виконання законів усіма суб’єктами, що підлягають нагляду. Прокурор, відповідно, є єдиним суб’єктом з нагляду за додержанням законів посадовими особами, які здійснюють кримінальне провадження, зокрема - слідчим. Законодавець залишив раніше існуючу модель органів досудового розслідування (передбачивши ліквідацію слідчого апарату прокуратури і створення державного бюро розслідувань) і одночасно посилив наглядову та керівну (організаційну) функції прокурора, надавши йому статусу процесуального керівника досудового розслідування. За КПК саме на прокурора покладено і контроль, і нагляд за додержанням законності відомчими слідчими при проведенні ними кожної слідчої (розшукової), негласної слідчої (розшукової) дії та прийнятті кожного процесуального рішення.
Таким чином, процесуальне керівництво - це специфічний вид правового керівництва кримінальної процесуальної спрямованості, який полягає в упорядкуванні процесу досудового розслідування з використанням кримінальних процесуальних повноважень владно-розпорядчого характеру, закріплених у ст. 36 КПК. За своєю суттю ці повноваження не є внутрішніми організаційно-управлінськими, що, як правило, реалізуються за межами кримінального судочинства. їх вектор спрямований не на організацію праці підлеглих, а на забезпечення всебічного, об’єктивного і повного розслідування кримінального провадження.
Сьогодні немає єдиної точки зору щодо розмежування повноважень, передбачених ст. 36 КПК щодо прокурора, який здійснює нагляд у формі процесуального керівництва розслідуванням, та прокурора - керівника органу прокуратури у випадку, коли він не здійснює безпосередньо функції процесуального керівництва. Також неможливо розмежувати наглядові повноваження та повноваження з керівництва розслідуванням залежно від суб’єктів, на яких вони спрямовані. У зв’язку з цим, у поділі повноважень прокурора, встановлених ст. 36 КПК, на суто наглядові й такі, що призначені для процесуального керівництва дізнанням і слідством, взагалі немає необхідності через універсальний характер цих повноважень.
Повноваження прокурора у кримінальному процесі мають владно-розпорядчий характер, а деякі з них - також і організаційний характер, що дає змогу стверджувати про процесуальне керівництво прокурора розслідуванням. Такі повноваження мають бути достатніми: 1) для організації кримінального переслідування за вчинене кримінальне правопорушення; 2) для забезпечення законності кримінального переслідування; 3) для захисту та відновлення порушеного права потерпілої сторони; 4) для забезпечення процесуальних прав усіх учасників кримінального провадження; 5) для формування об’єктивного, обґрунтованого і неупередженого висновку щодо винуватості особи, якій повідомлено про підозру і щодо якої затверджено обвинувальний акт чи з якою укладено відповідну процесуальну угоду.
КПК закріпив процесуальний статус слідчого, як сторони обвинувачення, і посилив контролюючу та наглядову функцію прокурора. Тобто прокурор, здійснюючи нагляд у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням фактично поєднує дві самостійні функції. У цьому є як позитивний, так і негативний аспекти. Позитивний аспект цієї законодавчої новації полягає в тому, що прокурор, який від самого початку здійснює нагляд за розслідуванням, витрачає менше часу для підготовки до судового розгляду і краще орієнтується в матеріалах кримінальної справи. Водночас можливим є настання негативних наслідків закріплення за одним і тим самим прокурором функцій процесуального керівництва і державного обвинувачення в суді. Вони здебільшого можуть бути пов’язані з тим, що прокурор, який відповідав за результати досудового розслідування, може не виявити належної об’єктивності, зокрема щодо зміни або відмови від обвинувачення в ході судового розгляду. Дещо обмеженими є можливості керівників прокуратур з маневру кадрами у разі неможливості для процесуальних керівників підтримувати обвинувачення в суді і своєчасної зміни їх на інших прокурорів за наявності підстав, передбачених у ч. 2 ст. 37 КПК. Можливо, саме з цим пов’язані факти порушення розумних строків розгляду справ через неявку прокурорів у судові засідання. Очевидно, назріла потреба узагальнити причини таких негативних проявів у масштабі держави і вжити необхідних організаційних заходів.
Отже, підтримуючи закріплену в законі нову форму статусу прокурора, як процесуального керівника досудовим розслідуванням, слід наголосити, що така нормативна модель прокурорської діяльності повинна забезпечити охорону прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, законність кримінально-процесуальної діяльності слідчих та оперативних підрозділів, оскільки прокурор спрямовує досудове розслідування, має постійний доступ до процесуальної інформації, обізнаний про ключові рішення, що приймаються слідчим, своєчасно усуває порушення закону та здатний забезпечити належну якість підтримання державного обвинувачення в суді. Однак, слід звернути увагу на те, що інколи сторона обвинувачення, зловживаючи своїми правами, здійснює практику необгрунтованих обмежень сторони захисту, а саме: затриманих осіб примушують до відмови від захисника; із затриманою особою проводяться дії ще до моменту прибуття захисника; викликані захисники не допускаються до затриманих осіб; не забезпечуються умови конфіденційного спілкування захисника з підозрюваним; особам не повідомляється про підозру за наявності для цього достатніх підстав тощо. Подібні факти недотримання вимог чинного КПК порушують право особи на захист, свободу та особисту недоторканість, що зумовлює необхідність посилення механізму реалізації прав сторони захисту на досудовому провадженні.