1.3. Характеристика глобальної стадії розвитку світової економіки

На рубежі 1970—1980-х р. проблеми енергетичного забезпечення світового розвитку набули широкого розголосу, а діагностика їхнього реального стану була покладена на Римський клуб — неурядову міжнародну організацію, діяльність якої харак­теризувалася практичним підходом до глобальних проблем з боку групи інтелектуалів.

Римський клуб поставив за мету свого дослідження — «вивести людство з ускладнення», що було спричинене безупинним економіч­ним зростанням на фоні виснаження природних ресурсів. Перша його доповідь «Межі зростання» мала «алармістський» характер. Як змінні глобальні моделі використовувались розвиток промисловості і сільського господарства, народонаселення й обмеження у вигляді ступеня забруднення навколишнього середовища і непоновлення природних ресурсів. Розрахунки різних варіантів економічного зростання здійснювались на період до 2100 р. з ретроспективним відліком від відмітки 1900 р. Один з варіантів передбачав, що глобальний розвиток відповідатиме тенденціям, які склалися під час розробки моделі. Результатом став прогноз невпинного просування людства до глобальної кризи, головною причиною якої стала нерозв’язувана суперечність між виробничо-господарською діяльністю і обмеженими природними ресурсами.

Модель продемонструвала ймовірну пастку, яку утворює без­упинне економічне зростання. Зростає потреба в природних ресурсах, їх переробка погіршує стан середовища, людство втрачає можливості для регенерації. В свою чергу, зниження обсягів виробництва і площ сільськогосподарських угідь прирікає зростаюче населення планети на винищення, а інтенсифікація аграрного сектору призводить до екологічної катастрофи. Тому доповідачі «Меж зростання» сформулювали завдання різкого скорочення душового споживання природних ресурсів і висунули кредо: «Не сліпа опозиція прогресу, а опозиція сліпому прогресу». В наступних доповідях Римському клубу вирок індустріальному суспіль- ству набував нових рис «динамічної взаємодії між людською популяцією і запасами світових ресурсів». У подальших доповідях з’явилися рекомендації про необхідність зміни свідомості людей. Так, у доповіді угорського політика Є. Ласло «Цілі для людства» лунав заклик до усвідомлення урядами того, що їх цілі не можуть бути реалізовані традиційними шляхами, а в їх арсеналі мають бути інші стратегії, що гарантують більш значні шанси на успіх.

Рекомендації Римського клубу поклали початок прискореній структурній трансформації індустріальних економік провідних західних країн на постіндустріальні. Така перебудова була спрямованою, в першу чергу, на зниження матеріаломісткості виробництва, хоча і не в такій мірі, щоб говорити про повну ресурсну самодостатність навіть США.

У період 1970-х—1980-х рр. країни Третього Світу (Південь) також виступили з проектом нового економічного порядку, який передбачав деякий перерозподіл ресурсів і фінансових потоків на користь країн периферії. Але постіндустріальна Північ, де неоліберали займали панівні позиції, спромоглася відстояти неоліберальну модель глобалізму. Таким чином, навіть наведені у спрощеному вигляді деякі факти і думки дозволяють стверджувати, що витоки теоретизування з приводу глобальних трансформацій слід шукати в ресурсній кризі 1970-х років.

Сам термін «глобалізація» став помітним в науковій і політичній мові на рубежі 70—80-х р. XX ст. Вважається, що першим його використав у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін, закликав­ши «порушити питання щодо історичного процесу посилення глобалізації соціальних відносин і дати йому тлумачення». [135, с. 47]. З цього випливає, що, керуючись наступністю історії людства, глобалізація повинна являти собою деяке абсолютно нове явище, знаменувати собою деякий «розрив поступовості», що, власне, і дає підстави для періодизації історичного процесу. Початок цього розриву можна визначити саме кінцем 1970-х років, часом потужної ресурсної кризи, що охопила тоді індустріальний світ.

Якщо Дж. Маклін, зважаючи на його професійне спрямування, тільки окреслив контури процесу, професор Гарвардської школи бізнесу Теодор Левітт наповнив глобалізацію реальним практичним змістом.

У статті «Глобалізація ринків», що була опублікована у 1983 р. в журналі «Гарвард Бізнес Рев’ю», він визначив глобалізацію як світову конвергенцію ринків завдяки існуванню нової форми підприємств, які були названі «глобальними фірмами». Глобалізація і технології, за його думкою, стали двома головними факторами, котрі визначали напрямок розвитку міжнародних відносин. У власній монографії «The Marketing Imagination» Т. Левітт називає технології «потужною силою, яка змушує увесь світ рухатися до одноманітності», результатом чого стає нова комерційна реальність, виникають глобальні ринки для глобально стандартизованих продуктів, гігантські за розмірами і масштабами [6, с. 55]. Таким чином до наочних джерел всіх чи частини тих процесів, які в сукупності і утворюють тканину явища глобалізації, західні й вітчизняні вчені відносять:

• стабільні і довготривалі негативні наслідки світової господарської діяльності, які досягли масштабів, що провокують непрогнозовану мутацію всієї біосфери Земної кулі, частиною якої є і людина. Якщо в XIX ст. населення Земної кулі зростало в 1,3 раза кожні півсторіччя, то в першій половині XX ст. воно зросло у 1,5 раза, у другій — в 2,4 раза, а на першу половину XXI ст. ООН прогнозує зростання у 1,6 раза (табл. 1.1). Ще швидше зростали потреби населення, споживання у різних країнах. Стає дедалі більш очевидним, що земельні, водні, мінеральні, енергетичні, лісні ресурси є вкрай обмеженими для того, щоб задоволь­няти потреби маси населення, що значно зросла, а її діяльність завдає незворотної шкоди біосфері. Одним з найбільш песимістичних прогнозів є прогноз М. М. Голанського, який передбачає падіння верхньої межі виробництва ВВП на душу населення у світовій економіці в 2035 р. у порівнянні з 2000 р. на 25 %, а з 2015 р. — абсолютне скорочення обсягу світового ВВП, що пояснюється, за його думкою, випрацюванням ресурсів біосфери, втратою нею властивості до самовідтворення. [58, с. 17—18]. Така катастрофічна перспектива є реальною, якщо людство не буде здатне здійснити самообмеження демографічного зростання, наука не зможе відкрити нових природозберігаючих технологій і енергетичних джерел, а уряди країн не матеріалізують за допомогою кла- стеру базисних інновацій ці відкриття в структурі екологічно орієнтованого постіндустріального технологічного способу виробництва, що реалізує ідеї В. І. Вернадського про ноосферу;

Таблиця 1.1