9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.

Категорії (від греч. kategoría — висловлення, обвинувачення; ознака) у філософії, найбільш загальні й фундаментальні поняття, що відбивають істотні, загальні властивості й відносини явищ дійсності й пізнання. Категорії виникли й розвиваються як результат узагальнення історичного розвитку пізнання й суспільної практики.

У ранніх формах філософські мислення категорії виступали у вигляді вихідних принципів, «першооснов» миру: вода, повітря, земля, вогонь, ефір і т.п. Коли виникло розрізнення буття й мислення, свідомості й пізнання, категорії придбали логічний вид. Платон, наприклад, визнавав уже п'ять основних категорій: суще, рух, спокій, тотожність і розходження. Аристотель пише спеціальний трактат «Категорії», у якому категорії трактуються як відбиття й найвище узагальнення об'єктивної реальності. Він виділив десять категорій: сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія й страждання. Однак Аристотель не розкрив діалектичного взаємозв'язку категорій Система категорій, створена Аристотелем, була пануючої протягом декількох століть.

У новий час мислителі висували різні системи категорій, трактуючи їх або матеріалістично, або ідеалістично. Так, І. Кант розглядав категорії. як апріорні форми розуму. Вони - тільки форми, у які як би відливається різноманітний зміст матеріалу пізнання, що доставляє їм ззовні почуттями. По Канту, категорії є визначеннями не предметів самих по собі («речей у собі»), а суб'єкта, що пізнає, структури його мислення. Кант виділив такі категорії: якість (реальність, заперечення, обмеження), кількість (єдність, безліч, цілісність), відношення (субстанція й властивість, причина й дія, взаємодія), модальність (можливість і неможливість, дійсність і недійсність, необхідність і випадковість). Ця система охоплює найбільш важливі категорії людського мислення й багато в чому зберігає своє значення дотепер.

Величезним прогресом була система категорій Г. Гегеля, у якого філософія є не що інше, як діалектична система категорій - у мисленні, природі, дусі, історії. Чисто логічні категорії такі: буття (якість, кількість, міра), сутність (підстава, явище, дійсність, причому в цю останню входять субстанція, причина й взаємодія), поняття (суб'єкт, об'єкт, абсолютна ідея). Гегель показав діалектику категорій, їхній взаємозв'язок і взаємопереходи. Однак Гегель трактував категорії як породження мислячого світового духу.

10, Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії.

Філософські категорії— це найзагальніші(гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер.

Розвиток категорій— це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина"і "ціль", які ним були теж сформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

Гегельуперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності. Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі(Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії— це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально- світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом ісуб'єктивні(ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною. Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як"система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв-язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому— стихійно.

Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці— значить виділити його духовно- практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.

Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність

11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Цей процес відбувався в ході поступового розвитку родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій. Процес був тривалий, розтягнутий на довгі сторіччя.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини ( 3 – 2 тис. до н.е). Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самахіти» - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє об’єктивно­-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу «Брахмана», який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом.

Прив’язаність цієї душі («атмана») до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає ототожнення з Брахманом.

Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкх’я, міманса, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи (даршани), які визнають авторитет Вед (санкх’я, міманса, вайшешика, йога, н’яя ) називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, червака - локаята).

Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика – Канада ( III ст. до н.е) вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок (атомів), простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, пам’ять та інтуїцію.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.

Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.

Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду «історизація» міфів – витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.

Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в ( 6 -5 ст. до н.е). Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи ( Конфуція ), що жив 551-479 рр. до н.е.

Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу ( близько 395 – 335 р. до н.е). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя.

Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя Ван Чуна ( 27 – 97 р.н.е)

Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.

Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко пов’язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об’єктивної реальності. Життя і людина з’явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – «ці». Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.

12. Філософія Античності: загальна характеристика. Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.

I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія – це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.

Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води.

Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного.

Його послідовники:

• Анаксімандр (611 – 546 рр. до н.е), що вважав основою світу апейрон – нескінченне

• Анаксимен (585 – 524 рр. до н.е) – основа світу – повітря

Піфагор( бл. 584 – 500 рр. до н.е) та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття «філософ», «філософія».

Геракліт Ефеський ( 540 – 480 рр. до н.е) стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.

Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

Увага мислителів цього періоду перейшла від об’єкта до суб’єкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, а виховувати людей, навчати їх жити.

Платон (427 – 347 рр. до н.е ). Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

Суть теорії пізнання Платона полягає у тезі, що « знання – це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула.»

Згідно з Платоном найвище втілення блага на Землі – це досконала держава. А благо окремої людини полягає у підпорядкуванні загальному благу.

Арістотель ( 384 – 322 рр. до н.е). Учень Платона, йому належать відомі слова : «Платон мені друг, але істина дорожча». Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.

Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

III етап розвитку (філософія епохи еллінізму) 3 ст. до н.е – 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.

Сенека ( 4 р. до н.е – 65 р. н.е) ті імператор Марк Аврелій ( 121 – 180 рр. н.е) належать до школи стоїцизму у давньому Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця – ні втрати, ні успіхи.

Ідеал мудреця – свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для практичного життя. На їхню думку соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало – головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством

Епікур ( бл. 342 – 270 рр. до н.е) відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура ( це його принципове нововведення), як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, етика прилаштована для інтелектуала-провінціала.

Державу він вважав необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі, відсутність страху, хвилювань.

13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно- політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією.А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей. Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся"батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона(Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям– ніщо. Воюючи з"язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські"ідеї" перетворюються в Августина в"думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до"спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, – сліпа зброя волі Бога.Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У410 р. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в"філософії історії" Августина, що була викладена у творі"Про град божий". Вся історія для Августина– це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують"град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему– верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя– гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього"існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена(близько810–877 рр.).Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі"Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири"природи": перша– природа не створена, але здатна сама творити– Бог; друга– природа створена і сама здатна творити– сукупність першоформ(у платонівському розумінні) і діючих причин; третя– природа створена і не здатна творити– світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога, В кінцевому підсумку(на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу– Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови і першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі. Вчення Еріугени мало в собі риси пантеїзму і було засуджене папою ГоноріємIII у1225 р. в зв'язку із засудженням вчень наступників Еріугени– Амальріха Шартрського і Давида Дінанського як єретичних і таких, що мали пантеїстичний характер.Вчення Еріугени показує, що він був першим видатним представником середньовічної схоластики, в якій панували платонізм і неоплатонізм. пристосовані переважно до потреб християнства.Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський(1225–1274). Народився поблизу Неаполя(Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому що абсурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок– першопричину, а цілеспрямованість у світі– мету.Фома– поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як"Божу волю", а самого папу як"намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію "неотомізм".

14.Особливості філософії епохи Відродження

Філософія Відродження охоплює період відXIV до початкуXVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження–перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово«гуманізм». Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але

якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження– Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над«чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо- центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

15.Філософія Нового Часу: загальна характеристика.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я– Ренатус Картезіус (1596–1650 "Пристрасті душі" (1649). Як іФ.Бекон,Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання– визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає"дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом. є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок.. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання, їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання..Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) "Етика" (1677).Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам.. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Четвертий спосіб пізнання– це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки.. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично- математичної методології.СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріалістXVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

16.Класична німецька філософія

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філосо-фії, що охоплює напружений, дуже яскра вий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представле-на сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант(1724-1804), Йоган Готліб Фіхте(1762- 1814), Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-

1831),Людві, Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання— чи можна гово-рити про німецьку класичну філософію як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від-різняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення. По-перше,всіх представників німецької класичної філо-софії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціаль-ного філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки

зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. По-друге, представники ні-мецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробле-ної та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. По-четверте, німецька кла-сика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історич-ного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретич- ними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму Родоначальником німецької класичної філософії вважається1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний(до70-х роківXVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму.

17.Своєрідність філософії українського духу

Філософію українського духу ми не розглядаємо у такій класичності, про яку говоримо у німецькій філософії. Філософія Укр.. духу немає ні методу, ні системи.1) українська філософія створює оригінальне вчення про духовність. Сковорода вперше на основі дослідження релігії говорить про духовність- це оригінальний момент своєрідного кільця, яке складається із наступних явищ: дух, душа і духовність. Душа- суб’єктивний прояв духу, духовність- єдність суб’єктивного і об’єктивного. Дух об’єктивний прояв. 2) ідея кордоцентричності. Суть кордоцентричності відповідно з яким серце розглядається як джерело, відповідно з яким воля діє індивідуально і соціально, тобто людина- це ірраціональна істота у своїй дії, а це означає, що почуття домінують по відношенню до розумуі це домінування є ситуативним. 3)українська філософія створює оригінальну ідею „сродної праці”.Сродна - це визначення того, що людина завдяки своїй природі схильна до того чи іншого роду діяльності, який вона може розвинути сама, індивідуально, і в цьому її сила. Українська філософія класична тим, що сама має оригінальний екзистенціональний вимір і включає в себе філософію віри, надії, любові, які заключаються в свободі. Існує і своєрідний метод- кордоантейний- це опиратись на серце, але не відриватись від землі

18. Марксистська філософія:сучасне осмислення нових положень.

Марксистська філософія представлена Марксом, Меренг, Плеханов, Ленін, Лукаш, Павлов, Шинкарук. Марксизм- філософія, яка охоплює кінець50-х рр. 20 ст. і по наш час. Зробив наступний позитивний внесок. Безсумнівною заслугою марксизму є матеріалістичне розуміння історії, яка полягає у: - марксизм стверджує, шо основою життєдіяльності людини і суспільства є економічна сфера, процес виробництва, в який люди вступають об’єктивно, тобто незалежно від волі.

- Згідно із матеріалістичним розумінням історія розвитку людства класифікується як суспільно-фрмаційний процес. Під суспільно-економічною формацією марксизм розуміє історичний етап розвитку людства, який визначається взаємодією, співвідношення економічного базиса з політичною надбудовою. Під економічним базисом насамперед розуміється сукупність виробничих відносин, насамперед відносин власності. Під політичною надбудовою розуміють насамперед держави, інші інститути політичної системи, які взаємодіють із економічним базисом і є його концентрованим виразом. Відповідно до поняття суспільно-економічної формації марксизм історію людства розділив на 3 етапи. 1) доформаційний період(первісно-общинний лад) 2)формаційний період (рабовласницький лад, феодалний і буржуазний лад). 3)Пост формаційний період (комунізм).

-марксизм визначає джерело розвитку суспільно-економічної формації і цим джерелом є класова боротьба.

-Формою переходу від однієї суп.-екон. Формації до іншої є революція.

- Маркс дає цілком працездатне визначення комунізму, як мети соціального розвитку, стверджуючи, що комунізм- це такий етап розвитку людства, таке суспільство, у якому найбільш повно реалізується сутність і сенс людини. Комунізм- це н етап, як ціль, а дійсний рух(мета).

-Марксизм створює теорію матеріалістичної діалектики, це означає , що діалектику він розглядає, як вчення, що є формальною єдність об’єктивної і суб’єктивної діалектики( діалектики людського мислення). Плехановим було створено комуністичне вчення про роль особистості в історичному процесі, де головна роль відводиться видатній особистості. До досягнень марксизму слід віднести ідею Джорджа Лукаша, що по мірі розвитку суспільства класова боротьба перестає бути джерелом розвитку суспільства. ( у зв’язку з виникненням середнього класу) рушійною силою суспільства повинен постати інтилект і енергія молоді.

19. “Філософська антропологія” як напрямок сучасної філософії

сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини і через неї, пояснити її власну природу та природу навколишнього світу. філософська антропологія в широкому значенні- це філософське вчення про природу і сутність людини. як течія західної філософії(переважно німецької) зародилася у20-х роках ХХ ст. Основні представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхакер, Н. Е. Хенгстенберг, О.Д.Больнов. чотири основні антропологічні концепції:

-біологічна (Гелен,Портман): людина є "біологічно недостатньою" істотою і не має можливості вести виключно природне існування. історія, суспільство та його установи- це форми доповнення біологічної недостатності людини. в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова сутність;

-культурологічна (Ротхакер,Ландман): подолання абсолютизації як предметності, так і духовності людини, розгляд її як живої і творчої історичної особистості, що має три складові: 1) тваринне життя людини, 2) визначене пориваннями та почуттями Воно, 3) мисляче і самоусвідомлене Я. людина людина є творцем і носієм культури, а культура розглядається як специфічна форма висловлення творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі;

-релігійна (Шелер,Хенгстенберг): становлення людини як духовної істоти є одночасно втіленням, здійсненням божественного в людині; людина як істота, відкрита для"ніщо" і для нескінченності; позиція ірраціоналізму, непізнаваність людини, пошук її споконвічної природи, яка розкривається в"життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу;

-педагогічна (Больнов): вихід із екзистенційної кризи - відновлення звязків людини із зовнішньою реальністю- іншими людьми, суспільством загалом. людяності загрожують три основні фактори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окремого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий обєкт. суттєвими рисами людяності є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. зберегти ці риси і врятувати людяність- мета історичного процесу

20.Філософія екзистенціалізму – історія та проблеми.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора(1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони– і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність– реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як«неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від«стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше(1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер(1889–1976) і Жан-Поль Сартр(1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць«Буття і час» (1927) та«Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації– вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума– завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом.