56. Закінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 р. Та остаточне возз'єднання України. Джерела перемоги срср у війні і внесок у перемогу українського народу. Ціна перемоги.

Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь 1-й Білоруський та 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угруповання, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецьким угрупованням загинув у бою.

Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав "Сталінград на Дніпрі", відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито із Севастополя.

У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій "Північна Україна". Розвиваючи його, радянські війська оточили і розгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.

На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною.

Майже два роки тривала битва за визволення України, що складалася із серії операцій та кампаній. Та успіхів Червоною Армією було досягнуто ціною надзвичайно великих людських втрат. Лише під час визволення України середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. осіб.

27 жовтня 1944 р. було вибито ворога з Ужгорода, наступного дня - з решти населених пунктів Закарпатської України. Як відомо, Закарпаття було відокремлене від радянської України творцями Версальської системи договорів 10 вересня 1919 р. і передане буржуазній Чехословаччині, а в 1939 р. його, як зазначалося, приєднала до себе Угорщина. У Мукачевому 22 листопада 1944 р. зібрався перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід її зі складу Чехословаччини і возз'єднання з радянською Україною. Уряд Чехословаччини, визволеної від фашистського ярма, дав згоду на переговори про передачу Закарпаття Українській РСР. Вони завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору, згідно з яким Закарпатська Україна включалася до складу Української РСР. Так завершився тривалий процес об'єднання українського народу в єдину державу.

У тісній взаємодії з військовими в битвах за визволення України боролися партизани. У період битви за Дніпро вони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять і утримували їх до приходу частин Червоної Армії (до операції було залучено понад 17 тис. партизанів).

Після вигнання окупантів з території України дії окремих партизанських загонів і з'єднань були перенесені в тил ворога на територію Польщі (з'єднання під командуванням І. Артюхова, Л. Беренштейна, В. Яремчука) та Чехословаччини (з'єднання і загони під командуванням В. Квітинського, В. Карасьова, Д. Резуто та ін.).

Надзвичайно складною була обстановка після визволення Західної України. Збройні формування (зокрема, УПА) намагалися чинити опір Червоній Армії. Водночас підпільні бойовики ОУН згідно з ухвалою III надзвичайного Великого збору цієї організації розгорнули дії проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував. У червні 1944 р. з ініціативи ОУН було засновано Українську головну визвольну раду (УГВР) - орган керівництва повстанським рухом та політичними процесами у краї. Під егідою вермахту створювались українські національні збройні формування. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти повстанських формувань, підпілля, а також проти тих, кого підозрювали у співчутті до них. Це спричинилося до того, що в областях Західної України палали села, лилася людська кров.

На вирішальному етапі війни Україна, яка разом із Російською Федерацією та Білоруською РСР винесла на собі основний тягар боротьби проти нацистської агресії, здобула всесвітній авторитет. І в такий спосіб формувались обриси державницького суверенітету Української Республіки.

Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величез­них жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив україн­ський народ, і включення У РСР до числа країн - заснов­ниць ООН є визнанням цієї ролі.

На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавич­ної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордон­ників, битв біля Дубно, Рівного. Луцька, героїчної оборо­ни Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськи­ми фронтами на території республіки були проведені на­ступальні стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін.Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто за­лишився живим, став на все життя інвалідом. Втрати укра­їнського народу становили 40-44 % від загальних втрат СРСР, 25 % від кількості усього населення України. Оку­панти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетго, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 млн. чол. 3 2,8 млн. чол., яких гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці, близько 2,2 млн. чол. були з України. Сталінський режим не дуже відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райо­ни Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель.Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населен­ня України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки, безпосередні втрати -250 млрд. крб., або майже 42 % втрат колишнього СРСР.На І січня 1944 р. з Українським штабом партизанського руху були зв'язані майже 60 тис. чол. Із загарбниками ге­роїчно боролася У НА. Українці брали участь у європейському русі Опору (Василь Порик з Вінничипи, наприклад, став національним геросм Франції).Серед полководців і воєначальників були сотні укра­їнців за походженням. Найбільш відомі з них - М. Кирпонос, А. Єременко, С- Тимошсико, Р. Малиновський, 1. Чер-няховський, ГІ. Рибалко, К_ч Москаленко та ін. 2072 україн­ці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.Свій внесок у перемогу зробила і українська еміграція. Особливо активну участь у русі солідарності з СРСР брали Асоціація українців Канади та Ліга американських українців.Участь українського народу в Другій світовій війні стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнав­ши величезних втрат, він знову не зміг відновити націона­льну державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об'­єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамос­тійного, державного утворення - УРСР.

57. "Холодна війна" як фактор післявоєнного розвитку України в складі СРСР. Війна обернулася для СРСР величезними людськими і матеріальними втратами. Вона забрала майже 27 млн. людських життів. Було зруйновано 1710 міст і селищ міського типу, знищено 70 тис. сіл, підірвано і виведено з ладу 31850 заводів і фабрик, 1135 шахт, 65 тис. км залізничних шляхів. Посівні площі скоротилися на 36,8 млн. га. Країна втратила приблизно одну третину свого національного багатства.

До відновлення господарства країна приступила ще рік війни, коли в 1943р. було прийнято спеціальне партійно-урядова постанова "Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, звільнених від німецької окупації". Колосальними зусиллями радянських людей до кінця війни в цих районах вдалося відновити промислове виробництво на третину від рівня 1940 р. Звільнені райони в 1944 р. дали понад половину загальнодержавних заготівель зерна, чверть худоби та птиці, близько третини молочних продуктів. Однак як центральна задача відновлення постала перед країною лише після закінчення війни.

У серпні 1945 р. уряд дав доручення Міністерству торгівлі (М. Вознесенський) підготувати проект четвертого п'ятирічного плану. При його обговоренні були висловлені пропозиції про деяке пом'якшення волюнтаристського натиску в управлінні економікою, реорганізації колгоспів. "Демократична альтернатива" виявилася і в ході закритого обговорення підготовленого в 1946 р. проекту нової Конституції СРСР. У ньому, зокрема, поряд з визнанням авторитету державної власності, допускалася існування дрібних приватних господарств селян і кустарів, заснованих на особистій праці і виключають експлуатацію чужої праці. У ході обговорення цього проекту номенклатурними працівниками в центрі і на місцях звучали ідеї необхідності децентралізації економічного життя, надання більших прав регіонам і наркоматам. "Знизу" все частіше лунали заклики до ліквідації колгоспів у силу їх неефективності. На виправдання цих позицій наводилися, як правило, два аргументи: по-перше, відносне послаблення державного тиску над виробником в роки війни, що дало позитивний результат, по-друге, проводилася пряма аналогія з відновлювальним періодом після громадянської війни, коли відродження економіки почалося з пожвавлення приватного сектора, децентралізації управління та пріоритетного розвитку легкої та харчової промисловості.

Однак у цих дискусіях перемогла точка зору Сталіна, який заявив на початку 1946 р. про продовження взятого перед війною курсу на завершення будівництва соціалізму і побудова комунізму. Це означало і повернення довоєнної моделі надцентралізації в плануванні та управлінні економікою, а одночасно і до тих протиріч і диспропорцій між галузями економіки, які склалися в 30-і рр.

Відновлення промисловості проходило в дуже важких умовах. У перші повоєнні роки праця радянських людей мало чим відрізнявся від військової надзвичайностей. Постійна нестача продуктів (карткова система була скасована лише в 1947 р.), важкі умови праці та побуту, високий рівень захворюваності та смертності пояснювали населенню тим, що довгоочікуваний мир тільки наступив і життя ось-ось налагодиться. Однак цього не відбувалося.

Після грошової реформи 1947 р. при середній зарплаті близько 500 рублів на місяць вартість кілограма хліба становила 3-4 крб., Кілограма м'яса - 28-32 руб., Вершкового масла - понад 60 крб., Десятка яєць - близько 11 руб. Щоб купити шерстяний костюм, потрібно було віддати три середніх місячних зарплати. Як і до війни, від однієї до півтора місячних зарплат на рік ішло на покупку облігацій примусових держпозик. Багато робітників сім'ї як і жили в землянках і бараках, а трудилися часом під відкритим небом або в не опалювальних приміщеннях, на старому чи зношеному обладнанні.

Всього за роки 4-ї п'ятирічки (1946-1950 рр..) Було відновлено і знову побудовано 6200 великих підприємств. У 1950р., За офіційними даними, промислове виробництво перевищило довоєнні показники на 73% (а в нових союзних республіках - Литві, Латвії, Естонії та Молдови - у 2-3 рази). Правда сюди були включені також репарації і продукція спільних радянсько-східнонімецьких підприємств.

Головним творцем цих безперечних успіхів став радянський народ. Його неймовірними зусиллями і жертвами, а також високими мобілізаційними можливостями директивної моделі економіки були досягнуті, здавалося, неможливі економічні результати. Разом з тим свою роль зіграла також традиційна політика перерозподілу коштів з легкої і харчової промисловості, сільського господарства і соціальної сфери на користь тяжкої промисловості. Значну допомогу надали і отримані з Німеччини репарації (4,3 млрд. доларів), що забезпечили майже половину обсягу встановленого в ці роки промислового обладнання. Крім того, безкоштовним, але дуже ефективним була праця майже 9 млн. радянських в'язнів і близько 2 млн. німецьких і японських військовополонених, також внесли свій внесок у післявоєнну відбудову.

58. Післявоєнна відбудова України. ОУН-УПА в боротьбі проти радянської влади на Західній Україні. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки. Війна принесла багато втрат Україні. Від рук фашистів загинув кожний шостий її житель. У важких умовах жила більшість населення України. Не вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Мільйони людей тулилися в землянках, бараках, гуртожитках і переповнених комунальних квартирах.

Досить складним залишалося внутрішньополітичне становище, особливо в західних регіонах України, де з поверненням радянської влади з небаченою силою спалахнула боротьба з ОУН - УПА.

Курс ОУН–УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН–УПА на значну частину населення. Про масштаби протистояння в західноукраїнських областях свідчить хоча б той факт, що кожен другий в’язень радянського ГУЛАГу другої половини 40-х рр. був українцем.

Свавілля, беззаконня стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. Траплялося, що бандитськими оголошувалися цілі села, нерідко фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів. Спеціальні загони НКВС, перевдягнені у форму оунівців, здійснювали провокації, вбиваючи вчителів, лікарів тощо.

Насадження тоталітарного режиму, прискорена радянізація західних областей після вигнання німців, масові репресії проти місцевого населення призвели до спалаху громадянської війни. Спираючись на значну підтримку місцевого населення, боротьба ОУН - УПА активізувалася.

Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. Переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Українська греко-католицька церква стала найбільшою за чисельністю забороненою конфесією в СРСР.

59. Радянізація західних областей України в 40-50-х рр. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки. Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».

Один із перших ударів нова влада завдала Українській греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення і виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

До встановлення на західноукраїнських землях радянської влади Українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3 040 парафій і 4 440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів і 2 950 священиків. Крім них, було 520 ієромонахів, 1 090 монахинь, 540 семінаристів. Загалом церква об'єднувала понад 5 мли. віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А.Шептицького стала сигналом до початку кампанії проти УГКЦ. Греко-католиків почали звинувачувати у пособництві нацистам.

Наступник А.Шептицького Й.Сліпий, намагаючись знайти спільну мову з новою владою, відрядив до Москви делегацію, яка була прийнята Головою Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР І.Полянським. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його і життям церкви і зверненням Й.Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху)». Члени делегації передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни.

60. Посилення сталінської політичної реакції на рубежі 40–50-их рр. Роль Й.Сталіна в історії України. Протягом 1945–1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й обладнання деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. вдалося відновити близько третини довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Оскільки демобілізація з армії затягувалася і робочих рук не вистачало, на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей. Останні залучалися шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді. З осені 1946 р. почала створюватися мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-за­водсь­ко­го учнівства. Вони також комплектувалися переважно методом мобілізації.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла П’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%.

Із закінченням війни радянський народ пов’язував сподівання на краще життя. Однак природа тоталітарної держави не змінилася. Керована диктатором країна вступила у воєнне протистояння з колишніми союзниками. Розгорнулася «холодна війна». З ідеологічних міркувань Кремль відмовився одержувати міжнародну фінансову допомогу згідно з американським «планом Маршалла» сам і примусив до цього новопосталі соціалістичні режими Центральної і Східної Європи. Через те промисловий розвиток СРСР відбувався в умовах триваючої ізоляції від зовнішнього світу, при відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва, а левова частка капіталовкладень у 1946–1950 рр. пішла на відбудову важкої оборонної індустрії. Щоб позбавити США атомної монополії, значні кошти були витрачені на створення ядерної бомби.

Наприкінці 40-х рр. становище з робочою силою полегшилося. У народне господарство за післявоєнну п’ятирічку влилося 2,2 млн. колишніх воїнів, з них 350 тис. – у промисловість. У 1950 р. чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві, досягла 6,9 млн. чол., тобто на 724 тис. більше, ніж у передвоєнному 1940 р.

Поступово, ціною величезного напруження сил рани війни були в основному загоєні. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, в Україні почало добуватися залізної руди, вироблятися продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Статистичні дані тих років стверджували, що післявоєнна п’яти­рі­чка була виконана достроково, а промислове виробництво в республіці зросло на 15% порів­няно з 1940 р. Насправді ж довоєнного рівня в промисловості вдалося досягти тільки в наступній, V п’ятирічці, що тривала з 1951 по 1955 рр., а в сільському господарстві – ще пізніше. У 1950 р. валова продукція сільськогосподарського виробництва становила 91% довоєнного рівня.

Найменш розвинутими залишалися західні області. Про необхідність їх індустріалізації говорилося багато, але увагу звернули в основному на Львів.

Успіхи індустріального зростання забезпечувалися низькою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, а також нееквівалентним обміном між містом і селом. Оплата праці в громадському господарстві колгоспів була вкрай низькою, а підсобні господарства колгоспників обкладалися надмірними податками і обов’язковими натуральними поставками. Показовий приклад: якщо в 1928 р. на центнер проданого державі жита селянин міг купити в магазині 17 кг цукру, то в 1952 р. – лише 900 грамів.

У сільське господарство України спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Тож, витримавши величезне навантаження в роки війни, колгоспи не відчули полегшення. Ситуація ще більше погіршилася у зв’язку з тяжкою посухою 1946 р., що охопила південні області, неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Попри це, обов’язкові поставки сільгосппродукції майже не знизилися. Держава відбирала у селян продовольче зерно, кидаючи їх напризволяще. Близько 800 тис. чол. померли від голоду взимку 1946–1947 рр. (У той самий час СРСР надавав широку підтримку європейським країнам, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва»: в 1946 р. експорт зерна до них склав 1,7 млн. т.)

Тягарем на село лягло будівництво МТС, доріг, шкіл, лікарень, електростанцій, на що держава грошей не виділяла. Багато колгоспних коштів пішло на меліоративні роботи (в 1945–1948 рр. – 150 млн. крб.), які очікуваного ефекту не дали.

21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності – герб, прапор, гімн, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Однак культурне життя республіки загалом було складним і суперечливим. Однією з найхарактерніших рис періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набула відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди всьому суспільству.

Репресії повоєнних років, хоч і не стали такими масовими, як у 30-ті рр., все ж дозволили Сталіну тримати народ в атмосфері страху. Тотальній перевірці було піддано колишніх остарбайтерів, які за своє підневільне перебування за кордоном підозрювалися в ненадійності. Органи внутрішніх справ вважали неблагонадійними й тих, хто, перебуваючи на окупованих територіях, не протидіяв фашистському режиму. Таким чинилися обмеження при прийомі на роботу, в зарахуванні до вищих навчальних закладів, у просуванні по службі тощо.

61. Початок реформування сталінського тоталітаризму. Розвиток України в період хрущовських реформ. Історична роль М.Хрущова. Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

- зросла роль Рад - яку центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

- викрито злочинну діяльність Л.Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. Аз 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня І958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про кримінальну відповідальність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій - їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, зали шилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

62. Косигінські реформи другої половини 60-их рр. в історії України. Після усунення від влади М. Хрущова в жовтні 1964 р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом (в жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а згодом головою Ради міністрів СРСР було призначено О. Косигіна) для його подолання було два можливих шляхи:

- радикальні реформи (тобто такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);

- часткові реформи (які не стосувалися основ соціалістичного ладу і спрямовувалися на пом'якшення економічної кризи, але не були здатні подолати її в цілому).

Керівництво СРСР, розуміючи необхідність здійснення економічних реформ як таких, обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній крах

Пріоритет в ініціюванні, розробленні та проведенні реформ належав голові Ради міністрів СРСР О. Косигіну.

Передбачалося, що реформи забезпечать подолання традиційних для існуючої моделі радянської економіки недоліків, основні з який зводилися до такого:

- поглиблення диспропорцій у розвитку галузей господарства;

- збільшення капіталовкладень при їхній низькій віддачі;

- неефективне використання виробничих фондів;

- наявність великої кількості незавершених об'єктів у промисловому і цивільному будівництві;

- низька ефективність сільськогосподарського виробництва, значне відставання за темпами розвитку від промисловості всього аграрного сектору;

- невідповідність між зростанням зарплати і продуктивності праці; " масовий випуск товарів, що не знаходили збуту;

- відсутність діючих матеріальних стимулів для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускається.