92.Початок московської експансії андрусівський договір Війна Росії з Польщею. Андрусівським договір 1667р. Територіальне розчленування України

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського суспільст­ва переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало, що: • Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; • Київ з око­лицями на 2 роки передавався Московії: • Запорізька Січ мала перебу­вати у спільному володінні обох держав; • Московії поверталися Смо­ленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці. У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повс­тання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід України під ту­рецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана, а також ак­тивізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. На поч. лю­того вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади, москов­ського уряду, Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 черв­ня 1668 р. в с.Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зрек­тися гетьманства на користь П.Дорошенка. Андрусівське перемир'я 1667 — угода між РосієюіПольщеюза спиноюУкраїнипро припинення війни, підписана30 січня1667року вселіАндрусовепідСмоленськом. Угода стала завершенням російсько-польської війни1654—1667років.

За умовами договору:

припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

встановлювалося перемир'я на 13,5 років;

під владою Московської державизалишаласьЛівобережна Україна, Сіверська земля зЧерніговоміСтародубом, а такожСмоленськ;

в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна(крімКиєва) іБілорусіязВітебськом,ПолоцькоміДвінськом;

Київз околицями на два роки передававсяМосковії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

Запорозька Січмала перебувати під спільною владою обох держав;

Річ ПосполитаіМосковіязобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана таОсманської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкоюФранції,Англії,ГолландіїтаАвстрії.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман Іван Брюховецький. Андрусівський договір, порушивши умовиПереяславської Ради(1654), закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званимВічним миромв1686році.

ІІІ.Початок російської експансії

Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення Експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими) "орієнтаціями".3. Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.4. Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.