2. Сутність реформ.

2.1. Реформи в сільському господарстві. Перша з реформ, ініційована головою радянського уряду, зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС. Їхня сутність зводилася до такого:

- збільшення капітальних вкладень у сільське господарство;

- розвиток матеріальної та соціальної бази села;

- зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції;

- підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

- уведення надбавок до> цін на надпланову продукцію;

- уведення гарантованої оплати праці колгоспників;

- скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств.

Перші кроки щодо здійснення реформи дали позитивні результати:

- оживилося сільськогосподарське виробництво, збільшилися постачання продовольства в міста, у селах з'явилося більше техніки, досить швидкими темпами будувалося житло й об'єкти соціально-культурного призначення.

Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація сільськогосподарського виробництва; не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася; продовжувалося адміністрування і некомпетентне втручання партійного керівництва у справи колгоспів і радгоспів. Збільшувався апарат управління сільським господарством. He виправдалися надії на кооперування і спеціалізацію господарств. Хімізація і меліорація не дали очікуваних результатів.

У цілому негативні тенденції розвитку сільського господарства домінували над спробами його реформування.

2.2. Реформи в промисловості.У вересні 1965 р. (також на пленумі ЦК КПРС) були прийняті основні документи, спрямовані на реформування промисловості. Основні положення реформ у промисловості зводилися до такого:

- оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією;

- скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру, зміцнення їхнього госпрозрахунку, підвищення самостійності, збереження в розпорядженні підприємств більшої частини прибутку;

- ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств);

- реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у цілому й окремих трудящих.

На 1968 р. у СРСР на нові економічні умови діяльності перейшло близько 27 тис. підприємств. Намітилося зростання продуктивності праці. Збільшувалися фонди суспільного споживання, почали вирішуватися деякі соціальні проблеми. Однак уже в 70-ті pp. реформи в промисловості пішли на спад; сповільнилися темпи економічного росту, розвиток промисловості продовжував здійснюватися на екстенсивній основи .

3. Причини краху реформ. Чому ж реформи, на які покладалися настільки великі надії, не дали очікуваних результатів і зазнали краху?

- Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;

- економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортання демократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;

- реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;

- найважливіші задачі економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;

- мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.

Керівництвом партії та країни одне за одним ухвалювалися постанови, але вони не давали відчутних результатів.

63. Україна в умовах суспільно-політичного застою в СРСР. Дисидентський рух. Роль Л.Брежнєва в історії України. У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС обрали Леоніда Брежнєва. "Ера" Л. Брежнєва стала періодом застою, остаточного загнивання командно-адміністративної системи сталінського зразка. Хрущовські реформи були скасовані. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи), яка не виправдала себе, змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову підпорядковувалася більшість підприємств. Освіта, наука, культура і медицина фінансувались за залишковим принципом. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління обмежили повноваження республіки та її керівництва. Всупереч деклараціям про захист української мови і культури проводилася ліквідація українських шкіл, відбувалася цілеспрямована русифікація України.

Національно-визвольний рух активізувався у 2-й пол. 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. Однією з форм захисту демократії, духовних цінностей та національної культури українського народу став рух дисидентів  (В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В.Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Дисиденти критикували тоталітарні порядки, вимагали повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Ці люди боролися з режимом шляхом організації масових заходів, написання листів-протестів до керівних органів  УРСР та СРСР, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн, видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок, акцій солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи.

№64. Реформи Андропова

Не проведені

1. Прискорення темпів розвитку економіки і науково-технічного прогресу, нова техніка, енергозберігаюча технологія;

2. Суворе додержання державної та трудової дисципліни;

3. Раціональне використання матеріальних ресурсів та обсягу виробництва, покращення якості товарів народного вжитку, розширення самостійності підприємств; планувалося випереджене зростання групи В, розширення соціальної демократії і власності;

Проведені

1. Своїми теоретичними роздумами, посіявши сумніви стосовно успіхів соціалізму в СРСР, Андропов підготовив ґрунт для аналогічних висловлювань Горбачова.

2. Андропов сформулював якщо не всі, то більшу частину тих завдань, до рішення яких у ході перебудови долучився Горбачов.

3. Андропов сприяв зростанню Горбачова, зробивши його фактично другою людиною в керівництві партії.

Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж інші, але намагався утримати стабільність системи суто адміністративними заходами – зміцненням трудової дисципліни, порядку, організованості. Намагання у такий спосіб поліпшити становище в державі могли тільки на деякий час законсервувати розпад системи, але не врятувати її.

Після смерті Андропова його змінив на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР тяжко хворий малоосвічений, інтелектуально обмежений канцелярист К.Черненко, який виявив абсолютну нездатність до реформ. У березні 1985 р. він приєднався до своїх попередників. Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М.Горбачова, обраного на цю посаду відразу після смерті Черненка. З приходом до влади молодого й енергійного лідера знову, як це траплялось не раз, постали надії на краще. Горбачов та його прихильники склали перше покоління радянських керманичів, які формувалися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М.Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Однією з найважливіших причин цих змін стала необхідність зменшити тягар гонки озброєнь, непосильний для економіки Радянського Союзу. Щоб досягти своєї мети, Горбачов проголосив новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М.Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин. Однак, необхідно підкреслити, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не мали чіткого окреслення. Перебудова починалася під традиційно оптимістичним гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку».

Незважаючи на постійні репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини не припинявся, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, радянський режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

65. М.Горбачов і концепція перебудови в СРСР. наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.Прихід до керівництва країни молодих політиків М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули зміцнити власну владу, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, вряту­вати систему, надати існуючому соціалізмові «людське обличчя». Почалися процеси демократизації суспіль­ства, активізація громадської думки, поліпшення еко­номічних показників тощо. Проте перебудова гальму­валась через спрощений командний підхід до реформування.

Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія: нове політичне мислення, радикальна еко­номічна реформа, демократизація всієї політичної структури.

Починалася перебудова з покращення інформова-ності населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Тоді під гласністю розуміли інфор­мацію, яка пробивалася через перепони офіційної цен­зури. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне суспільство Ро­сійської імперії. Радянський тоталітарний режим від­значався мертвящою серйозністю свого офіціозу і полі­тичних доктрин.

Поглиблення процесу перебудови було прискорено І з'їздом Рад СРСР. Під тиском громадськості в жовт­ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юри­дично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх на­родів, які проживали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування україн­ської мови як мови корінного народу. У відповідності з законом протягом п'яти років українська мова по­винна була замінити російську в діяльності держав­них установ.

Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій. Восени 1989 р. у Києві відбувся уста­новчий з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робітничий рух.

Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загострен­ням протиріч у суспільстві. Усе більш консерватив­ними стають керівники СРСР, усе більш рішуче вис­тупають за перебудову, як за зміну всього існуючого ладу, неформальні організації, нові українські полі­тичні партії, народні маси.

Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап

66. Політика перебудови та її криза у 1990–1991 рр. Державний суверенітет України й суспільно-політична боротьба з проблеми збереження СРСР. Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, вряту­вати систему, надати існуючому соціалізмові «людське обличчя». Почалися процеси демократизації суспіль­ства, активізація громадської думки, поліпшення еко­номічних показників тощо. Проте перебудова гальму­валась через спрощений командний підхід до реформування.

Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія: нове політичне мислення, радикальна еко­номічна реформа, демократизація всієї політичної структури.

Починалася перебудова з покращення інформова-ності населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Тоді під гласністю розуміли інфор­мацію, яка пробивалася через перепони офіційної цен­зури. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне суспільство Ро­сійської імперії. Радянський тоталітарний режим від­значався мертвящою серйозністю свого офіціозу і полі­тичних доктрин.

Поглиблення процесу перебудови було прискорено І з'їздом Рад СРСР. Під тиском громадськості в жовт­ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юри­дично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх на­родів, які проживали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування україн­ської мови як мови корінного народу. У відповідності з законом протягом п'яти років українська мова по­винна була замінити російську в діяльності держав­них установ.

Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій. Восени 1989 р. у Києві відбувся уста­новчий з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робітничий рух.

Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загострен­ням протиріч у суспільстві. Усе більш консерватив­ними стають керівники СРСР, усе більш рішуче вис­тупають за перебудову, як за зміну всього існуючого ладу, неформальні організації, нові українські полі­тичні партії, народні маси.

Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап. Ката­строфічним став спад виробництва. Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну неза­лежною.

На відміну від класичної кризи, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. відбувається криза недовиробництва, яка за масштабами не має аналогів. Навіть у СРСР під час Другої світової війни падіння промислового виробництва становило 30 %.

Отже, недоліки попередньої економіки у процесі розбудови незалежної держави ще більше зросли. Але це не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи закорінене в здобутті Україною незалежності. Воно спричинене некомпетентністю влади, гіпертрофованим прагненням до особистого збагачення осіб, які мали доступ до національних багатств, криміналізацією економічної сфери та іншими чинниками. За відсутності цих чинників кризи в Україні могло не бути.

67. Формування багатопартійності в Україні (кін. ХХ- поч.. ХХІ ст.ст.). Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об’єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів.

Влітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінкської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська гельсінкська спілка. Її лідером став політв’язень Л.Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила себе федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично ж вона діяла як політична організація.

Восени 1988 р. зорганізувалася вже ціла низка самодіяльних об’єднань, що прагнули утворити більш широку й потужну організацію типу прибалтійських національних фронтів і рухів, котрі лідирували у цій справі. Поступово викристалізувався Народний рух за підтримку перебудови. Засвоївши негативні уроки НЕПу і косигінської реформи, М.Горбачов поставив на перший план політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Відмова від маніпулювання виборами, не завжди підтримана партапаратом на місцях, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів – усе це стало новим для виборців. У цілому ж перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України організаційно оформилася найбільш масова політична організація –Народний рух України за перебудову. Очолив його поет І.Драч. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України восени цього року були внесені важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Під тиском обставин керівництво республік вимушено пішло назустріч й іншим вимогам часу й суспільства.

У другій половині 1989 р. республіканську компартійну організацію очолив В.Івашко. Українських комуністів очолив черговий «ортодокс» С.Гуренко. У квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення про створення Української республіканської партії. Її головою став Л.Лук’яненко. Наприкінці березня 1990 р. І.Драч та Д.Павличко заявили про намір заснувати Демократичну партію України. 1–2 грудня 1990 р. відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України. На осінь наступного року, крім УРП, що налічувала 9 тис. членів, ДемПУ й ПДВУ, були зареєстровані Українська соціал-демократична партія та Партія «зелених». Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникли Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

68. Незалежна Україна в міжнародних відносинах. У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану. Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР. У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

69. Незалежна Україна в міжнародних відносинах. Важливими віхами на шляху утвердження України як суб'єкта міжнародних відносин стало прийняття Верховною Радою України документа під назвою "Основні напрями зовнішньої політики України" , в якому викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, а згодом, 28 червня 1996 p., тексту Конституції України. У ст. 18 Конституції України, зокрема, наголошено: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Неподільною і недоторканою оголошено територію України і, водночас, відсутність територіальних претензій до будь-якої іншої держави. Основним законом задекларовано також без'ядерний статус країни, оборонний характер її військової доктрини, формування національних Збройних сил на засадах мінімальної достатності. Три перешкоди необхідно було обійти на шляху входження молодої суверенної держави в міжнародні структури, які, по-перше, визначали традиційну підпорядкованість Москві; по-друге, становили проблемність ядерного арсеналу, який залишився в Україні після розвалу СРСР; по-третє, зумовлювали занепокоєння Заходу щодо напрямів подальшого розвитку нашої держави. У першій половині 1992 р. Україна починає розвивати все нові ази дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. Упродовж першого року незалежності нас визнало 130 країн світу, 101 з них установила з Україною дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити контакти. Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на рейки самостійної і рівноправної участі в міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством.

70. Поглиблення суспільної кризи в Україні в 1990-их рр. Причини і політична боротьба з проблем подолання. Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення. Партії національно-державницького спрямування, інші демократично налаштовані сили дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за побудову самостійної і незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України.

УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення міжнародного авторитету. Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і не була повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Демократичні, національно свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час здобуття української державності.

Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Цим документом проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах оголошувалася недоторканою.

УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а при необхідності – запровадити власну грошову одиницю. Передбачалося створення власних митної й податкової систем. Вказувалося право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. При цьому Україна повинна була стати нейтральною, позаблоковою та неядерною державною.

Держава, згідно з Декларацією, мала забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики УРСР. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях.

У серпні 1990 р. Верховна Рада України ухвалила закон про економічну самостійність республіки, а в червні 1991 р. вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася нереформованою: субсидії нерентабельним підприємствам становили майже 45% державних витрат. Адміністративні методи, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва: в 1990 р. національний доход скоротився на 4%, а в 1991 – ще на 13%. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі республіки. Щоб запобігти цьому, 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами. Однак ця система не спрацювала ефективно, шахрайства тривали.

Проведене керівництвом СРСР 2 квітня 1991 р. підвищення вдвічі роздрібних цін без проведення належної індексації вкладів фактично знецінило всі накопичення й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень. Різко посилилася соціальна диференціація. Стимулу ж для розвитку економіки «лібералізація» цін не дала, як і наступні зростання цін.

71. Історичне значення прийняття Конституції України в 1996 p. Ще у червні 1991 р. з метою оптимізації структури влади Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на 5 років. Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р. Таких поправок було майже 200. Зволікання ж із прийняттям Основного закону загальмувало перехід до нового суспільного устрою й змін на краще.

Президент Л.Кучма доступними йому засобами стимулював прискорення конституційного процесу. З великими труднощами вдалося здолати суперечності між фракціями і нарешті прийняти Конституцію. Сталося це 28 червня 1996 р.

З ухваленням Конституції визначились основні координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико-економічну систему держави. На базі Головного закону почались формування національної правової системи, розбудова політичних структур, становлення громадського суспільства. Це складний, довготривалий і суперечливий процес.

29 березня 1998 р. відбулися перші (в умовах дії нової Конституції) парламентські вибори. Вони здійснювалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

72. Проблеми формування державної української нації і її самовизначення в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.Складною для української держави є проблема пошуку власного місця в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Глобалізація – це вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки, політики і культури, яка проявляється у зростаючій взаємозалежності різних суспільств. Становлення транснаціональних господарських систем, що руйнують кордони національних господарств, пов’язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, котрий визначив обличчя світу на межі ХХ–ХХІ століть.

Глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання.

Грандіозні масштаби взаємозв’язків та взаємозалежностей між різними країнами не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Частину повноважень національних держав отримують нові міждержавні та міжнародні об’єднання. Політичний суверенітет народу і національної держави немовби «розмивається», державно-політичні бар’єри, що за недавніх часів ізолювали народи, «розчиняються».

Прикладом таких змін виступає Євросоюз, котрому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган – Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо.

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні ця країна є безумовним світовим лідером. Саме від неї залежить спрямованість багатьох акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю переваг, наданих глобалізацією.

Інша ситуація складається довкола так званих «перехідних» суспільств, до яких належить і Україна. Останні під тиском глобалізації зазнають додаткового навантаження.

Глобальна фінансова криза 1997–1998 рр. остаточно розвіяла ілюзорні уявлення щодо справедливості сучасного світового порядку. Основний тягар кризи було перекладено на плечі країн, які сподівалися утвердити себе у перспективі як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу, намагалися піднятися вище у світовій ієрархії. Фінансові капітали перекачувалися до сильніших держав, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.

Проте світ, де не зменшується, а постійно і стрімко поглиблюється розрив між багатими та бідними державами, не може стати стабільним і безпечним.

Не дивно, що тенденція до критичного сприйняття глобалізації набирає сили. Антиглобалісти наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі транснаціональних корпорацій та єдиної на сьогодні «наддержави» – США, а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тероризм, «кримінальна глобалізація», тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні тощо.

Надзвичайної актуальності набирає питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава, адже вони мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток глобалізаційних процесів з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Довгострокова стратегія державного будівництва повинна була б забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.