12.Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація.

13.Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (аллод, бенефіцій, феод).

Зародження феодалізму (6-8 ст ) у Фр. мало такі ознаки: спадковий наділ перетворювався на алод- приватну власність невеликої сімї. Ця власність вільно заповідалася, продавалася, купувалася без дозволу громади. Громада трансформув. у сусідську. З утвердженням прив. власності і зміцнення алоду розпочалося відчудження землі. Король роздавав із свого земельного фонду наділи графам, церкві, роздавав право на збирання держ.доходів.процес становлення залежн. селянства охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Невеликі зем. власники переворювалися на залежних. У 8-9 ст відбувся переворот у франкському сусп., що прискорив створення феод. сусп. Гол. роль у війнах відігравали рицарі. Воїни-рицарі почали отримати пожиттєві зем. дарування - боніфіцій - за умови виконнання військової служби і васальної присяги. Частину цих земель бенефіції віддавали свої васалам. Склалося бенефеціальне - умовне-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтув. на васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сенйором, що надав її. Відмова від служби призводила до конфіскацї бенефіція. В 9 ст. васальна служба була визнанна спадковою. Бенефіцій перетворився на феод. Формув. феодально зал. селянство. Цьому сприяли великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів, натур. госп., війни. Перетвор. вільних селян на залежних і втрата ними землі відбувалася по-різному. Стали поширеними прекарські угоди, їх змістом було відчудження алоду дрібного землевласника на користь магната або церкви, а потім повернення його в користування селянинові. Спочатку в прекарських угодах вказувалися строки користування землею і розмір плати за це, поступово прекарії ставали спадковими, обумовлювалися сплатою ренти, панщинними роботами. Заг. ознаками селян була особиста, судова залежність від власн. землі.

14.Еволюція рентних відносин за доби феодалізму.

Генеза та розвиток нових госп. форм в середньов. Європі формувалися в осн. на соц.-ек.й спадщині Римської імперії та госп. досягненнях германських племен. Становл. середньов. госп. яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V-ІХ ст.), яке було створене германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Зх Європи. У V-VІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську, в якій переважало індивідуальне сімейне госп. — основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядж.) землі франки не знали. Майнова та соц. диференціація значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну част. землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення госп. тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивід.) госп.ми. Поступово спадкові наділи збільш. і перетворюв. на прив. сімейну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на прив. власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. зростало землеволодіння франкських королів та знаті. У VІІІ-ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в ек.му житті. Оск війни та військова служба були надто обтяжл. для селянства і призводили до їх розорення, всенар. ополчення втратило своє знач. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброені кінні воїни-рицарі. Карп Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттевих земельних наділів — бенефіціїв —за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне—умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке грунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради. Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне госп. утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі «немає землі без сеньйора». Одночасно із зрост. вел землевол селянство потрапляло у все більшу залежність від феодалів, як і рівень їх залежності від сеньйорів. До нього належали серви (нащадки колишніх колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їх дцрехід був зумовлений різними обставинами — вел додатками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером госп., яке ставило людей у залежність від прир умов та унеможливл інші заняття. Були пошир прекарні угоди згідно з якими аллод вільного дрібного землевласн. відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натур. чи грош. ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів по відношенню до селян. Існували інші шляхи переходу у селянський стан та форми їх залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласн. Більшість селян не були спадково залежними. Їх обов'язки зберігал доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768-814рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.