Філософія / Флософя_Курс лекцй

Тема 16. Феномен людини. Філософська антропологія

ціальних зв’язків і відносин. Проте властивості особистості не зводяться до її індивідуальних властивостей. Особистість тим більш визначна, чим більше в її індивідуальному проявляється загальнолюдські характеристики. Індивідуальність не зводиться до одиничності індивіда. За висновком М. Бубера «Особистість бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя творчість, мій геній».

Особистостями не народжуються, а становляться в процесі довгого визрівання. Особистість характеризується унікальним сполученням природних властивостей індивіда (статевих, вікових, нейрофізіологічних) і соціальних якостей, що сформувались в певному суспільстві. Виділяють в першу чергу фізичну організацію особистості, її фізичне «Я». Тіло – це самий сталий компонент особистості. Тілесна організація людини в православній традиції піднімає її навіть вище ангелів, тому що є основою самоволодіння. Людина за виразом Н. О. Лосського є одухотвореним тілом або втіленою душею. До того ж людина не є почасти духовною, а почасти тілесною, а повністю духовна і тілесна. Тіло не є причиною духовності, але задає параметри його буття: тіло задає часові межі буття свідомості (вона прокидається до життя в тілі й завершує своє земне буття в ньому). Тіло індивідуалізує людину - вона набуває зовнішній вигляд, стає чоловіком чи жінкою тощо. Тіло ж виступає і як обмеженість духовності, свідомості. Для подолання цієї обмеженості свідомість, духовність винаходить техніку, яка посилює могутність людини; медицину, яка розширює часові межі буття.

Соціальна особистість формується в спілкуванні людей, розпочинаючи з спілкування дитини з матір’ю і світом, яке розпочинається з лона матері. Соціальна особистість являє собою систему соціальних ролей людини в різних формах самоутвердження – в сім’ї , соціальній діяльності. Особистість – це людина, яка має самосвідомість і світогляд, піднялась до розуміння своїх соціальних функцій, місця в світі, усвідомила себе як суб’єкта історичної творчості. Полем проявлення особистісних властивостей є його соціальне життя. Особистість не виникає водночас із появою людини, особистість – це соціально розвинута людина, людина стає особистістю по мірі створення соціальної культури і мірі свого індивідуального залучення до неї. Якщо порушуються соціальні зв’язки людини, то розпочинаються патологічні процеси (душевні розлади), особистість розпадається.

Духовна особистість складає ядро нашого «Я», навколо якого утворюється особистість. Це внутрішні духовні стани, які відображають націленість до певних духовних цінностей та ідеалів. Раніше або пізніше кожна людина замислюється над сенсом свого існування, духовного розвитку. Духовність є вищим благом, вищою цінністю, в ім’я якої навіть жертвують життям. Вона ж є основою формування соціальних почуттів людини: почуття власної гідності, обов’язку, відповідальності, совісті. Людина – особистість не за своєю тілесністю і не просто по духу, а за вищим рівнем досконалості свого духу.

261

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Виділення фізичної, соціальної та духовної особистості має умовний характер. В людині ці сторони особистості утворюють систему, кожний із елементів якої може на різних етапах життя набувати панівне значення. На основі відносин людини до світу в цілому пропонується наступна типологія: особистості – діячі (землевласники, мисливці, ремісники, інженери), для яких головне – активні дії, зміна світу і самого себе. Ці люди «згорають» на роботі, знаходять вище задоволення в самій діяльності та її результатах. Бурний ріст капіталізму привів до появи саме такої особистості – активної, що має почуття власної гідності і несе відповідальність за себе, сім’ю, народ. Другий тип – мислителі. Вони приходять в світ, щоб споглядати і розмірковувати, їх зброя – слово. Їх вважали посланцями богів, або ж обожествлялись самі – Будда, Піфагор, Лао-цзи, Христос, Мухамед. Третій тип – це діячі літератури і мистецтва, геніальні прозріння яких нерідко випереджують наукові відкриття і прогнози. Четвертий тип – це люди, котрі милосердя зробили справою свого життя: Альберт Швейцер, Мати Тереза, Анрі Дюнан, це живі приклади служіння людям незалежно від віри, статі, віку, раси. Більшість людей поєднує в собі ознаки різних типів особистості.

5. Особистість і суспільство

Взаємозв’язок особистості і суспільства має історичну зумовленість. Відому періодизацію типів соціальності дав К. Маркс: відношення особистої залежності, особиста незалежність, що основана на речовій залежності та вільна індивідуальність, основана на універсальному розвитку індивідів і на перетворенні їх колективної, суспільної виробничності в їх суспільне надбання.

Етап особистої залежності, властивий аграрним суспільствам, характеризується обожненням держави і влади, а особистий розвиток був можливий в складі «соціальної машини», яка об’єднувала людей для вирішення соціально-господарських завдань. На другому етапі стосунки особи – суспільства обумовлені пануванням приватної власності. Ринкова економіка проходить протягом століть різні форми: в ХІХ ст. експлуатація людини людиною витісняється експлуатацією людини державою і суспільством. Державний монополізм і бюрократичний апарат стають основним експлуататором мільйонів людей, відчужуючи їх від власності і влади. Розвиток індивідуалізма і зростання відчуження особистості від суспільства і один від одного складає основний недолік цього етапу. Третій етап – вільний розвиток особистості – тільки шукається цивілізаціями сучасності. Важливо підкреслити, що існуючі економічні моделі близькі до вичерпання і розвиток особистості знаходиться під загрозою.

В кінці ХХ ст. відбулись події, які радикально змінюють роль особистості. Це глобальні проблеми цивілізації (екологічна катастрофа); перехід суспільства від індустріального суспільства до інформаційного; нові суперечності між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються. Кожний

262

Тема 16. Феномен людини. Філософська антропологія

етап суспільного життя вимагає новий тип особистості. Особистість, що розвивається на межі ХХ– ХХІ ст. зіштовхується з новими реаліями – розвиток генної інженерії, який обіцяє безсмертя, можливість симбіозу органів людини з технічними пристроями. Це зумовлює необхідність постійного розвитку особистісного потенціалу, без чого неможливе виживання людства.

Питання для самоконтролю

1.Які є теорії походження людини?

2.Чи є сенс життя?

3.Як в людині співвідноситься тілесне – соціальне – духовне?

4.Що таке особа? Особистість?

5.Індивід і індивідуальність співпадають?

6.Які теорії можна віднести до соціологізаторських? Біологізаторських?

7.Чи можлива соціальна типологізація особистостей?

8.Як співвідносяться особистість і суспільство?

9.В чому проявляється криза особистості в сучасному світі?

10.Чи вільна особистість від суспільства?

263

ТЕМА 17

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

План

1.Філософське осмислення поняття «культура»: суттєві ознаки, структура, основні функції, закони розвитку.

2.Філософські концепції культури.

3.Співвідношення понять «культура» та «цивілізація», «культура» та «ментальність».

Метою даної лекції є дослідження сучасного розуміння поняття «культура», окреслення суттєвих ознак, структури, основних функцій, законів розвитку, типів культур, розкриття всієї багатоаспектності цього явища, а також співвідношення між поняттями «культура» та «цивілізація», «культура» та «ментальність». Предметом дослідження є феномен культури.

1.Філософське осмислення поняття «культура»: суттєві ознаки, структура, основні функції, закони розвитку

Філософське осмислення процесів, що відбуваються у сучасному світі, не можливе без аналізу феномена культури у людському бутті. Саме культура є початком і вершиною людських діянь, умовою для досягнень людства й водночас самими цими досягненнями. У всій своїй багатомірності феномен культури є одним з найважливіших компонентів буття людини, що діє на всі сфери нашої діяльності, визначаючи динаміку і спрямованість суспільних процесів. Так, однакові форми економічного і політичного життя функціонують по-різному в суспільствах з різним типом культури, до того ж, саме особливості культури найчастіше породжують ті чи інші форми економіки й політики.

Специфіка культури проявляє себе через призму розвитку людей і кожне суспільство оцінюється тим, які особистості воно формує. Це є культурним обличчям суспільства, котре неможливо замінити ніякими показниками розвитку. Загальнолюдський потенціал будь-якої конкретної культури передається у кінцевому підсумку в тому, яку людську особу вона здатна формувати. Вся культура є носієм життєвих людських значущих змістів, які кожен окремий індивід покликаний відкрити в людському світі, зробити своїм внутрішнім духовним надбанням і завдяки цьому розвинутися з індивіда в особистість – індивідуального носія людського змісту буття.

264

Тема 17. Філософія культури. Культура і цивілізація

Кожна культура – це неповторний Всесвіт, створений певним ставленням людини до світу й до самої себе. Іншими словами, вивчаючи різні культури, ми вивчаємо не просто книги, собори чи археологічні знахідки, ми відкриваємо для себе інші людські світи, в яких люди й жили й почувалися інакше, ніж ми. Через це освоєння інших культур збагачує нас не тільки новими знаннями, а й новим творчим досвідом.

У чистому вигляді «культури взагалі» не існує. Вона завжди належить певному суб’єктові: саме цьому суспільству, саме цій особі. Водночас існують і загальні інваріантні риси культури людства в цілому, в основі якої – загальнолюдські цінності. У певному розумінні історія людства – це історія становлення саме цих цінностей. Таким чином, філософський аналіз культури має багату палітру проблем, якими спеціально займається філософія культури.

Слово культура (від лат. cultura) колись значило «обробка» і перш за все стосувалось землі в її сільськогосподарському використанні. Але досить рано це слово почало вживатись і в іншому, переносному значенні. Так класик латинської філософської прози, римський оратор Цицерон (106–43 рр. до н.е.) використав дане поняття у значенні обробки людського розуму через навчання й виховання. У середні віки поняття «культура» асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження – з досконалістю людини. У XVII–XIX ст. ним уже позначають удосконалення людських якостей, протиставляючи cultura і natura, тобто те, що створено людьми, протиставляється тому, що зростає саме собою, виступає як природна даність. Пізніше слово «культура» все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. Нарешті, у ХVІІ ст. слово «культура» набуває самостійного наукового значення.

Сьогодні не існує одного загальноприйнятого визначення культури. У світовій науковій літературі можна знайти більш як 500 визначень даного терміну. Наведемо деякі з них:

•культура – все те, що є результатом людської історії;

•культура – є спосіб творчої самореалізації людини;

•культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи;

Культура – це система матеріальних та духовних цінностей, що на- копичені людством за всю історію, яка відображає рівень розвитку суспі- льства, показує процес створення і розподілу даних цінностей.

Культурність виражає міру засвоєння індивідом культури свого часу

йсвоєї спільноти, про що обов’язково має свідчити спрямованість його діяльності й поведінки.

Довгий шлях подолання європоцентристського бачення культури привів до розуміння культури людства як багатоманітного явища, до переконання, що немає й не було на Землі некультурних народів, просто різні

265

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

народи світу мають свою, притаманну їм культуру. Багатоманітність культури в етнічному й регіональному відношенні виявляється у таких її типах, як європейський та північноамериканський, далекосхідний, індійський, ара- бо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. Зберігає своє значення й поділ культур на культуру Заходу і Сходу, які відрізняються особливостями взаємовідносин із трансцендентним, індивіда й групи, відношенням до традицій і новаторства й таке інше. У межах однієї національної культури також можна вбачати відносно окремі форми. Наприклад: духовна (стосується свідомості, пізнання, релігії, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури й т. ін.) та матеріальна (сфера виробничої діяльності людства та її результати – знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи тощо), елітарна й народна культура. До елітарної завжди відносили витончене мистецтво, класичну музику й все, що створювалось професіоналами і споживалось так званою духовною елітою. Народна культура була більш укорінена в умови повсякденного буття простих людей, вони ж були її творцями й споживачами: міфи, казки, пісні, прислів’я, обряди. В сучасних умовах, коли надзвичайно розвилися засоби масової інформації й комунікації, склалась так звана масова культура, яка характеризується розмиванням кордонів між високою й народною культурою, між регіональними й національними культурами. З одного боку масова культура зробила кращі культурні досягнення доступними для більшості людей, але, з іншого боку, в умовах комерціалізації й стандартизації культурного виробництва вимоги ринку часто ведуть до потурання низькому смаку публіки.

Необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура

– це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури виявляється як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. У своїх суспільно-історичних функціях культура постає носієм людських якостей, але в реальних виявленнях вона завжди етнічно спрямована. Внаслідок цього кожна конкретна культура містить у собі складну систему взаємин національного та загальнолюдського. Тобто, певний народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення, наслідком цього є те, що різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Багатоманітність культур можна проілюструвати також багатством різних субкультур у межах однієї й тієї ж культури. Субкультурами назива-

266

Тема 17. Філософія культури. Культура і цивілізація

ють сукупність норм, цінностей та зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу групу від більш широкої спільноти. Це можуть бути регіональні, релігійні, класові, вікові, етнічні субкультури. Серед субкультур є й такі, що знаходяться у конфлікті з пануючою культурою. Такі явища називають ко- нтркультурою (напр., «богема» як стиль життя певних груп художньої інтелігенції).

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культу- ри: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т. д. Фіксація багатоманітності культур – це лише одна сторона їх характеристики. З не меншою очевидністю можна переконатись і в культурній єдності людства. Так, у культурах різних народів і країн є певні загальні риси, схожі елементи, які уможливлюють культурні контакти і взаємодію. Це такі категорії, як «простір», «час», «добро», «краса», «віра», «обов’язок», «свобода», «мистецтво», «освіта», «наука», «філософія», «право», «економіка», «творчість» та ін.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є інформаційна, що полягає у передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Іншою провідною функцією є пізнавальна. Можна стверджувати, що суспільство є інтелектуальним настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Регу- лятивна функція культури, спираючись на такі нормативні системи, як мораль і право, впливає на поведінку людей, їхні вчинки, вибір пріоритетів. Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки)пов’язана з тим, що культура, являючи собою певну знакову систему, передбачає володіння цією системою знаків (напр.: мова), без неї досягнення культури стають неможливими. Ціннісно-орієнтаційна функція відображає важливий якісний стан культури, формуючи у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію, за характером яких роблять висновки про рівень культури даної особи чи соціума.

Характерні ознаки культури.

1. Культура – це те, що є результатом людської діяльності, тобто створено людиною. За цією ознакою культура охоплює світ артефактів – штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Проте, світові надбання культури, створені суспільством і закарбовані попередніми поколіннями в будь-яких предметах і результатах творчої діяльності, лишаються мертвими, хоча і об’єктивно існуючими предметами та явищами, доки кожний окремий індивід не відкриє для себе людський зміст цих предметів і тим самим не виявить їхній істинний культурний зміст, продовжуючи їх культурне життя.

267

ФІ Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

2.Культура є сукупністю соціально-історичних та культурних цінностей суспільства. Тобто, вона постає в межах того, що для людини набуває значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту.

3.До справжніх здобутків культури відносять лише ті, в яких глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним ступенем досконалості і виразності. Всі такі досягнення стають вічними та незрівнянними. Ось чому відновлення і відбудови ніколи не замінять зруйнованого оригіналу, вони можуть бути лише макетами зруйнованих творів, актуалізуючи культурно-історичну пам’ять. Проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО як одна з глобальних проблем сучасної цивілізації.

4.Діалогізм культури означає, що культура для розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати як у внутрішньому, так і

узовнішньому діалозі. Внутрішній діалог означає, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхи у майбутнє, чутливо прислуховуючись до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідність її інтенсивних контактів з іншими культурами.

Культура не існує поза людиною, як і людина чи суспільство не існує поза культурою – це взаємозалежний процес. У культурі розкривається духовний світ людини, її здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває культурою, створеною її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи. Отже, культура, є специфі-

чним інформаційним кодом для передачі досвіду спілкування та суто люд- ських проявів активності і виступає символічною знаковою системою, про- зорою в усіх її смислах для членів конкретної соціальної спільноти.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Законом роз- витку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно є традиційною і новаторською. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Теоретичне вивчення і осмислення культури останнім часом стає все більш актуальним, що головним чином пов’язано з прагненням відшукати відповіді на болючі проблеми людського самовизначення, із поглибленням кризи сучасного буття людини. Виникла ціла низка нових наукових дисциплін, що розглядають культуру як предмет спеціального дослідження: культурологія, антропологія, феноменологія, аксіологія, герменевтика.

2. Філософські концепції культури

Концепція культури Й. Гердера: Німецький філософ ХVІІІ ст.

Й. Гердер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов’язуючи його

268

Тема 17. Філософія культури. Культура і цивілізація

з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її «другим народженням». Суть культури пояснював через розумну усвідомлену діяльність людей та усвідомлення божественного порядку в природі. Велику місію покладав на просвіту та виховання. Тому у Й. Гердера культура – це є відродження людей, які передають традиції від покоління до покоління. Велику роль відводив українській культурі, дивився на неї як на майбутню Елладу. Й. Гердер висловлював геніальну думку про незбіг мети, яку люди ставлять перед собою, і тими результатами, з яких складається ланцюг подій. Шлях культурного прогресу лежить через помилки, страждання.

Концепція культури І. Канта (1724–1804 ) та Г. В. Ф. Гегеля (1770– 1831). Шлях до культури, згідно І. Канта, є шляхом індивіда до свободи. Філософ розмежовує світ свободи і світ природи. За І. Кантом культура – це здатність індивіда піднятись над чуттєвим буттям до буття морального. Найвищою метою культурного розвитку вважає дотримання «золотого» правила моралі: вчиняти відносно інших так, як би ти хотів, щоб вони ставились до тебе. Проте, мислитель визнавав, що більшість людей повністю поглинена своїм приватним життям й шлях до істинного призначення у цьому світові може бути проблемним. Виділяє три задатки: тваринні (прагнення до самозбереження, продовження роду); задатки людяності (прагнення до визнання власної гідності); задатки особи (здатність розуміти і виконувати моральний закон).

Гегель вважав, що досягнення свободи, а значить і культури, можливо лише через дії людства як цілого роду, а не окремої людини. Процес залучення до культури можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, понятійного мислення. Історія культури – це історія становлення індивідуального суб’єктивного духу та його прямування до загального – абсолютного духу.

Концепція культури З. Фрейда (1856–1939) . Відкривши несвідоме як незалежний від свідомості людини безособовий початок людської душі, природну сутність людини, філософ стверджує, що несвідоме активно втручається у наше життя. «Все витіснене є несвідомим, проте не все несвідоме є витісненим». Тобто, за думкою філософа, нашим життям керує не наше свідоме «Я», а природний безособовий початок, що є несвідомою основою нашої душі – « Воно». В ньому зосереджені всі первинні нахили людини: сексуальні бажання; потяг до смерті, який звертаючись у середину є потягом агресії, руйнування. Отже, культура може керувати людиною лише постільки, постільки вона сама є частиною несвідомого, сформувалася у якісно особливій несвідомій установці – « Зверх-Я» як цензор, що панує у душевному житті людини й завдяки тому людина може жити як культурна істота, стримуючи свої таємні пристрасті.

Концепція культури О. Шпенглера (1880–1936) . У праці «Присмерк Європи» (1918) О. Шпенглер стверджує, що культури не співвідносні одна з

269

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

іншою, оскільки у кожної культури є своя душа. Філософ виділяє декілька типів душі: «аполлонівську», «магічну», «фаустівську», що знаходяться, на його думку, в основі грецької, середньовічної, арабської та європейської культур, вважаючи, що в основі європейської культури знаходиться душевносмисловий тип бунтівника (гетевський Фауст), який намагається подолати світ своєю волею. Жити означає для нього боротися, долати, добиватися.

Смерть культури є вичерпанням її душі, коли її сенси вже не надихають людей. Вони звернені тепер не на створення культурних цінностей, а на утилітарні інтереси, добробут життя. Цей період О. Шпенглер пов’язує із наступом цивілізації, вбачаючи її небезпечною. Немає нічого поганого у добробуті, але тільки якщо він не затягує тебе повністю, бо тоді вже не лишається душевних сил для чогось іншого. Якщо культура перестає притягувати й надихати людські душі, вона приречена.

Концепція культури М. Бердяєва (1874–1948) . О. Шпенглер навіть не говорить про людину як творця культури – навпаки, розглядається душа культури, що формує відповідну їй людину. У М. Бердяєва на перший план виходить саме людина як свободна творча особистість, що стоїть вище культури. Такий підхід дає можливість побачити протиріччя, що коріниться всередині самого культурного творчого процесу – протиріччя між безмежністю духу та вже існуючими символічними формами культури, що сковують її. Трагедія культури у О. Шпенглера починається лише з ростом цивілізації, для М. Бердяєва ж проблема знаходиться глибше – в самій сутності культури є елемент, що обмежує й тягне до низу творчий порив духу. Культура та її форми неодноразово протистоять особистості як щось примусове й те, що сковує творчу свободу. З одного боку це береже від свавілля (і тоді це благо) а з іншого – це обмеження творчої свободи вже існуючими пред- метно-символічними формами, що стискають свободу людини та заважають прямувати до безмежності.

Еволюціоністськї концепції культури Л. Моргана (1818–1881) та Е. Тейлора (1832–1917) пов’язані з узагальненням матеріалів етнографічних досліджень, на основі яких і були визначені основні особливості історії розвитку культури. А саме, вони наголошують на єдності людського роду, а звідси й спільності людської культури, не дивлячись на її різноманіття. Вважають, що розвиток культури відбувається від простого до складного. Людство однорідне за своєю природою й приходить різні стадії розвитку культури. Л. Морган пропонує таку періодизацію культури людства: дикість, варварство та цивілізація (для якої властиво виникнення та розвиток міст, обробка та використання металів, виникнення писемності, держави та органів влади).

Ігрова концепція культури Й. Хейзінги (1872–1945) . Дослідження ролі міфів, фантазій, казок у світовому поступі людства дозволяє виділити гру як загальний принцип становлення культури. Отже, гра розглядається як основа людських стосунків у будь-яку епоху розвитку людства та світової

270