Філософія / Флософя_Курс лекцй

Тема 9. Філософська думка України

Київської братської школи у 1632 р. Києво-Могилянській колегіум (з 1701 р.

– академія). В академії був 12-річний курс навчання. У чотирьох навчальних класах вивчалися мови, граматика, арифметика, катехізис, музика. У двох середніх – піїтика та риторика. У вищому відділені академії студенти 2 роки вивчали філософію і 4 роки – богослов’я. Лекції читались латиною. Філософський курс складався з трьох частин: 1) логіки, або розумової філософії; 2) фізики, або природної філософії; 3) метафізики. Тут вперше в Україні відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання.

Курси філософії професорів академії із самого початку орієнтувались на досягнення західноєвропейських університетів і гуманістичні традиції братських шкіл. За основу бралась філософська система Арістотеля, використовувалися також твори Томи Аквінського, Дунса Скотта, Вільяма Оккама, представників «другої схоластики». Згодом домінуючою тенденцією в розумінні і поясненні побудови світу стає вчення Н. Коперника і Г. Галілея.

У всіх дисциплінах, які вивчалися в академії, наскрізною була ідея Бога. Проте поруч з містичними ця ідея набуває і раціоналістичних рис. У розділах натурфілософії 1-ї пол. XVIII ст. практика, чуттєвий досвід людини, дані наукових експериментів визнаються за критерій істини. Одним з основних стає вчення про людину як мікрокосм, який відображає макрокосм (всесвіт) і є активним началом у процесі пізнання світу. Як і у філософії європейських гуманістів, спостерігається тенденція змістити акцент з ідеї творіння людини на ідею творчої активності людини. Але основою життєвої активності визнається душа, що дана Богом.

Дехто з дослідників вважав викладання в Києво-Могилянській академії мертвою схоластикою. Проте це була перша професійна школа філософської освіти (і середньовічна схоластика як «шкільна філософія» відігравала важливу навчальну роль); крім того, це була, за словами Д. Чижевського, «барокова схоластика», яка синтезувала християнство і античність, і до якої долучались нові ідеї ренесансної та модерної філософії.

Філософські курси в академії читали, зокрема, ЙОСИФ КОНОНОВИЧ-

ГОРБАЦКИЙ (пом. 1653), ЄПІФАНІЙ СЛАВИНЕЦЬКИЙ (пом. 1675), ІНОКЕНТІЙ ҐІЗЕЛЬ (1600–1683), ЙОАСАФ КРОКОВСЬКИЙ (1648–1718), МИХАЙЛО

КОЗАЧИНСЬКИЙ (1699–1755), ГРИГОРІЙ КОНИСЬКИЙ (1717–1795) та інші. Вже

з середини XVII ст. випускники і професори академії активно залучаються до Москви та Петербургу. Так, Єпіфаній Славинецький, запрошений до Москви для перевидання Біблії, у 1653 р. організовує першу Греко-латинську школу. СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ (1658–1722), який читав філософські курси в академії в 1690-ті роки, у 1700 р. був поставлений Петром І місцеблюстителем патріаршого престолу, а також був проректором Московської слов’яно- греко-латинської академії.

Видатним випускником Києво-Могилянській академії був ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ (1677–1736). Після навчання в академії і за кордоном він став у 1704 р. професором, а згодом ректором академії, а в 1716 р. був викликаний

121

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

Петром І до Петербургу, де став його найближчим радником з питань освіти і церковної реформи, заснував філософсько-літературний гурток «вчена дружина», сприяв організації Академії наук і Академії мистецтв. У філософії Прокоповича чимало тверджень, які тяжіють до деїзму і пантеїзму, тобто приходять у певну суперечність з християнською догматикою. Зокрема, розвиваючи деїстичні тенденції в розумінні матерії, Прокопович доповнює визнання первісного творіння матерії Богом визнанням її наступної незнищенності. Наслідуючи Арістотеля, визнає матерію і форму двома принципами, які утворюють фізичне тіло, або субстанцію. Універсальною і невід’ємною властивістю фізичного тіла є рух. При цьому «рух виникає з протилежності», проте першорушієм є Бог. Людина – мікрокосм, «зменшена частина того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотворенної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того і те, що мають самі духи». Прокопович обґрунтовував ідею освіченого монарха, «філософа на троні», вважаючи, що тільки він може забезпечити розвиток наук, мистецтв, ремесел, тобто суспільного прогресу.

Серед вихованців академії, які стали видатними богословами, слід

відзначити ДИМИТРІЯ РОСТОВСЬКОГО (ТУПТАЛО) та ПАЇСІЯ ВЕЛИЧКОВСЬКОГО.

Одним з найбільш видатних учнів академії був, безумовно, Г. Сковорода.

3. Філософський світ Г. Сковороди

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА (1722–1794) народився у Чорнухах, після навчання у Києво-Могилянській академії викладав в Переяславській семінарії та Харківському колегіумі, а також був домашнім вчителем, проте останні 25 років вів життя мандрівного філософа. У його творчому доробку

– вірші, пісні, байки та філософські діалоги. Діалогічна форма філософських творів – як, власне, і зміст сковородинівського вчення – наближає його до сократівсько-платонівської традиції. Його й називали «російським (або українським) Сократом»; за визначенням В. Зеньковського, Сковорода – «перший філософ на Русі в точному сенсі слова». Епітафія на його могилі говорить словами самого філософа: «Мир ловил меня, но не поймал».

Основними рисами його релігійно-філософського світогляду можна вважати глибоку релігійну віру, поєднану з внутрішньою свободою, а також містицизм, не чужий проте і раціоналістичним елементам. Сковорода використовує «алегоричний» метод тлумачення Святого Письма. Йому притаманна антитетичність мислення – пізнання антитезами (видимий і невидимий світи, тіло і душа, тьма і світло тощо). У світогляді Г. Сковороди поєднується притаманний західній християнсько-філософській традиції психологізм (занурення у самопізнання, аналіз душевних і духовних потенцій людини) і властивий східному християнству естетизм (захоплення красою Божого творіння, гармонією Всесвіту).

На підставі глибоко містичного релігійного почуття у Сковороди виникає відчуження від світу. В ученні про дві натури життя світу постає у

122

Тема 9. Філософська думка України

двох площинах: видима натура – тварь (творіння Боже), невидима – Бог. Бог усю тварь пронизує і утримує, він є джерелом будь-якої сили. Емпірична реальність – лише «тінь» істинного буття. Внутрішній, вищий, божественний світ – більш міцний, основний, є суттю і основою змінного зовнішнього світу. В онтології Г. Сковороди вчення про дві натури поєднується із вчен- ням про три світи, а саме: великий світ (макрокосм, Всесвіт), малий світ (мікрокосм, людина) та символічний світ (Біблія). Якщо великий і малий світ (Всесвіт і людина) поєднують у собі дві натури – тіло земне і тіло духовне, то символічний світ Біблії виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога.

Онтологічному дуалізму у Сковороди відповідає гносеологічний дуа- лізм. Є пізнання чуттєве, що ковзає поверхнею буття, а є пізнання «у Бозі». Це вище пізнання дається через осяяння духу і доступне не всім. Шлях до такого пізнання можна знайти через ставлення до самого себе. Самопізнан- ня відкриває в нас самих два шари буття, тому воно є початком мудрості.

Основним поняттям антропології Сковороди є поняття серця як духовної серцевини людини: «О сердце, бездно всЂх вод и небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь и содержишь, а тебе ничто не вмЂщает». «Истинным человЂком есть сердце в человЂкЂ». «Всяк есть тЂм, чіе есть сердце в нем. Всяк есть там, гдЂ сердцем сам».

Вимога самопізнання і філософія серця пов’язані з ідеєю Боговтілення. Істинну людину, яка знаходиться у кожному з нас, Сковорода ототожнює з Христом. Тому пізнання себе є одночасно пізнанням Бога – « истиннаго, сверх человЂчія сЂни, человЂка, который есть един во всЂх и всегда». Бог не тільки створив людину – він знаходиться в людині, є її другою натурою, справжньою людиною, «вторый человЂк – господь мой». Поділяючи людину на дві натури – тілесну і духовну, тлінну і вічну, темну і світлу, – Сковорода вбачає справжню людину не в тілі, а лише в дусі, в думці, в серці. «Сердце же человеческое есть точным в человеке человеком, находясь главою и существом его, как свидетельствует Библия». «Второй человек» є в кожній людині, але не кожна людина його розуміє, бачить та усвідомлює. Тому й треба перш за все пізнати себе. Це пізнання є другим народженням, здобуттям того вічного та абсолютного, чим є справжня людина.

Питання моралі посідають значне місце у філософії Сковороди. Моральне зростання є боротьбою нашого серця, духовного начала в людині з емпіричними, тілесними бажаннями. Зло притаманне лише емпіричному світу, тому заради подолання зла треба вийти за його межі, духовно його подолати, стати на шлях преображення. Це своєрідний містичний емпіризм.

Центральним в етиці Сковороди є поняття «сродность». Основний закон життя – знайти самого себе, свою сродну працю, свій сродний шлях у житті. Дійсне покликання людини визначається не зовнішніми чинниками (належністю до певної соціальної категорії), а Богом, і знаходиться в самій людині. Людина досягає досконалості і щастя через сродну працю. З цим

123

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

пов’язане і вчення про нерівну рівність, яке стверджує рівну гідність (моральну рівноцінність) всіх людей, незважаючи на їх емпіричну, життєву неоднаковість.

Сродность сприймається філософом як необхідний мінімум нормального функціонування суспільства. Люди мовби заздалегідь, у Божому промислі розподілені на ієрархічні стани. Головне їх завдання – знайти, здобути свій стан, кожний з яких (навіть «підлий») необхідний у Бога, i виконати те, що Ним визначено. Але ці стани не повинні обмежувати свободу людини. Ця свобода обмежена тільки Богом у визначенні сродної праці, що ж до втілення цього визначення та відносин між людьми, то Сковорода був палким прихильником вольності. Воля людини зла лише тоді, коли вона проти Бога, але оскільки цей дарунок від Бога, його не може відібрати інша людина.

Отримавши чинник свободи, людина повинна нести й відповідальність за це право i привілей. Земній владі ніби делегується частина повноважень влади Божої, частина її правосуддя та милосердя. Завдання земної влади – приборкувати хиби та пристрасті людей, «пасти свирепеющiя народы». Головна перевага та гідність влади – у дотриманні правди. Дух правди є серце царя, бо ж «правда утверждает престолы сильных и обладает народами».

Недосконалість влади не є підставою для того, щоб людина не підкорялась їй. Добропорядність громадянина не є вищою доброчинністю, але вона є тим необхідним щаблем, з якого тільки й починається розмова про доброчинності як такі. Тому, якщо пізнання себе – i Бога – доля небагатьох, то мінімум, що приступний кожному, – « дЂлай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин и довлЂет».

Визначаючи сутність філософії, Г. Сковорода писав про те, що «философия и любомудрие устремляют весь круг своих дел на тот конец, чтобы дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего». «Когда дух в человЂкЂ весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свЂтло, щастливо, блаженно. Сіе есть философія».

4.Український романтизм і розвиток філософських ідей

вукраїнській літературі та публіцистиці ХІХ – початку ХХ ст.

Ідеологія романтизму, що поширюється в Європі наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть, започатковує розробку філософії національної ідеї. Національна ідея уявляє власну націю, етнічну спільність як коло, що визначає обрії світу, в межах якого здійснюється самовизначення людини, і разом з тим як суб’єкт всесвітньо-історичного процесу.

В Україні розробку філософії національної ідеї започатковують члени

Кирило-Мефодіївського товариства (1845–1847). У програмній «Книзі бут-

тя українського народу», написаній МИКОЛОЮ КОСТОМАРОВИМ (1817–1885), обґрунтовується романтичний погляд на Україну та її місце у світі, її долю

124

Тема 9. Філософська думка України

та покликання, стверджується самість українського народу та неповторні риси його менталітету.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819–1897) демонструє україноцентричний світогляд, опікуючись проблемою національної культури та мови. Для нього сутністю людини є душевна глибина, тобто серце – глибоке, потаємне, нікому невідоме. Бог говорить нам через наше серце. П. Кулиш розвиває «хуторянську філософію» – відродження України пов’язує з поверненням до минулого, відмовою від міської культури: «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте <...> селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із <...> Євангелія».

Філософські погляди ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (1814–1861) відзначаються антропоцентризмом – людина знаходиться в центрі буття, природи та історії. Шевченко прагне до безпосереднього спілкування людини з Богом і природою, без посередництва «царей» і «попов». Звідси його критика кріпацтва і самодержавства, захист свободи і соціальної справедливості. Шевченко відіграв видатну роль у формуванні національної української самосвідомості. Його сприйняття власної долі і долі України постає як «філософія трагедії» – історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над її долею. Проте поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину золотої доби українського майбутнього, розвиває ідею перетворення рідного краю.

Наступні кроки у розробці філософії національної ідеї пов’язані з діяльністю представників громадівського руху (В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський та інші). Видатним мислителем і вченименциклопедистом був МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895, народився в Гадячі). Виходячи з ідей позитивізму О. Конта та Г. Спенсера, М. Драгоманов зберігає етичну зорієнтованість філософії, багато уваги приділяє історіософським проблемам і питанням соціальної справедливості. Обстоює концепцію громадівського соціалізму та принцип федералізму, протиставляючи державницькій ідеї ідею федерації незалежних самоврядних громад. Намагаючись поєднати захист прав людини та національних прав, відстоював ідею федерації слов’янських народів, яка б забезпечила вільний розвиток української нації.

Нове покоління української інтелігенції, що здійснює подальший розвиток філософії національної ідеї наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., отримало назву «Молода Україна». Значною мірою цей рух був спричинений репресивними санкціями російського царизму проти української мови та культури, що сприяло переміщенню центра українського відродження з Києва до Львова. Висхідні ідеї української національної історіософії були сформульовані у промові ТРОХИМА ЗІНЬКІВСЬКОГО «Молода Україна, її становище і шлях» (1890).

Визнаним лідером цього руху став ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО (1856–1916). Його філософському пошукові властиві екзистенційно-художній характер

125

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

та етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Стрижньова ідея його філософського світогляду – ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади. Проблема «індивід і народ» розв’язується І. Франком через усвідомлення нації як органічного фактора історичного поступу; залучення до нації є обов’язковою передумовою самостановлення і саморозвитку людської індивідуальності. І. Франко спирається на позитивістське бачення історії як процесу поступу, опертого на загальні закони еволюції в органічній природі. Разом з тим, він акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії – « будителя», який своїм прагненням до втілення ідеалу здатен подолати сліпу силу розвою матеріальних відносин.

Змістовні філософські ідеї притаманні також художній творчості ЛЕСІ УКРАЇНКИ (1871–1913). Її захоплює ідеал соціально-активної філософської позиції, яка свідомо повинна спрямовуватися на обґрунтування емансипації людської особистості, звільнення її від національного гноблення та соціального рабства.

5. Українська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст.

Центрами академічного життя в Україні, крім Києво-Могилянської академії (яка в 1819 р. стала духовною академією, але зберігала значення філософського центру), поступово ставали університети – Львівський (заснований у 1661 р. на базі єзуїтського колегіуму), Харківський (1804 р.), Київський (1834 р.). Наприкінці XVIII століття набуває поширення філософія Просвітництва (Я. Козельський, П. Лодій). ПЕТРО ЛОДІЙ (1764–1829), обіймаючи 15 років посаду професора Львівського університету, вперше скористався дозволом австрійської влади викладати філософські дисципліни українською мовою, започаткував розробку української філософської термінології (у 1790 р. здійснив переклад українською «Моральної філософії» Х. Баумайстера). Становленню філософської освіти в Україні посприяв запрошений з Німеччини учень Й. Фіхте ЙОГАН БАПТИСТ ШАД, який очолив кафедру філософії у новоствореному Харківському університеті. Слід зазначити, що і П. Лодій (в 1821 р., вже під час роботи у Петербурзькому університеті), і Й. Шад (в 1816 р.) зазнали гонінь і були звільнені з посад за поширення ідей природного права.

У Києві в середині ХІХ ст. формується потужний центр релігійнофілософської думки. При цьому Київська духовна академія та Київський університет були повністю інтегровані в загальноросійський духовноосвітній простір, викладання там велося російською мовою. Значними постатями в академічному філософському житті були ВАСИЛЬ КАРПОВ (автор першого російського перекладу Платона, 1840–1842), ОРЕСТ НОВИЦЬКИЙ, ПЕТРО АВСЕНЄВ, СИЛЬВЕСТР ГОГОЦЬКИЙ (автор п’ятитомного «Філософського лексикону», 1857–1873 – першої в Росії філософської енциклопедії.

126

Тема 9. Філософська думка України

Найбільш відомим і оригінальним мислителем київської релігійнофілософської школи був ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ (1827–1874). Народився у Золотоніському повіті Полтавської губернії, навчався і викладав у Київській духовній академії, а в 1861 р., після відновлення викладання філософії в російських університетах, був запрошений до Московського університету як єдиний в Росії «достаточно философски подготовленный, чтобы занять без предварительной заграничной командировки университетскую кафедру» (Г. Шпет). Здобув репутацію «реакціонера» у зв’язку з критикою матеріалізму М. Чернишевського, проте був чудовим лектором, серед його учнів – відомий російський філософ Вол. Соловйов.

П. Юркевич відстоював платонівське вчення про ідеї («Ідея», «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта»). Ідея є тим, чим речі повинні бути. Ідеї можуть бути здійснені тільки діяльністю людей, тому людина є посередником між ідеями та природним світом. Філософія є пізнанням ідей. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: пізнання через уявлення; пізнання через поняття; пізнання через ідею.

П. Юркевич розвивав також християнську «філософію серця» («Серце та його значення в духовному житті людини, згідно із вченням Слова Божого»). Серце є осередком духовного життя людини, що надає їй властивостей індивідуальності та свободи. Серце – це життя почуттів, людські емоції. Тому воно є вирішальним у релігії, мистецтві. Проте воно керує й нашим пізнанням, адже можливості пізнання розумом обмежені. Завдяки серцю ми бачимо у світі не холодну мертву машину, а життя, красу, довершеність, потаємність, охоплюємо його як ціле. За допомогою серця, тобто душі, яка «від Бога», людина залучається до пізнання абсолютного, до віри, навчається любити та творити добро. В серці полягає основа релігійної свідомості людства, тому що саме серце стикається з Богом, «обладает всею непосредственностию бытия, положенного Богом».

Підкреслюючи значення серця як осередку життя, П. Юркевич протистоїть інтелектуалізму (і раціоналізму), який вбачає у мисленні головну силу душі. Розум є вершиною, але не корінням духовного життя – цим скритим, але головним, чим підкріплюється «верхняя» свідомість, є життя серця.

У другій половині ХIХ – на початку ХХ століття в Україні поширюється філософський позитивізм. Відомий представник цього напряму ВОЛОДИМИР ЛЕСЕВИЧ (1838–1905, народився на Лубенщині) обґрунтовував остаточне злиття філософії з наукою, вбачаючи зразок такої наукової філософії в емпіріокритицизмі Р. Авенаріуса. Набуває розвитку осмислення філософських засад окремих наук: мовознавства – ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ (1835– 1891); економіки – МИХАЙЛО ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ (1865–1919); права –

БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868–1920), історії – МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

(1866–1934). Видатний вчений-природознавець, один із засновників і перший президент Української Академії наук (1919 р.) ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863–1945) розробив вчення про ноосферу (сферу розуму), в

127

Ф І Л О С О Ф І Я . К У Р С Л Е К Ц І Й

основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин.

Слід підкреслити, що в цей час в Україні навчались або працювали інші видатні філософи, які належать одночасно українській та російській філософським традиціям: неоляйбніціанець і панпсихіст ОЛЕКСІЙ КОЗЛОВ (1831–1900), автор теорії «синехологічного спіритуалізму» ОЛЕКСІЙ ГІЛЯРОВ (1855–1938), неокантіанець і психолог ГЕОРГІЙ ЧЕЛПАНОВ (1862–1936), а та-

кож МИКОЛА ГРОТ, ЛЕВ ШЕСТОВ, МИКОЛА БЕРДЯЄВ, СЕРГІЙ БУЛГАКОВ,

ГУСТАВ ШПЕТ, ВАСИЛЬ ЗЕНЬКОВСЬКИЙ.

У Львові на межі ХІХ– ХХ ст. навколо КАЗІМЕЖА ТВАРДОВСЬКОГО (1866–1938) формується потужна філософсько-логічна Львівсько- Варшавська школа, яка відіграла помітне місце в історії польської та європейської філософії.

6. Сучасна українська філософія

Після Жовтневої революції та поразки українських визвольних змагань українська філософська думка продовжує існувати у двох незалежних, розділених «залізною завісою», просторах – українській діаспорі і Радянському Союзі.

Представниками української діаспори розробляються філософські підстави інтегрального націоналізму (Д. ДОНЦОВ, Ю. ЛИПА, М. СЦІБОРСЬКИЙ), проблеми історіософії та політичної філософії (В. ЛИПИНСЬКИЙ, І. ЛИСЯК- РУДНИЦЬКИЙ), філософсько-антропологічні ідеї (І. МІРЧУК, О. КУЛЬЧИЦЬКИЙ, М. ШЛЕМКЕВИЧ). В еміграції розвиває ідеї конкордизму (згоди, рівності) і колектократії (влади колективу, соціалізації) ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880–1951). Видатним істориком філософії світового рівня зарекомендував

себе ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894–1977).

Натомість на теренах Радянської України утверджується марксистсь- ко-ленінська ідеологія та тоталітарний політичний режим, який зводить майже нанівець свободу філософської творчості. Не витримали гонінь ідеологи українського культурного відродження 1920-х років М. СКРИПНИК та М. ХВИЛЬОВИЙ; були репресовані відомі філософи С. СЕМКОВСЬКИЙ, В. ЮРИНЕЦЬ та багато інших; зазнала руйнації система філософської освіти. Лише в 1944 р. був відкритий філософський факультет Київського університету, а в 1946 р. – Інститут філософії АН УРСР.

Істотне пожвавлення філософського життя у 1960-ті роки і своєрідний екзистенційно-антропологічний поворот пов’язаний з київським періодом діяльності ПАВЛА ВАСИЛЬОВИЧА КОПНІНА (1922–1971). Під панциром офіційної ідеології починають розвиватися феномени, які дістали назву «червоного позитивізму» і «червоного екзистенціалізму». Особливу роль у роз-

витку Київської філософської школи відіграли ВОЛОДИМИР ШИНКАРУК

(1928–2002), МИРОСЛАВ ПОПОВИЧ (нар. 1930), СЕРГІЙ КРИМСЬКИЙ (1930– 2010), ІГОР БИЧКО (нар. 1931), ВІЛЕН ГОРСЬКИЙ (1931–2007), ВІТАЛІЙ

128

Тема 9. Філософська думка України

ТАБАЧКОВСЬКИЙ (1944–2006) та інші сучасні українські філософи. Становлення незалежної України сприяло значному поглибленню та урізноманітненню філософських досліджень.

Питання до самоконтролю

1.Визначте періодизацію історії філософської думки України.

2.Які характерні (ментальні) риси української філософії можна виділити?

3.Якій філософський зміст творчості українських памфлетистів XVI − початку XVII століття?

4.Яку роль у становленні філософської культури в Україні відіграла КиєвоМогилянська академія?

5.Основні філософські ідеї у творчості Григорія Сковороди.

6.Філософське наповнення ідеології українського романтизму.

7.Філософські ідеї в українській літературі та публіцистиці ХІХ – початку ХХ ст.

8.Що таке «академічна філософія» і її основні представники в Україні.

9.«Філософія серця» і вчення про ідеї Памфіла Юркевича.

10.Екзистенційно-антропологічний поворот в українській філософії другої половини ХХ – початку ХХІ століття.

129

ТЕМА 10

РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ

План

1. Філософська культура Росії ХVІІІ– ХІХ ст.

2. Філософські ідеї у творчості М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого.

3.Філософія всеєдності Вол. Соловйова.

4.«Філософія загальної справи» М. Федорова і російський космізм.

5. Релiгiйно-метафiзичнi системи першої половини ХХ ст. (М. Лосський, С. Франк, С. Булгаков, П. Флоренський).

6.Релігійний екзистенцiалiзм та персоналiзм (Л. Шестов, М. Бердяєв).

7.Марксистська філософія в Росії. Стан російської філософії у радянську та пострадянську добу.

1. Філософська культура Росії ХVІІІ–ХІХ ст.

Філософська культура Росії до ХVІІІ століття розвивалася майже виключно в межах релігійного світогляду, при цьому домінуючою тенденцією було відкидання нехристиянської філософії як єретичної. Відомий як автор концепції «Москви – Третього Риму» старець ФІЛОФЕЙ (1 пол. ХVІ ст.) так визначав цю позицію: «Яз селской человЂкъ, учился буквам, а еллинскых борзостей не текох, а риторских астроном не читах, ни с мудрыми философы в бесЂдЂ не бывал; учюся книгам благодатнаго Закона, аще бы мощно моя грЂшная душа очистити от грЂх».

Лише у ХVІІІ ст., у контексті започаткованих Петром І реформ, характерною рисою яких була секулярна спрямованість, формується світська культура і наука. У 1724 р. у Петербурзі започатковується Академія наук, а в 1755 р. відкривається Московський університет. Курс філософських лекцій ректор університетської гімназії М. М. ПОПОВСЬКИЙ відкрив доповіддю «Про користь і важливість теоретичної філософії». За філософією, яка розумілася як «изображение храма вселенной», він визнавав «нравственное значение преимущественно действовать на людей отпавших от Бога», і наполягав на необхідності викладати її російською мовою, а не латиною, як тоді було звичним. Історик князь М. М. ЩЕРБАТОВ, накреслюючи програму «викладання різних наук», також вважав, що «философия ценна тем, что может способствовать исправлению нравов».

Не можна не зазначити, що вже на початкових етапах становлення російської філософської культури велику роль відігравали вихованці київської філософсько-богословської школи – випускники Києво-Могилянської ака-

130