12. Зміст і напрями соціально-педагогічної діяльності.

Зміст соціально-педагогічної діяльності розкривається у процесі соціальної адаптації, профілактики, реабілітації, ре соціалізації та соціально-культурної анімації в певних вікових та соціальних групах. Соціально-педагогічна діяльність спрямована на розвиток та саморозвиток особистості, створення умов найбільшого сприяння та психологічного комфорту. Становлення, розвиток і реалізація духовності людини, гармонізація та демократизація відносин людини та суспільства складають основну мету соціально-педагогічної діяльності. Функції соціально-педагогічної діяльності є: організаторська, прогностична, попереджувально-профілактична та соціально-терапевтична, комунікативна, правозахисна психологічна, морально-гуманістична. Соціально-педагогічна діяльність є видом професійної діяльності, спрямованим на створення умов у соціумі для гармонійного розвитку особистості, гуманізації її відносин з іншими людьми, надання людині допомоги в той момент, коли вона цього потребує, бо не в змозі вирішити самостійно свої проблеми.

13. Технологічна організація соціально-педагогічної діяльності.

Технологічні ресурси - це сукупність форм, методів, засобів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними педагогами та працівниками з метою досягнення успіху соціально-педагогічної роботи та забезпечення завдань соціального захисту населення. Серед найбільш поширених технологічних ресурсів соціально-педагогічної діяльності можна виокремити організаційні форми, діагностичні техніки, психотерапевтичні методи, індивідуальне консультування, тренінги тощо.

14. Суть соціалізації, її складники. Стадії соціалізації.

Соціалізація означає, суспільний. Соціалізація — історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що_ притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду У своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості. Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається До групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття "Ми" і почуття "Я" серед "Ми", що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду. Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій. Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андрєєва виокремлює до трудову, трудову і після трудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). До трудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка після трудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають; що поняття "соціалізація особистості" несумісне з періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід. З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

— залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);

— рівень розвитку самосвідомості людини;

— провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

— способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);

— соціально-психологічні механізми соціалізації. Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації. Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей І соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової Інформації тощо). Компромісний підхід до розгляду питання про стадії соціалізації враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з ним виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).