7.1.4. Прострочення виконання грошового зобов’язання боржником і кредитором

Прострочення боржника. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’я­заний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлено інший розмір відсотків (ст. 214 Цивільного кодексу).

Особливість правових наслідків прострочки боржника за грошовим зобов’язанням полягає в такому: а) відповідальність настає незалежно від вини боржника; б) формою відповідальності є виключна неустойка, яка розраховується в певних відсотках до несплаченого боргу. Стягнення збитків при цьому не допускається.

Зі змісту ст. 214 Цивільного кодексу випливає, що на випадок прострочення виконання боржником грошового зобов’язання сторони можуть прямо передбачити в договорі сплату боржником не тільки 3 % річних з простроченої суми, а встановити інший розмір відсотків (наприклад, 30 % або 50 % річних). Тобто умовно можна вести мову про додатковий спосіб забезпечення виконання зобов’язання.

Прострочення кредитора. Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких у силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.

За грошовим зобов’язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора (ст. 215 Цивільного кодексу).

7.1.5. Відповідальність за зобов’язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди. Згідно зі ст. 440 Цивільного кодексу шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу підставою виникнення цивільних прав і обов’язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов’язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.

Слід розрізняти обов’язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що випливає з договору (ст. 203 Цивільного кодексу), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов’язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (гл. 40 Цивільного кодексу).

Одночасно необхідно врахувати, що можуть мати місце випад­ки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін іншій стороні не пов’язане з виконанням зобов’язання, що випливає з цього договору.

Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором, може бути обмеженим (ст. 206 Цивільного кодексу), а у разі відшкодування позадоговірної шкоди остання підлягає стяг­ненню у повному обсязі.

Зазначене розмежування підстав відповідальності необхідне також і тому, що збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов’язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за винятком відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.

Як у випадку невиконання договору, так і за зобов’язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить із принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду (ст. 209 та 440 Цивільного кодексу). Однак щодо зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, існують виняток з цього загального правила, тобто коли обов’язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ст. 450 Цивільного кодексу ).

Крім того, шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв’язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов’язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, то з урахуванням ступеня його вини господарський суд може зменшити розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовити у відшкодуванні шкоди.

У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону.

При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

Норма ст. 451 Цивільного кодексу, згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими ст. 175 Цивільного кодексу.

Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у тому разі, коли це є наслідком вини осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на підставах, передбачених Законом.

У разі протиправного вибуття джерела підвищеної небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні дії. Виняток з цього правила може мати місце, коли протиправним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона такого джерела тощо. У такому разі залежно від ступеня вини певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України преюдиціальне значення для господарського суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів.

Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені ст. 440 та 450 Цивільного кодексу, застосовують і при вирішенні спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища.

Для правильного вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов’язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

За загальними правилами господарського процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 Господарського процесуального Кодексу). Виходячи з цього, відповідно до ст. 441 Цивільного кодексу позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками відповідача під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, безпосередній причинний зв’язок між правопорушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.

Як у випадках порушення зобов’язання за договором, так і за зобов’язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (ст. 209 та 440 Цивільного кодексу) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, потерпілий не повинен доказувати наявність вини правопорушника у заподіянні шкоди, а навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (ст. 203 Цивільного кодексу).

Під збитками розуміються витрати, пов’язані з виправленням пошкодженого майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) — його дійсна вартість.

З урахуванням необхідності дотримання доарбітражного врегулювання спору витрати потерпілої особи по виправленню пошкодженого майна її засобами і коштами визначаються, виходячи з реальних витрат позивача, визначених у претензії. Що ж до відшкодування вартості втраченої речі, то позовні вимоги підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв’язку з втратою речі, у тому числі з урахування офіційного індексу інфляції.

Якщо після прийняття господарським судом рішення про відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням майна, її розмір збільшився, наприклад у результаті нових цін на запчастини, комплектуючі вироби або роботи, потерпіла особа не позбавлена права пред’явити нову претензію та позов до винної особи.

Приймаючи рішення з господарського спору, пов’язаного з відшкодуванням шкоди, на підставі п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу господарський суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно зі ст. 440-1 Цивільного кодексу моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу підставою виникнення цивільних прав і обов’язків є, зокрема, угоди (договори) та зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. встановлено обов’язок винної особи відшкодувати моральну шкоду.

Цим Законом гл. 40 Цивільного кодексу, яка регулює зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, доповнено ст. 440-1.

Таким чином, дія цієї статті Цивільного кодексу не поширюється на зобов’язання, які виникають з угод (договорів). Що ж до останніх, то відповідальність особи, винної у невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання, обмежується обов’язком відшкодувати завдані цим збитки та сплатою неустойки (ст. 203 та 204 Цивільного кодексу), якщо інше не передбачено законом.

Підприємство чи організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 7 та 440-1 Цивільного кодексу України, інших спеціальних законодавчих актів, зокрема, ст. 49 Закону України «Про інформацію», ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування».

При цьому слід мати на увазі, що ст. 47 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», в якій ідеться про відшкодування моральної шкоди громадянинові, не виключає права підприємства чи організації на відшкодування цієї шкоди на підставі ч. 2 ст. 7 Цивільного кодексу.

Моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Відповідно до чинного законодавства моральна (немайнова) шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі. При цьому якщо дії винної особи заподіяли як майнову, так і моральну (немайнову) шкоду, то відшкодування майнової шкоди не звільняє таку особу від обов’язку відшкодувати моральну шкоду.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 440-1 Цивільного кодексу винна у заподіянні моральної шкоди особа може бути звільнена від обов’язку відшкодування тільки за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини (умислу або необережності). Таким чином, позивач повинен довести лише факт заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, а не наявність у цьому вини останнього.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду.

Найбільш характерними випадками заподіяння моральної шкоди таким особам є поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам (ст. 7 Цивільного кодексу), ст. 49 Закону України «Про інформацію». Авторське право може належати як фізичній особі, так і підприємству чи організації. Пору­шення авторського права і суміжних прав також тягне за собою обов’язок відшкодування моральної шкоди (п. 3 ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Моральна шкода пов’язана з порушенням немайнових прав. Відповідно до ст. 83 Цивільного кодексу позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.

Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходити з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем майнової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно до ст. 440 Цивільного кодексу. За всіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим ніж п’ять мінімальних розмірів заробіт­ної плати.

При заподіянні моральної шкоди неправомірними діями кількох осіб питання про розмір відшкодування слід вирішувати з урахуванням ступеня вини кожного з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду заподіяно спільно, тобто взаємопов’язаними сукупними діями винних осіб, вони відповідно до ст. 451 Цивільного кодексу несуть перед потерпілим солідарну відповідальність.

У вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, заподіяної підприємству чи організації поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать ділову репутацію підприємства чи організації або завдають шкоди їх інтересам, необхідно виходити з такого. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.

Відповідно до чинного законодавства обов’язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них. Оскільки без участі у справі автора — фізичної особи спір про відшкодування моральної шкоди вирішити неможливо, а господарському суду непідвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до арбітражного суду з позовом до органу масової інформації лише у тому випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію, взяв на себе. Якщо ж позов подано лише до органу масової інформації, який повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не арбітражним судом.

Позов, поданий до органу масової інформації та автора, також підлягає розгляду загальним судом (п. 1 ч. 1 ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України).

Орган масової інформації не відшкодовує моральної шкоди у випадках, передбачених ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» і ст. 48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Такими випадками, зокрема, є публікація (розповсюдження) відомостей, одержаних від інформаційних агентств, або якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян чи відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього. Редакція друкованого органу масової інфор­мації та телерадіоорганізація не відшкодовують моральної шкоди також у випадках відтворення виступів народних депутатів або якщо відомості містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.