87. Поняття цивілізація

Поняття “цивілізація” в сучасному розумінні слова – для позначення певного етапу в розвитку суспільства – з’явилося ще у ХVІІІ ст. Його вперше вжив Мірабо-старший в опублікованому в 1756 p. трактаті “Друг людей”. Взагалі виникнення цього поняття була пов’язана з поширеним в епоху Просвітництва уявленням про перевагу раціонально мислячих і діючих європейців над іншими, “неосвіченими”, “варварськими” народами. З того часу європоцентризм став причиною широкого розповсюдження поняття “цивілізація”. До середини XIX ст. уявлення про цивілізацію як результат добробуту, виховання і доброчинності європейців усе більше ставало предметом самолюбування, ідеологізованим нормативним поняттям, що втрачало пояснювальну силу як категорія науки.

Зараз немає єдиного уніфікованого поняття “цивілізація”, тлумачення якого задовольнило б усіх. У різні часи існувало й існує зараз кілька пояснень слова “цивілізація”:

1) синонім культури – історично визначеного рівня розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який виражається насамперед у створюваних нею матеріальних і духовних цінностях;

2) рівень, ступінь суспільного розвитку, що проявляється в сукупності культурних надбань як таких (наприклад, антична цивілізація – унікальна культура, яка покладена в основу європейської культури наступних епох);

3) ступінь суспільного розвитку, яка слідує за дикістю і варварством (за Л. Морганом і Ф. Енгельсом). Дикість – назва першого етапу людської історії, який бере відлік з появою людини й закінчується виникненням гончарства. Це час становлення самої людини і раннього родового ладу (припадав на палеоліт і мезоліт). Варварство – другий етап історії людства. Розпочався з виникненням гончарного виробництва і завершився з появою писемності;

4) стадія занепаду і вмирання культури, втрати людством творчих сил (визначення німецького філософа О. Шпенглера, яке він запропонував в опублікованій у 1918 p. першій частині книги “Занепад Європи”);

5) характеристика капіталізму в цілому (таке вживання характерне для XIX ст.).

Сучасні соціологи, політологи, історики найчастіше під цивілізацією мають на увазі сукупність унікальних економічних, соціальних, політичних, духовних, моральних, психологічних, ціннісних та інших структур, які відрізняють одні історичні спільноти людей від інших. Тобто, поняття “цивілізація” означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному історичному етапі його розвитку.

88,89. Традиції і новаторство в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури— це процес передачі культурно-історичного досвіду.І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності— бути традиційним явищем. Культурна традиція— це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо(хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції).

Традиції— елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить заново"велосипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли"старе" переходить у"нове" і продуктивно"працює" у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом:те, що є вічним, є завжди сучасним.

Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого— смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і нова- торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і новаторства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень.

Гуманізм- це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми.

Гуманізм культури- це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.

90.Поняття міжкультурної комунікації. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера „Culture as Communication” („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін„міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола „The Silent Language” („Німа мова”, 1959р.) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі. Термін„міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера„Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою.