Філософія / Флософя_Курс лекцй

Тема 11. Сучасна світова філософія

сума», духовної і матеріальної одночасно. Це космічний, цілеспрямований процес, в якому матерія-енергія, що складає Всесвіт, прогресивно розвивається в напрямку зростання складності і духовності. Енергія – властивість самої матерії, невід’ємна від неї, і одночасно являє собою духовну силу, що задає імпульс космосу. Психічна енергія є «радіальною» (на противагу тангенціальній), тобто веде до зростання складності матеріальних об’єктів і є формою божественної благодаті. Частки первинного хаосу визначально знаходились у стані нескінченного різноманіття. Пройшовши послідовні етапи, на яких відбувався їхній синтез, вони поєднались у складні сутності (атоми, молекули, клітини, організми). Нарешті, в людському тілі нервова система досягла такого ступеня складної єдності, що виник самосвідомий, цілеспрямований, морально відповідальний розум. Таким чином, життя, розум, дух і свобода виникли з матеріальної матриці, і людина отримала здатність до свідомого контролю над власними діями. Спрямованість і прогрес очевидні в еволюції матерії-енергії, яка привела до виникнення Землі і формування літосфери, яка перетворюється завдячуючи еволюції живих організмів в біосферу. У свою чергу біосфера, внаслідок еволюції живих істот, стала ноо- сферою (сферою розуму). Тейяр де Шарден стверджує, що еволюція не скінчається на людині як індивідуумі, але продовжується мірою того, як людство об’єднується у спільноти із зростаючою диференціацією індивідуальних функцій – тенденція, прискорена сучасною технологією, урбанізацією, телекомунікаціями і розвитком обчислювальної техніки. Глобальна мережа знань, досліджень і почуття взаємозалежності людей утворюють ноосферу.

Еволюційний процес Тейяр де Шарден графічно зображує як «конус простору-часу», в основу якого закладається множинність і хаос, а на вершині – точка останнього єднання в складну єдність, «точка Омега». Вона є кінцевою метою і разом з тим регулятором космогенезу, духовним центром, одночасно іманентним і трансцендентним Універсуму. Точка Омега – Бог, який, завдячуючи силі Свого тяжіння, задає мету і напрямок прогресивно еволюціонуючому синтезу. Коли в процесі еволюції матерія-енергія виснажить весь свій потенціал до подальшого духовного розвитку, конвергенція космічного природного порядку і надприродного порядку призведе до «парусії», Другого Пришестя Христа, унікального явища, в якому Історичне поєднується з Трансцендентним. Тейяр де Шарден дає назву всім стадіям еволюції Всесвіту: «переджиття», «життя», «думка» і «наджиття». На етапі «думки» виникає людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. «Наджиття» – де стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.

10. Структуралізм та постструктуралізм (постмодернізм)

Структуралізм – загальна назва комплексу напрямків, що виникли в гуманітарних науках ХХ ст. як спроба пошуку та експліцитного опису структури досліджуваних об’єктів. Структурний метод дослідження сформував-

181

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

ся в лінгвістиці (Фердинанд де Соссюр). На матеріалі різних сфер пізнання (літературознавства, етнографії, історії, мистецтвознавства, психології, соціології) структурний аналіз дозволяв відтворити та проінтерпретувати всезагальні форми у безособовому, об’єктивованому плані, відкидаючи психологізм, історико-часові установки. Ключове поняття методології структуралізму – структура (від лат. structura – побудова, розташування, лад). Дослідити на структурному рівні означає виділити елементи цілого на такому рівні абстракції, який дозволяє відволіктися від якісної специфіки елементів.

Структуралізм усвідомлюється не лише як метод, а й як переосмислення ідей класичного раціоналізму, і як противага екзистенціальноперсоналістським концепціям. Методологічно структуралізм орієнтований на зближення наук про людину із природничими науками. У соціальнокультурному плані структуралізм є інтелектуальною реакцією на позитивізм і довіру прогресові, що були характерні для філософії Нового часу.

КЛОДУ ЛЕВІ-СТРОССУ (1908–2009) належить ідея застосування методу структурної лінгвістики в етнології для аналізу стійких первісних культур. Впроваджена ним нова дисципліна – структурна антропологія («Структурна антропологія», 1958) – мала пояснити всі типи наявних ментальностей; на матеріалі дослідження міфів довести логічність мислення «примітивної» людини як особливого типу раціоналізму. Достоїнство структурного методу, за Леві-Строссом, в тім, що він дозволяє звести велику різноманітність типів людських суспільств до декількох основних принципів.

Французький філософ та історик науки МІШЕЛЬ ФУКО (1926–1984) досліджує універсальні значущі рівні культури, які детермінують індивідуальність у будь-який культурний період. Програма «археології знання» («Слова та речі: Археологія гуманітарних наук», 1966) має на меті пояснити зміни в соціальному досвіді людства. Важливо дослідити сукупність умов, за яких знання виступає саме в такому вигляді в даному місці і в даний час – зробити синхронний аналіз, абстрагований від історичних подій і особистості дослідника. Суттєвим при цьому є не визрівання однієї ідеї, а співіснування багатьох, не причинні зв’язки між елементами знання, а межі та пороги, які їх розділяють. Фуко розрізняє три епістеми (грецьк. – знання), тобто пізнавальних поля – Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. В першій мова є річчю серед речей, у другій мова – прозорий засіб виразу думки, у третій – мова виступає як самостійна сила. Останнє загрожує єдності людини – звідси ідея «смерті людини» («людина вмирає – залишаються структури»). Фуко досліджує також генеалогію влади («Наглядати та карати», 1975)

– це аналіз специфічних комплексів влади-знання, стратегій влади. Влада ніколи не має суто негативного характеру, різні типи влади породжують саму реальність. Сучасна влада не є привілеєм однієї особи, не має центру, не є привілеєм держави. Основні її властивості – паноптизм, дисципліна і нормування. Найбільш яскраве вираження процедур влади – тюрма. Але відносини влади пронизують все суспільство.

182

Тема 11. Сучасна світова філософія

Засновник лінгвістичного (структурного) психоаналізу ЖАК ЛАКАН (1901–1981) пропонує досліджувати несвідоме за типом мовного аналізу. Головний предмет дослідження – роль мови і символу в структурі несвідомого. Внутрішній структуруючий механізм об’єднує всі форми психіки, функціонує подібно мові. Співставлення несвідомого з мовою дає можливість раціонального осягнення несвідомого. Лакан вводить трьохчлен «реальне – уявне – символічне» як певну першооснову буття, де «символічне» є сферою, що цілком обумовлює індивідуальну культурно-історичну практику.

Методологічна структуралістська установка, коли суб’єкт під час дослідження «виноситься за дужки», або «губиться» через детермінованість структурами, набула свого часу критики та отримала назву «теоретичного антигуманізму». Криза структуралізму наступає після громадського руху травня – червня 1968 (Празька весна, студентські заворушення у Франції), він «перероджується» і відкриває наступний етап власного розвитку – постструктуралізм.

Постструктуралізм – сукупність підходів у філософії та соціогуманітарному знанні, що сформувались у 70-ті рр. ХХ ст. Постструктуралізм спрямований на критику західноєвропейської метафізики, однією з підстав якої є логоцентризм. Він декларує ідеї відмінності та множинності, протиставляючи їх ідеям буття як присутності, смислу, повноти, єдності, на яких ґрунтується логоцентризм. Іншими назвами цього напряму є деконструкція та постмодернізм, а його яскравими представниками – французькі мислителі М. Фуко (у пізній період творчості), Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Крістева, Ж.-Ф. Ліотар. Зокрема, ЖАН-ФРАНСУА ЛІОТАР (1924–1998) у книзі «Ситуація постмодерну» (1979) формулює установку постмодерну як критику сучасного технологічного прогресу і виділяє дві його загальні характеристики: діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмодерну) та заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбутнє). Постмодернізм піддає критиці метанарративи (метарозповіді), які виконують роль своєрідної «системи пояснень», організують життєдіяльність та функціонування суспільства. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому вони не можуть претендувати на роль універсального метадискурсу.

ЖАК ДЕРРІДА (1930–2004) ставить завдання «деконструкції» метафізики, тобто усталених філософських принципів, категорій та понять. Одна з головних тем Дерріда – критика логоцентризму, котрий розуміється ним як орієнтація на примат усного слова над письмовим, що є наслідком метафізики «присутності», тобто систем, побудованих навколо міфологем сакрального центру (Бог, Природа, Людина, Сенс Життя тощо). Логоцентризм, за Деррідою, – європейське, західне мисленнєве утворення, пов’язане з філософією, метафізикою, наукою, мовою та залежне від логосу. Це не лише

183

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

спосіб поміщення логосу у центрі всього, але й спосіб визначення самого логосу як центруючої, збиральної сили.

ЖІЛЬ ДЕЛЬОЗ (1925–1995) у праці «Логіка смислу» (1969) змальовує картина світу культури, котрий не має суб’єкт-об’єктного відношення, тобто це світ, де зникає центр, навколо якого ієрархічно організовувався увесь категоріальний апарат традиційної філософії, а тому втрачає сенс традиційний поділ філософії на онтологію, логіку та теорію пізнання. Предметом аналізу у Дельоза постає співвідношення сенсу і мови, мови і філософії, філософії і світу. Для того, щоб світ культури існував у часі та просторі, потрібний певний каркас, ще одна проекція віртуальної реальності, та конструкція, на якій він зможе утримуватись. У Дельоза роль такої конструкції виконує ризома. Це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, позбавлену центрального (головного) відростку, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною.

ЖАНУ БОДРІЙЯРУ (1929–2007) належить авторство популярних у західній філософії понять – гіперреальність, симуляція, симулякр, завдяки яким розкривається віртуальний характер сучасної реальності. Значна увага у творчості Бодрійяра приділялась засобам масової комунікації та інформації, визначенню їх ролі у формуванні картини світу та громадської думки.

У цілому постмодернізм – це виклик «модерністському проекту» саморефлексивної, критичної раціональності та свободи, які характеризують епоху від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повернення до речей». Існуюча в цьому проекті концепція Раціо, на думку постмодерністів, неодмінно приводить до апології тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феномену панування, що не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному догоджанні правителям цього світу. Протиставляючи себе метафізиці модерну, філософія постмодерну ставить за мету звільнення людської духовності, суб’єктивності, творчої активності від сформульованих у минулому норм, регулятивів, котрі сьогодні перетворилися на ілюзії та помилки, що заважають вільному розвитку особистості.

11. Комунікативна практична філософія

Комунікативна філософія – філософський напрямок, що розглядає фундаментальні проблеми людського буття крізь призму проблеми комунікації, інтерсуб’єктивності. Головні представники – німецькі філософи Г. Йонас, К.-О. Апель, Ю. Габермас. Комунікація, на думку представників комунікативної філософії, є універсальним надбанням людства й універсальною реальністю людського існування. Справжня комунікація існує для всіх без винятку. Інтерсуб’єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі інформації, а одночасно є процесом досягнення згоди. Мова виступає в цьому контексті не лише механізмом об’єктивації інформації, а й медіатором розуміння. Практикою комунікативних взаємин для досягнення суспі-

184

Тема 11. Сучасна світова філософія

льної узгодженості виступає дискурс, в результаті якого спільнота має досягти консенсусу, єдності щодо універсальності знання та етичних норм. Щоб бути універсальною і загальнозначущою, комунікація має бути також аргументованою, раціонально обґрунтованою. Достеменність смислу і взаєморозуміння, а також рівність всіх учасників дискурсу гарантує необмежена комунікативна спільнота – нормативно-ідеальна апріорна форма і регулятивний принцип комунікації. Виходячи з цього, одним з головних завдань філософії стає дослідження універсальної прагматики, тобто аналіз глибинних умов можливості мовно-комунікативного спілкування. Звідси й домінуючий характер комунікативної філософії як практичної філософії, тобто етики.

Центральна теза моральної філософії ГАНСА ЙОНАСА (1903–1993) – необхідність приборкання зазіхань людини щодо володіння та управління навколишнім середовищем (природою), аби ці надмірні прагнення людини не були спрямовані у зворотному напрямку – проти неї самої, проти людської природної сутності («Принцип відповідальності», 1979). Йонас вбачає загрозу в сучасній техніці. Ця загроза не тільки фізична. Підкорення природи поширюється й на природу людини. Крім того не можна не констатувати ціннісного релятивізму сьогодення. Всі ці фактори свідчать про передбачувану загрозу як фізичного знищення людини так і про можливість втрати людиною своєї сутності. Мають бути відкриті нові етичні принципи, на основі яких можна буде побудувати нову етичну теорію. Нова етика має спиратися на принципи благоговіння перед фізичним виживанням та збереженням цілісності людської сутності, а також виходити з метафізики.

КАРЛ-ОТТО АПЕЛЬ (нар. 1922) висунув ідею «лінгвістичного повороту» у філософії, оскільки вважав мову вихідною сферою філософського дослідження. Своїм прагматично-трансцендентальним методом прагнув обмежити ірраціоналістичні мотиви герменевтики та феноменології, зблизити останні з традицією аналітичної філософії. Сучасна ситуація у філософії, на думку Апеля, характеризується, насамперед, переходом від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації. Основною проблемою філософії тепер є мова як осмислене і інтерсуб’єктивно значиме вираження пізнання. Повсякденне мовне спілкування між людьми стає методологічним принципом трансцендентальної прагматики (дискурсивної етики), яка має на меті встановити систему правил, дотримання яких уможливлює взаєморозуміння між суб’єктами комунікації. Апель формулює принципи своєї теорії комунікації, покладаючи в її основу раціональність комунікативного досвіду. У зв’язку з цим він розгортає чотири типи раціональності: наукову раціональність казуального аналізу, технологічну раціональність цілеспрямованої дії, герменевтичну раціональність розуміння та етичну раціональність.

Апель вводить поняття необмеженої (ідеальної) комунікативної спільноти, яка діє як регулятивний принцип, і як апріорна форма встановлює достеменність смислу і взаєморозуміння як наслідок істинної комунікації.

185

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Отже, мовний консенсус, тобто погоджене розуміння смислу в необмеженій комунікативній спільноті є, за Апелем, умовою можливості передрозуміння, на якому ґрунтується реальна комунікація. Акти мовної комунікації А. трактує як мовну гру, яка, з одного боку, слідує правилам граматичної організації мови, а з іншого, породжує в цьому обмеженому правилами просторі необмежену кількість варіантів свого розгортання.

Найважливіша складова вчення ЮРҐЕНА ГАБЕРМАСА (нар. 1929) – теорія комунікативної дії («Теорія комунікативної дії», 1981). Габермас описує альтернативні структури, які не стали інституціональними в сучасній науко- во-технічній цивілізації, і водночас описує «двохсходинкову» будову сучасного суспільства, що є системою і життєвим світом, в якому здійснюється безпосередня комунікація. Він вирізняє два типи поведінки: «стратегічну» (інструментально орієнтовану) і комунікативну. Перша ставить за мету досягнення інтересу (обман – свідомий чи несвідомий), що призводить до маніпулювання або до спотворення комунікації. Комунікативна ж поведінка створює впорядковане нормативне середовище, стійкі особистісні структури, здатні до розгортання і самоздійснення. Інакше кажучи, справжня суспільна інтеграція досягається в рамках комунікативної поведінки.

Габермас виступив з ідеєю незавершеності Модерну як ідеології Просвітництва. На його думку, «проект Модерну» має незавершений потенціал та значні ресурси для подолання власних обмежень і деструктивних впливів. Завдяки цьому досягаються два завдання. По-перше, рятуються основні намагання традиції Просвітництва в нових історичних обставинах. Подруге, підтримується комунікативна етика, що виникла внаслідок повороту від філософії свідомості до мовної прагматики.

У полеміці з представниками постмодерного дискурсу Габермас запропонував постметафізичну стратегію відновлення філософії. На його думку, подальший поступ філософії стає можливим лише через відмову від тих ролей, які покладав на неї Кант: наставника та арбітра, вищого апеляційного суду стосовно науки і культури загалом. Він стверджує, що філософія не повинна виконувати роль розпоряджувача, котрий, спираючись на чистий розум, визначає для кожної сфери належне їй місце. Габермас розробляє ідею трансформації теоретичної філософії в реконструктивну науку, котра характеризується як особлива форма змішаного дискурсу. Філософія виступає, з одного боку, як посередник та інтерпретатор між «експертними культурами» та життєвим світом, а з іншого – як співпрацівник, зорієнтований на кооперацію між різними галузями досліджень. Разом з тим, філософія, зберігаючи зв’язок із розумом, постає як «берегиня розуму».

Ідеал суспільних відносин зводиться, за Габермасом, до інтерсуб’єктивної взаємодії індивідів і припускає досягнення істинної згоди учасників комунікації – « ідеальної комунікації». Ідея ідеальної мовленнєвої комунікації має стати, за Габермасом, критичним масштабом реально досягненої згоди, щоб фактична згода піддавалася сумніву, критичному переві-

186

Тема 11. Сучасна світова філософія

рюванню на істинність. Ця вимога є достатнім індикатором істинного взаєморозуміння. Ідеальні умови комунікації, за Габермасом, такі:

1.Кожний, здатний до мови та діяльності, суб’єкт може брати участь

удискурсі.

2.а) Кожний може проблематизувати будь-яке твердження; б) кожний може виступати в дискурсі з будь-яким твердженням; в) кожний може висловлювати свої погляди, бажання, потреби.

3.Ніхто з тих, хто бере участь у дискурсі, не має зазнавати (як внутрішніх, так і зовнішніх) перешкод у вигляді зумовленого відносинами панування примусу використовувати свої, встановлені в першому й другому пунктах, права.

Отже, ідеальна комунікація, або ідеальний дискурс, характеризується такими чинниками: усі учасники комунікації є в принципі рівноправними, жоден аргумент не треба виключати, і ніхто не повинен зазнавати перешкод чи якихось інших відвертих або прихованих утисків влади використовувати свої мовленнєві акти, останньою інстанцією має бути лише «своєрідний невимушений примус вагомішого аргументу».

У філософських дискусіях останнього десятиліття особливе місце посідає розкриття ролі практичної філософії як прикладної етики, тематичне поле дослідження якої спрямоване вже не так на розв’язання проблеми обґрунтування моральних принципів, як на її функціонування в конкретних формах людського буття – політики, економіки, техніки, екології та ін. Необхідність переорієнтації суспільного розвитку потребує пошуків нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти усуненню соціальних конфліктів, врегульовувати людські взаємини в різноманітних соціальних сферах. Проте застосування етичних категорій до конкретних виявів людського буття ускладнюється зростанням системної комплексності сучасної науковотехнічної цивілізації, прискоренням динаміки її розвитку. За таких умов ча- сто-густо досить важко, а іноді зовсім неможливо «прорахувати» з погляду моральних критеріїв наслідки дій у різних системах. Саме комунікативна філософія і спрямовує свої зусилля на застосування етики до конкретних виявів людського буття: легітимації права, політичної системи загалом, економіки, розв’язання екологічних проблем тощо.

Питання до самоконтролю

1.Що таке «некласична парадигма» сучасної філософії?

2.Які філософські позиції позначаються поняттями «раціоналізм» та «ірраціоналізм»?

3.«Відкриття екзистенції» − роль С. К’ єркеґора у становленні сучасної філософії.

4.Основні ідеї «філософії волі» А. Шопенгауера.

5.Основні ідеї «філософії життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Берґсон).

187

ФІ Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

6.Що таке «позитивізм»? Основні етапи розвитку філософії позитивізму.

7.Що таке «аналітична філософія»?

8.Що таке «критичний раціоналізм»?

9.Основні філософські ідеї психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнґ, Е. Фромм).

10.Основні поняття феноменології Е. Гуссерля.

11.Які ідеї позначають «антропологічний поворот» у філософії ХХ століття?

12.Що таке «фундаментальна онтологія»?

13.Основні ідеї та представники філософії екзистенціалізму.

14.Основні ідеї філософської герменевтики.

15.Основні напрямки релігійної філософії ХХ століття.

16.Що таке «філософія діалогу»?

17.Основні ідеї філософії П. Тейяр де Шардена

18.Основні концепції філософії структуралізму.

19.Основні концепції і представники філософії постструктуралізму (постмодернізму).

20.Основні концепції комунікативної практичної філософії.

188

ТЕМА 12

ФІЛОСОФСЬКА ОНТОЛОГІЯ: БУТТЯ, СУБСТАНЦІЯ, МАТЕРІЯ

План

1. Філософське поняття буття. Основні форми буття. Поняття субста-

нції.

2.Філософське поняття матерії. Структурні рівні організації матерії.

2.1.Простір і час.

2.2.Рух і розвиток.

1.Філософське поняття буття. Основні форми буття. Поняття субстанції

У найбільш широкому значенні слова буття є всеохоплюючою реальні- стю, найзагальнішим поняттям про існування всього. Буття – все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Навіть плоди фантазії, казки, міфи й т. ін. існують як духовна реальність. Тобто буття охоплює як матеріальне, так і духовне. Воно є, таким чином, дещо реально існуюче.

Питання про те, як усе існує, яке його буття, розглядаються в онтоло- гії. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття, система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін «онтологія» запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між категоріями й поняттями, відображеними на схемі (див. с.5).

Ця схема відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально й об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам’ятаємо, що світ, який є, був і буде,

– набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Серед основних форм буття розрізняється:

буття речей (тіл), процесів, що у свою чергу поділяється на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

189

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

буття духовного (ідеального), що існує як індивідуальне духовне й об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі) і суспільне буття (див. схему 1).

Схема 1. Основні форми буття

всесвітній інформаційний

геологічний соціальний

біологічний хімічний

фізичний механічний

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід ураховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднано певною загальною основою.

190