7. Період князівської та церковно-монастирської підтримки за часів Київської Русі. Період церковно-державної допомоги з XIV до 2 пол. XVII ст.

У період розквіту Київської Русі (ІХ-ІІ ст.) благодійність являє собою діяльність окремих осіб та церкви і несе обов'язком держави. Милосердним відношенням до нужденних прославились князі Володимир «ясне сонечко», Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. У період міжусобиць з'являється велика кількість людей, які потребують моральної і матеріальної допомоги. Церква бере на себе виконання 3-х важливих функцій: піклування, лікування, освіти. Викликає захоплення життєдіяльність Преподобного Серафіма Саровського, Старця Амвросія, Сергія Радонежського та ін. У 14-17ст. парадигма допомоги та підтримки істотно змінюється. Для цього періоду характерними є 3 форми підтримки: монастирська, державна та перші прояви світського благодійництва. Епоха українського відродження співпадає з періодом церковно-державного благодійництва. Церква перетворюється на духовний центр, який об'єднує у собі храм, лікарню та притулок. Українським різновидом громад були братства, які брали участь у вирішенні багатьох соціальних проблем: будували лікарні, хроми, школи, типографії оберігали пам'ятки культури. Запорізька Республіка заснувала своєрідне філантропічне суспільство для престарілих воїнів.

8. Період державної опіки з 2 пол. XVII ст. До 2 пол. XIX ст. Період суспільної та приватної опіки з к. XIX ст. До поч. XX ст.

Період з 2 пол. 17 до 2 пол. 19 ст. характеризується оформленням теоретичних підходів до суспільної та приватної опіки. Процес допомоги стає державною справою. У 2 пол. 19 ст. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції керівництва суспільною опікою були у веденні Міністерства внутрішніх справ. У більшості губерній його здійснювали земські установи. З часом розширилося коло осіб суспільної опіки: позашлюбні діти, хронічні хворі, безробітні, вагітні жінки, алкоголіки. Важливу роль починає відігравати приватна благодійність. Соціально-філософський напрямок підготувало теоретичне обгрунтування і надало проекти громадського піклування. Соціально-адміністративна або реформістське напрямок указами, інструкціями зобов'язало державні органи управління сформувати:

1) піклування дітей, вдів, службовців;

2) піклування і опіку неповнолітніх;

3) богадільні для людей, які втратили працездатність;

4) гамівні будинку, робітні будинку (для прядильниць), страннопріемніци;

5) губернські органи захисту і допомоги потребують (комітети);

6) профілактика жебрацтва;

7) школи для дітей.

Соціально-медичний напрямок:

1) госпіталі та «інші, де хвороби лікують»;

2) лазарети;

3) будинки для душевнохворих.

Законодавча відповідальність, організація та фінансування покладалися на святійший синод, магістрати, губернії, монастирі, міських поміщиків у своїх оселях. Таким чином, ми з упевненістю можемо сказати, що в I чверті XVIII ст. реформами Петра I в області громадського піклування було покладено початок не тільки для розвитку подальших етапів благодійності, а й формування соціальних технологій, таких як: соціальні адаптація, реабілітація, корекція, експертиза, прогнозування, посередництво, консультування, забезпечення, опіка та піклування. Перспективна модель соціальної політики підводити під аксіому: по-перше, мала в своїй основі оригінальну концепцію, що враховує можливі зміни соціальної ситуації; по-друге, в неї закладалися механізми, що реагують, вловлюють такі зміни; по-третє, вона була зобов'язана передбачати ефективно і чітко працює адміністративний апарат, здатний приймати «сигнали» і перетворювати їх у відповідні рішення, програми і проекти. Однак багато реформ Петра I проводилися варварськими методами і до межі загострили конфлікт між державою і суспільством. Демократизація політичного життя не була здійснена. Російський абсолютизм зміцнив кріпосну залежність. Система державного піклування склалася в Росії при Катерині II, яка в 1763 р. видає указ про відкриття в Москві виховного будинку для дітей-сиріт військових у віці до 3 років. У 1764 р. указ про заснування Виховного товариства шляхетних дівиць. Через рік при ньому було відкрито училище для дівчат міщанського походження. Продовжила справу Катерини II дружина сина, імператриця Марія Федорівна, яка очолила імператорські виховні будинки і комерційне училище для хлопчиків, засноване в Москві на кошти А. Демидова. До числа найбільш відомих благодійних закладів слід віднести Імператорське людинолюбні суспільство (1802), Відомство установ Імператриці Марії, Піклування про будинки працьовитості та робітних будинках. За роки царювання Олександра I, Товариством було засновано 10 богоугодних закладів у Петербурзі і засновано 6 піклувальних комітетів у Москві. Таким чином, до 2 половині XIX ст. був накопичений великий досвід у справі допомоги нужденним, проте, виявився значною мірою незатребуваним аж до наших днів. В кінці 90-х років товариство отримало право встановлювати платні посади для осіб, які професійно займаються благодійною діяльністю. Ці посади прирівнювалися до державної служби. Цим указом було покладено початок професійному громадському призрению.