Відкритість світової торгівлі з післявоєнних часів (у відсотках від ввп) [293, с. 31]

	1950—59	1960—69	1970—79	1980—89	1990—2000
Промислово розвинуті країни	23,3	24,6	32	36,8	48,1
Північна Америка	11,2	11,7	17,8	21,9	33,7
Західна Європа	37,2	38,9	48,7	56,9	64,7
Японія	21,8	19,5	22,9	23,9	27,8
Країни, що розвиваються	—	28	34,4	38,4	43,0
Африка	—	48,2	55,1	54,4	50,6
Азія
Країни Південно-Східної Азії	—	47	69,5	87,2	89,7
Інші		17,2	19,6	24	32
Близькій Схід	—	41,5	60,4	46,9	35,6
Західна півкуля	26,3	23,9	24,9	27,9	30,5

Таблиця 1.3

ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ ТА СВІТОВОГО ВВП (У ВІДСОТКАХ, ПОРІВНЯНО З ПОПЕРЕДНІМ РОКОМ) (джерело: Global Economic Prospects 2004. Washington D. C.: The World Bank — 2004)

Показник	Рік
	2001	2002	2003	2004
Світова торгівля (обсяг)	–0,5	2,9	7,0	8,0
Світовий ВВП, %	1,1	1,7	2,5	3,1
Групи країн
Високорозвинуті країни	0,7	1,5	2,1	2,7
Країни—члени ОЕСР	0,8	1,4	2,1	2,6
США	0,3	2,3	2,6	3,1
Японія	–0,3	0,0	0,8	1,3
Країни зони євро	1,5	0,8	1,8	2,6
Країни, що не входять до ОЕСР	–0,7	2,3	3,7	5,3
Країни, що розвиваються	2,9	2,8	3,9	4,7
Азіатсько-Тихоокеанський регіон	5,5	6,3	6,1	6,4
Європа та Центральна Азія	2,3	3,6	3,4	3,6
Країни з перехідним характером економіки	4,6	3,5	3,3	3,5
Латинська Америка без Аргентини	0,4	–1,1	1,8	3,7
Близький Схід та Північна Африка	3,2	2,5	3,5	3,7
Країни—експортери нафти	2,4	2,4	3,7	3,6
Південна Азія	4,4	4,6	5,4	5,8

Таким чином, цей початковий етап теоретизування завершується наступним визначенням глобалізації, що в агрегованій формі представлений А. І. Уткіним: «Глобалізація є процесом злит­тя національних економік до єдиної, загальносвітової системи, яка ґрунтується на вільному переміщенні капіталу, інформаційній відкритості світу, на технологічній революції, лібералізації руху товарів і капіталу, на основі комунікаційного зближення, результатах планетарної наукової революції, міжнаціональних соціальних рухів тощо» [240, с. 65].

Обговорення політичних аспектів глобалізації набуло популяр­ності в дослідженнях західних вчених ще в 60—70-ті р. XX ст. Тоді глобалізація розглядалася як зближення країн та регіонів і затвердження універсальних (а фактично, хоча це відкрито і не визнавалося — західних) стандартів в усіх галузях суспільного життя. Вона зрештою повинна була спричинити утворення «сві­тового уряду», ідея якого в ті роки активно дискутувалася, а сьогодні вважається просто наївною.

Апогеєм такого розуміння глобалізації стала стаття Ф. Фукуями про «кінець історії». Проте насправді кінець «холодної війни» зруйнував ілюзію «кінця історії» — конфлікти і кризи одразу ж стали нормою. Тоді постала нова концепція С. Хатінгтона про «зіткнення цивілізацій».

Отже, в останній декаді XX століття політичні процеси, екологічні загрози, зростання економічної взаємозалежності призвели до розширеного тлумачення в наукових і політичних колах структури феномену «глобалізація», визначивши принциповими її елементами не тільки економічні, а і політичні, історичні, географічні та культурні складові.

Відомий гарвардський вчений Стенлі Хоффман взагалі вважає, що на сьогодні в світі відбувається «зіткнення глобалізацій», оскільки гло­балізація проявляється у трьох формах, кожна з яких характеризується власним проблемним потенціалом. Перша — це економічна глобалізація, що є результатом нещодавньої революції в технологічно-інформаційному секторі, торговельній та інвестиційній галузях. Її головними рушіями є корпоративний бізнес, а також державні й міжнародні структури. Результати економічної глобалізації спричинили нерівність між державами і викликали стурбованість світової спільноти з приводу вирішення проблем глобальної конкурентоспроможності.

Культурна глобалізація власні витоки визначає в закономірних процесах технологічної революції і наслідках економічної глобалізації, які разом призводять до активізації процесу переміщення культурних товарів. Головною її дилемою на сьогодні є вибір між уніформізацією і різноманітністю.

Політична глобалізація характеризується переважанням на міжнародній арені США та їх політичних інститутів, а також широким спектром міжнародних і регіональних організацій з мережею представницьких зв’язків.

Переваги глобалізації є незаперечними, вважає Хоффман. До них він відносить її необоротність і неминучість. Разом з тим її досяжність залишається лімітованою, оскільки вона автоматично виключає з власного історичного контексту значну кількість бідних країн через їхній нерівномірний розвиток і соціальні умови. Ключовим недоліком глобалізації, за словами Хоффмана, є те, що громадянське суспільство перебуває в ембріональному стані, а приваблива ідея покращення умов життя людей через руйнування бар’єрів є сумнівною [315, с. 106].

Досліджуючи різноманітні аспекти феномену глобалізації, Ульріх Бек у книзі «Що таке глобалізація» справедливо зазначає: «Глобалізація певно була найбільш широко використовуваним — і в тому числі невірним шляхом — ключовим словом у дискусіях в останні роки і стане ним у майбутньому. Проте вона також є одним із слів, що найбільш рідко має визначення і найбільш ча- сто невірно інтерпретується, будучи в той самий час найбільш політично ефективним поняттям» [6, с. 53].

За думкою У. Бека [14, с. 36—38], необхідно розрізняти ряд вимірів глобалізації, при цьому будь-який їх перелік повинен включати комунікативні технології, екологію, економіку, організацію діяльності, культуру і громадянське суспільство. Автор вважає, що «глобалізація означає, що кордони стають помітно менш істотними для повсякденної поведінки в різних вимірах економіки, інформації, еко­логії, технології, міжкультурних конфліктів. Гроші, технології, товари, інформація перетинають кордони так, наче вони не існують».

З точки зору економістів, глобалізація визначається як «виникнення глобалізованої економіки, в якій національні економіки розділяються, а потім знов поєднуються в системі угод і процесів безпосередньо на міжнародному рівні». В цій глобалізованій еконо­міці кордони національних економік більше не є істотними, і вона підпорядковується власній логіці, яка відрізняється від логіки економічних відносин між незалежними національними об’єктами.

Політики вважають, що глобалізацію можливо розглядати як підйом у власній могутності нового «поліцентричного» світу, як антитези існуючому світові, де панує держава, пов’язана з ним тісними узами. Цей новий світ ґрунтується на недержавних чи транснаціональних зв’язках.

І, нарешті, з погляду географії, глобалізацію можна проаналізувати як процес формування на міжнародному рівні такого простору, який являє собою результат процесу розповсюдження, обміну комунікаційних технологій між різними частинами світо­вого співтовариства.

Серед багатьох факторів впливу глобалізації на міжнародну політику автор виділяє три найбільш важливі. Перший стосується інститутів. Більшість держав неохоче сприймає вимоги глобалізації, які можуть спричинити послаблення їхніх суверенітетів. Тому влада ООН також є лімітованою і чисто теоретичною. Чим більше держави відчувають на собі загрози глобалізації чи інших зовнішніх втручань на манер «гумантіарної інтервенції» і боротьби з тероризмом, тим більше останні тримаються за те, що залишилося, саме тому рух до світової держави виглядає нереальним.

По-друге, глобалізація не суперечить національній природі громадянства.

По-третє, глобалізація, знижуючи бар’єри, може сприяти розширенню конфліктів і тероризму.

Цей етап теоретизування може бути представлений визначеннями. Г. Г. Дилигенським і Н. М. Рімашевською, які вважають, що глобалізація є процесом взаємодії держав, народів, етносів, соці- альних спільнот в єдиній системі відносин на планетарному рівні. [70, с. 116]. А М. В. Ільїн пропонує дещо модернізовану версію попереднього визначення: глобалізація є процесом становлення єдиного світу — цілісного за власними загальними контурами і за внутрішньою взаємопов’язаністю власних взаємопроникаючих компо­нентів [87, с. 57]. Отже, підсумовуючи певний етап розвитку наукової думки і поглядів на глобалізацію, можна констатувати, що це поняття у будь-яких теоретичних конструкціях передбачає:

по-перше, підняття «приватних», національних економічних проблем на глобальний рівень бачення, який вимагає для вирішення цих проблем врахування світових господарських інтересів і мобілізації світових ресурсів;

по-друге, вплив того, що відбувається в однієї частині світової економіки на інші її частини не обов’язково пов’язані між собою;

по-третє, необхідність координації в загальносвітових масштабах національних економічних і фінансових політик шляхом створення спільного світового правопорядку як умови стабільного світового економічного розвитку.

Відповідно до цього у найзагальнішому вигляді глобалізація характеризувалася:

• наявністю розвинутих і структурно сумісних ринків;

• підтриманням таких темпів техніко-економічного розвитку, які не були характерними для більшості країн з традиційними, навіть індустріальними економіками;

• неминучим відставанням тих, хто не спроможний знайти власну нішу в новій структурі світового господарства;

• наявністю деяких нових можливостей кризового регулювання, сутність якого полягає в тому, щоб чергова економічна криза не зрівняла позиції національних економік різних країн напередодні наступного підйому.

Більшість фахівців визнає, що глобалізація віддзеркалює досяг­нутий світовою спільнотою критичний рівень економічної взаємозалежності на основі: економічної інтеграції і зростаючого переміщення по світу капіталу, товарів, робочої сили; технологічної інтеграції, яка підштовхується світовим науково-технічним прогресом; сучасної інформаційно-комунікаційної революції, пов’я­заної зі створенням швидкісних транспортних засобів та ультрасучасних засобів зв’язку, розповсюдженням у світі персональних комп’ютерів і мережі Інтернет.

За межами цього критичного рівня жодна з держав не може вже самостійно і при тому успішно вирішувати завдання власного соціально-економічного розвитку.

Таким чином, на сьогодні, як у теоретичному, так і практичному аспектах дослідження проблем глобалізації на перше місце вийшли процеси інтеграції — спочатку на цивілізаційному, а потім на глобальному рівнях. У цьому зв’язку слід виділити два знакових явища. Перше — розвиток західноєвропейського цивілізаційного співтовариства на міждержавному рівні зі створенням не тільки спіль­ного ринку, єдиної валюти, спільних митних кордонів, але й з передачею низки функцій, які раніше належали національним державам, на наддержавний рівень, формуванням Європарламенту і спільної правової бази, Єврокомісії як органу виконавчої влади, деяких спіль­них судових органів. За суттю справи Західна Європа реалізує пі- лотний проект міждержавного партнерства і зближення рівнів соціально-економічного розвитку, який у перспективі може слугувати еталоном не тільки для інших багатодержавних цивілізацій, а і для всієї глобальної спільноти локальних цивілізацій. Іншим знаковим явищем останніх десятиліть стало формування моделі глобалізації, яку Н. Н. Моїсеєв назвав «світом ТНК» і яка формує засади негатив­ного сценарію глобалізації у XXI столітті. На базі осмислення цієї реальної тенденції можна зробити висновок, що сучасний західний світ перейшов на шлях самодостатнього не тільки постіндустріального, але і постекономічного суспільства, коли до минулого відходять приватна власність і ринок, мотиви діяльності набувають нематеріального змісту, до влади приходить прошарок інтелектуалів. Інші країни і цивілізації, що вичерпали потенціал наздогоняючого розвитку, є назавжди приреченими залишатися на індустріальній стадії розвитку. Нерозвинуті країни стають предметом агресії ідеології атлантизму, що використовує засади неоколоніалізму. В книзі Е. Г. Кочетова, де наводиться найбільш повний і цікавий аналіз сучасної глобалізації, сучасне суспільство характеризується як завершальна стадія постіндустіралізму: «Сучасний світ занурюється до постіндустріальної моделі, в її вищу техногенну фазу… на горизонті вимальовується суворе, незворотне питання: як довго світ (геоекономічний простір) буде знаходитися у межах техногенної фази постіндустріалізму — фази шаленого ресурсопоглинання, техногенного вимотування люд­ства» — перш ніж сформуються, наберуть сили ядра нової, неекономічної цивілізаційної парадигми розвитку [122, с. 10].

Наприкінці XX ст., як стверджує той же вчений, розгорнулася глобальна криза постіндустріалізму: «постіндустріальна модель вступила до свого завершального етапу, коли згасають її творчі сили, відбувається самовідтворення моделі в межах відпрацьованих механізмів, у темпі, що прискорюється перемелюються інтелектуальні, виробничі, природні й інші ресурси. Змінюється психологія людини, її мислення деформується, набирає односто­роннього характеру» [122, с. 198—199].

Таким чином, зазначає Е. Г. Кочетов, на зміну постіндустріаль­ному приходить неекономічне суспільство. «Неоекономіка виступає: 1) наступним за постіндустріальним етапом цивілізаційного розвитку, 2) цивілізаційною моделлю глобальної системи, що є опосередкованою новим набором цінностей, 3) гармонійним симбіозом техногенних і позасистемних факторів (етнонаціональ­них, культурологічних, морально-етичних тощо), що є покликаним для відтворення нової якості життя» [122, с. 202].

У цьому сенсі доречно навести визначення Н. К. Косолаповим, глобалізації як чистої форми сучасного (постіндустріального) неоколоніалізму, що претендує на проходження класичних фаз: самоствердження, панування, занепад, розпад [119, с. 70].

Таке визначення цілком відповідає домінуючим ідеологічним платформам сучасного глобалізму і не передбачає альтернатив.

Проте, на нашу думку, не можна відкидати і позитивістські сценарії розвитку світового простору. По-перше, постіндустріальне суспільство ще володіє певним ресурсом саморозвитку. А, по-друге, як зазначає Ю. В. Яковець, «більш обґрунтованим уявляється визначення сутності постіндустріальної світової цивілізації, що переживає становлення (фази зрілості вона досягне, за нашими прогнозами, лише в середині XXI століття, і далеко не в усіх країнах і цивілізаціях), як гуманістично-ноосферного суспільства, де пальма першості віддається людині, її творчому потенціалу, гармонізації коеволюції суспільства і природи. На цих засадах і буде подоланим техногенний характер пізньоіндустріаль­ного суспільства…» [265, с. 17—18].

Враховуючи все вище сказане, слід зазначити, що дати вичерп­не визначення глобалізації неможливо внаслідок кількох причин. По-перше, як можна зрозуміти, це явище ще не набуло завер- шених форм, постійно еволюціонізує, змінює акценти, набуваючи нової рельєфності і рівня складності. По-друге, визначення реальної глибини, параметрів, векторів розвитку глобалізації, що формують дефінітивні підходи, залишається проблематичним, адже досить часто гасло глобалізації має політичний підтекст, що зазвичай або нівелює наслідки самого явища, або роздмухує їх до непомірних масштабів.

На наш погляд, глобалізація є об’єктивним історично детермінованим процесом, який певною мірою віддзеркалює пріоритети атлантистської версії глобалізму і який пов’язаний зі становленням цілісної світової економічної системи.