3. Східні слов’яни: проблема походження та розселення

Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли східні слов’яни. Однак у питанні про походження слов’ян в історичній науці єдиної точки зору немає. Сформувалося кілька теорій щодо їх походження та розселення, зокрема:

1. Дунайська теорія, закладена Нестором-Літописцем. Згідно з нею, історичною прабатьківщиною слов’ян були береги Дунаю.

2. Скіфо-сарматська, або азіатська теорія, яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які прийшли із Передньої Азії та осіли на півдні Східної Європи. Саме тут сформувався їх центр, звідки вони згодом розселилися на північ і захід (Баварська хроніка ІХ ст.).

3. Вісло-Дністровська теорія, запропонована на початку ХІХ ст. чеським славістом Л.Нідерлє. Прабатьківщиною слов’ян дослідник вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром.

4. Вісло-Одерська теорія, обґрунтована польськими вченими у І пол. ХХ ст. Ця концепція локалізує слов’янську прабатьківщину річками Віслою й Одрою.

5. Дніпро-Одерська теорія, що виникла у 1950-ті рр. Її розробив польський археолог Гензель. Ця теорія значно розширює ареал зародження слов’янського етносу і поміщає його між Дніпром та Одрою. Сучасні українські вчені схиляються саме до цієї концепції, суттєво збагативши та розвинувши її.

Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. У V-VІІ ст., під час „Великого переселення слов’ян”, слов’янські племена широко розселилися в різних напрямках і розділилися на три гілки: східну, західну та південну. Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам, південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям, східні – українцям, росіянам, білорусам.

В цей період слов’янські племінні об’єднання антів і склавинів вирушили на південь і оселилися на території між Дніпром, Дністром і Західним Бугом, сформувавши східнослов’янську гілку слов’янських народів. Анти займалися сільським господарством, виробляли залізо та бронзу, торгували зі скіфами, сарматами. У ІV ст. н.е. вони утворили державне об’єднання – Антський союз, що мав характер військової демократії. У VІІ ст. н.е. Антський союз розпався під ударами аварів, а на території України утворилися окремі племінні об’єднання: поляни, деревляни, сіверяни, уличі, тиверці, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які знаходилися майже в центрі східнослов’янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів.

У ІІ пол. V ст. (близько 482 р.), згідно з „Літописом минулих літ” Нестора-літописця, полянські князі брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь заснували місто, якому судилося стати столицею майбутньої держави. На честь старшого брата місто було назване Київ, а державне об’єднання, що постало навколо Києва, називалося Куявія (або Куябія), пізніше – Русь, перебравши назву одного з слов’янських племен русів (росів).

Першими київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд (можливо, співправителі), яки правили у 30-80-і рр. ІХ ст. Вони були останніми представниками місцевої династії, започаткованої Києм. За часів князювання Аскольда, далекого нащадка Кия, Русь (Руська земля) досягла значної могутності та стала виходити на міжнародну арену. Аскольд здійснив кілька вдалих походів на Візантію, уклав з нею вигідні договори. Зокрема, у 860 р. Аскольд уклав перший із відомих договорів між Руссю і Візантією: змусив її сплачувати Києву данину, прийняв християнство та здійснив перше хрещення Русі, яке, однак, торкнулося лише верхівки суспільства. Спроби запровадження християнства викликали незадоволення багатьох прибічників язичницької віри.

Наприкінці ІХ ст. у Києві утверджується нова династія Рюриковичів, під час князювання якої відбувається завершення процесу формування східнослов’янської держави Київської Русі.

Отже, стародавній період є найдовшим в історії України. Він тривав понад мільйон років. За цей час відбулася еволюція способів ведення господарства – від привласнюю чого до відтворюючого; зародилася духовна культура: вірування, різні форми мистецтва; відбувалося заселення українських територій кочовими племенами зі сходу і заходу, виникали перші державні об’єднання кіммерійців, скіфів, сарматів, греків та інших народів. Розселення та діяльність східних слов’ян дали початок формуванню держави Київської Русі.