2. Правові наслідки порушення зобовязання

Практика свідчить, що майже кожний другий укладений договір порушується на стадії його виконання. Іноді порушення є незначними або ж сторони, знають, що їм вдасться врегулювати свої відносини. У тих випадках, коли сторони не можуть дійти згоди, законом дається можливість застосувати наслідки порушення зобов’язань. У ст. 611 ЦК України перелічені наслідки порушення зобов’язання, тобто санкції за порушення зобов’язання. Всі ці заходи спрямовані або на забезпечення виконання зобов'язання, або на компенсацію майнових втрат, які несе потерпіла сторона. Це заходи на користь потерпілого, тому і застосовуються вони судом за ініціативою, за позовом потерпілої сторони.

До них, зокрема, належать: припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від нього (ст. 615) або розірвання договору (ст. 651), зміна умов зобов’язання (ст. 651), сплата неустойки (ст. 624), відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.ст. 22, 23, 623).

Сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди є заходами відповідальності і вживаються, за загальним правилом, за наявності вини порушника (ст. 614). Припинення зобов’язання і зміна його умов не є заходами відповідальності й, отже, застосовуються незалежно від вини порушника зобов’язання.

Перелік правових наслідків, які названі у ст. 611 ЦК України, не є вичерпним, бо договором або законом можуть бути передбачені й інші наслідки порушення зобов’язань.[3, c.129]

Розглянемо припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови. В ст. 525 ЦК зазначається, що відмова або зміна умов зобов’язання в односторонньому порядку не допускається, крім випадків встановлених договором або законом. Цією статтею встановлені межі використання права на односторонню відмову: по-перше, таке право може бути закріплено законом; по-друге, передбачено в самому договорі.

У ст.ст. 611 та 615 ЦК мається на увазі загальне право на односторонню відмову від зобов’язання в разі порушення зобов’язання, однак не у всіх без винятку випадках, а тільки в тих випадках, що обумовлені договором чи встановлені в законі. Тобто йдеться про те, що якщо в договорі не передбачена можливість відмови від зобов’язання внаслідок його порушення однією із сторін, то особа може відмовитися від зобов’язання в тих випадках, що передбачені законом ( наприклад, замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору (ч. 4 ст. 849 ЦК); відповідно до ч. 3 ст. 702 ЦК покупець до передання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов’язаних із вчиненням дій щодо виконання договору, дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК)), а у випадку якщо це не передбачено ні договором, ні законом – то діє загальне правило про неможливість відмови чи зміни зобов’язання однією стороною. Тому для односторонньої відмови внаслідок порушення зобов’язання необхідна бути наявність юридичних фактів: 1) порушення зобов’язання, 2) передбачена можливість односторонньої відмови в договорі чи законі, 3) воловиявлення суб’єкта, який хоче відмовитися від зобов’язання.

Ці випадки чітко вказуються в законі. Так, незалежно від наявності порушення зобов’язання сторони можуть відмовитися від договору доручення (ст. 1009), комісії (ст. 1025), дарування «на майбутнє» (ст. 724) тощо при дотриманні вка- заних у законі умов. Таким чином, ст. 615 ЦК України не надає якогось нового та особливого права на відмову від зобов’язання в разі порушення зобов’язання, а підтверджує можливість передбачити такі наслідки в договорі, навіть у тих випадках, коли за загальним правилом договір не може бути розірваний у односторонньому порядку. Наприклад, ст. 849 ЦК передбачено, що, коли за договором про виконання робіт (підряд) підрядчик своєчасно не почав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її в строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду і вимагати відшкодування збитків. Таких прикладів щодо різних видів договорів можна наводити багато. Проте зовсім не завжди закон надає можливість розірвати договір в односторонньому порядку без звернення в суд (відмовитися від договору), навіть якщо інша сторона допускає порушення договору.

За своєю правовою природою одностороння відмова від зобов’язання є засо- бом захисту постраждалої сторони, але не є мірою відповідальності. Відмова (повна або часткова) постраждалої сторони від зобов’язання не звільняє порушника від відповідальності (відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки), якщо сторона, яка порушила зобов’язання, є винною в його порушенні. У разі односторонньої відмови від зобов’язання внаслідок порушення зобов’язання, зобов’язання припиняється (чи змінюються його умови) автоматично, без рішення суду, однак після відповідної процедури, що вказана в законі для кожного конкретного договору (якщо така можливість передбачена) чи відповідно до умов договору. Наприклад, повинні бути дотримані строки повідомлення іншої сторони про відмову від зобов’язання внаслідок його порушення іншою стороною (відповідно до ст.ст. 1009, 1025, для комерційного представника за договором доручення, для договору комісії цей строк становить – 30 діб).[4.с.987]

Наступні правові наслідки порушення зобов’язання: зміна умов зобов’язання і розірвання договору пропоную розглядати в разом, оскільки підстави зміни і розірвання договору є однаковими, але правові наслідки зміни і розірвання договору є різними.

В ст. 651 ЦК визначено підстави для зміни або розірвання договору. За загальним правилом, норма зазначає, що зміна або розірвання  договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому за вільним воловиявленням сторін договір може бути змінений або розірваний.

Більш цікава ситуація передбачена в ч.2 ст.651 ЦК яка передбачає,що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Також законодавець визначає, що таке “істотне порушення” - це порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Ускладнена проблема ще і тим, що по ряду договорів ЦК України істотність порушення визначається не у зв’язку з понесеними потерпілим майновими втратами, а указуючи на які-небудь інші чинники, що свідчать про порушення договору (ч. 2 ст. 678, ч. 1 ст. 872 ЦК України).[5, с.201]

Аналіз визначення істотного порушення, що закріплене у ч. 2 ст. 651 ЦК України показує, що законодавець як підставу для розірвання договору передбачає не тільки факт порушення умов договору другою стороною, а й обов’язково наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною. Звідси на практиці суди якщо з’ясовують, що порушенням стороною умов договорів не було завдано шкоди іншим учасникам цих договорів, то вони відмовляють у розірванні договору.

Визначаючи те чи інше порушення істотним, а отже таким, що дає право вимагати розірвання договору, суд повинен з’ясувати “чи є дійсно істотною різниця між тим, на що вправі була розраховувати сторона при укладенні договору, і тим, що в дійсності змогла отримати”. Тому важливо встановити, беручи до уваги правила тлумачення договору, які конкретно цілі ставила перед собою сторона у момент укладення договору і наскільки дії або бездіяльність боржника розходяться з цими цілями.[6, c.72]

Тому, при визначенні істотності порушення договору судам до уваги слід приймати такі обставини, як: 1) значність самого порушення як факту; 2) значність негативних наслідків порушення. Як факультативні чинники істотності порушення судом повинні бути досліджені такі обставини, як: втрата довіри до боржника; обґрунтований інтерес боржника в збереженні договору або його відсутність; несумлінність боржника; провина кредитора і його сумлінність тощо.

Правовим наслідком порушення зобов’язання є також сплата неустойки. В цивільному праві не має єдиної думки, щодо правової природи неустойки. Одні науковці зазначать, що неустойка є лише способом забезпечення зобов’язання, інші, що вона не здійснює забезпечувальну функцію, а є лише мірою цивільно-правової відповідальності, але правильним буде розгляд неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання і мірою цивільно-правової відповідальності

Тому дію неустойки в часі треба розділити на два проміжки: до порушення зобов’язання – неустойка виконує забезпечувальну функцію, а після порушення зобов’язання є мірою цивільно-правової відповідальності.[7]

Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником свого зобов’язання. Іншими словами, боржник лише приймає на себе обов’язок на випадок порушення зобов’язання передати певну грошову суму або певне майно

Ст. 624 ЦК встановлює, що неустойка має штрафний характер, а тому якщо неустойка встановлена договором, то вона виплачується незалежно від відшкодування збитків. Також ЦК визначає види неустойки, які можуть бути визначені в договорі – залікова неустойка, тобто обов'язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою та виключна чи альтернативна. Під виключною неустойкою розуміється стягнення неустойки без права на відшкодування збитків, А альтернативною неустойкою є можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.

Особливу увагу слід приділити порушенню грошового зобов’язання. В ст. 625 ЦК встановлено, що внаслідок прострочення виконання грошового зобов’язання боржник повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тому постає питання, якщо виконання грошового зобов’язання було забезпечене неустойкою, то чи нараховуються індекс інфляції та три проценти річних на суму неустойки. Відповідь на це питання дає Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013  № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язаньв п.2.6 зазначено, що проценти на суму неустойки не нараховуються в силу прямої заборони законом такого нарахування (частина друга статті 550 ЦК України), тому що неустойка не є коштами, за користування якими здійснюється нарахування процентів річних згідно із законом.

Тому неустойка виконує функції забезпечення використання зобов’язання і є мірою цивільно-правової відповідальності.

Відшкодування збитків є багатофункціональним юридичним механізмом, оскільки слугує не лише мірою цивільно-правової відповідальності, але і водночас способом захисту порушених прав сторін договірного зобов’язання при стягненні їх із зобов'язаної особи та превентивним способом їх спонукання до належного виконання передбачених договором та законом обов'язків.

Право на відшкодування збитків зазначено в ст. 22 ЦК, де визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Стаття 22 ЦК визначає збитки таким чином: а) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі; б) витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права; в) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Як бачимо, збитки, що підлягають відшкодуванню, є неоднорідними за своїм змістом.

Традиційно розрізняють дві складові збитків: реальні збитки й упущена вигода. Критерієм їх розмежування є форма прояву негативних наслідків у майновій сфері особи, право якої порушено. Реальними збитками підкреслюється, що існують фактичні утиски майнової сфери потерпілої особи. Включення до складу реальних збитків витрат, які особа мусить понести в майбутньому для відновлення свого порушеного права, є новелою чинного ЦК України. Останні ж справедливо відносять до реальних збитків. Хоча витрати будуть зроблені лише в майбутньому (тобто вони ще фактично не зменшили майнової сфери особи), але їх здійснення об’єктивно необхідне для усунення негативних наслідків правопорушення.

Другою складовою збитків є упущена вигода, тобто доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Цей вид збитків полягає в тому, що всупереч очікуванню майнові активи суб’єкта не збільшились. Розмір упущеної вигоди обчислюється лише приблизно, оскільки невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток. Позивач повинен довести реальну можливість отримання майна, грошових сум, якби його право не було порушено. Теоретичні припущення щодо абстрактних доходів при вирішенні питання про відшкодування упущеної вигоди до уваги не приймаються. Поняття “упущена вигода”, “неодержані доходи” і “втрачена вигода” в актах законодавства використовуються як тотожні. Що ж до вигоди, яку могла б одержати особа, якби її право не було порушено, то така вигода лише передбачалася, але ще не існувала й не була складовою частиною майна цієї особи. Отже, таку вигоду логічно йменувати все ж таки упущеною. [8]

Відшкодуванню моральної шкоди належить унікальне місце в системі способів захисту цивільних прав та інтересів і серед заходів цивільно-правової відповідальності. Потенційна сфера його правового впливу перевершує навіть коло правовідносин, у яких має місце застосування такої санкції, як відшкодування збитків, оскільки теоретично в кожному випадку завдання матеріальних втрат може йтися також і про виникнення моральної шкоди. Натомість зворотної кореляції не спостерігається – далеко не у кожному випадку посягання на особисті немайнові блага, що супроводжувалося заподіянням моральної шкоди, у потерпілого можуть виникнути які-небудь матеріальні втрати.

Метою застосування відшкодування моральної шкоди за всіх обставин є компенсація винятково немайнових втрат потерпілого (статті 23, 1167 ЦК України).

Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.95 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” вказано, що відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: - коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; - у випадках, передбачених статтями 7, 440-1 Цивільного кодексу Української РСР та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди - при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону "Про захист прав споживачів" чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

В п. 3 визначено законодавче розуміння моральної шкоди - втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Як і кожен захід цивільно-правової відповідальності, відшкодування моральної шкоди є санкцією,покликаною виконувати дві функції – компенсаційну та превентивну. При цьому компенсаційна функціяцивільної відповідальності спрямована на максимально можливе усунення негативних наслідків порушеннясуб’єктивного цивільного права, що виникли у майновій та немайновій сферах потерпілої особи. Зазначена мета досягається через звернення стягнення на власне майно боржника або добровільне передання ним кредиторові належної йому майнової компенсації. Сама можливість застосування такого роду майнового стягнення справляє певний превентивний вплив, спонукуючи до належного виконання своїх обов’язків як цього самого боржника, так і загалом всіх суб’єктів цивільного права

Стаття 23 ЦК передбачає, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Порушення її прав може походити як з договірних зобов’язань так і не з договірних.

Законодавець зазначає, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Слід враховувати, що правомірним є завдання моральної шкоди при здійсненні права на самозахист, з додержанням встановлених ст. 19 ЦК України вимог, а також у стані крайньої необхідності (статті 1169, 1171 ЦК України). Водночас особа, яка правомірно діяла у стані крайньої необхідності, зазвичай все одно повинна відшкодувати завдану потерпілому моральну шкоду (з правом зворотної вимоги до учасника цивільних відносин, в інтересах якого вчинено відповідні дії), якщо інше не буде визначено рішенням суду. [9, c.176]

Тому право людини на компенсацію моральної шкоди є особливо важливим, оскільки воно, з одного боку, випливає із притаманної людині гідності, а з іншого – є ефективним засобом її захисту.