2.3 Навколосвітня подорож Магеллана

Велике значення в сторії географічних відкриттів мала подорож Фернанда Магеллана (1480 – 1521). Магеллан, подібно Колумбу, направляється до суперниці Португалії – в Іспанію. Іспанський король, вісімнадцятирічний Карл I, згодний прийняти його. Іспанія має потребу в золоті. Іспанія дала йому стар судна, непоказні на вид. Потрібний був ремонт, тільки й усього. І після того як кораблі упорядкували, у гавані Севільї вишикувалися п'ять білосніжних красенів. [10; 183]

«Проект Магеллана базувався а двох пунктах. По-перше, він вважав, що в південній частин Південноамериканського материка повинен бути прохід з Атлантичного океана в Південне море. По-друге, він думав, що Молуккські острови знаходяться ближче до Південної Америки, ніж вважалось раніше. [30; 57]

20 вересня 1519 р. п'ять суден Магеллана з екіпажем двісті шістдесят п’ять чоловік вийшли з аванпорту. Перехід від Магеланового проливу до Марианських островів був здійснений за три місяц двадцять днів; весь цей час екіпажі кораблів відчували муки голоду. «Вони їли сухарі, проте то були вже не сухарі, а сухарна пиль, змішана з чев’яками, що зжерли сухарі. Від неї сильно тхнуло крисиною сечею» [26; 62]. 6 березня 1521 р. Магеллен і його супутники віддали якір на острові Гуам.

Від острова Гуам Магеллан відправився 8 березня 1521 р. на захід і 16 березня досяг Філіппінських островів (він назвав їх островами Сан-Лорасо). «Хоча Фернан де Магеллан зберіг голову на плечах, вдумливому спостерігачеві може здатися, що він її вже давно втратив» [16; 137].

«Силапулапу, правитель прилеглого острівця Мактан, усе ще противиться наверненню до християнства й не кориться Карлосу-Хумабону, хоча одне з його селищ спалений ущент. 27 квітня 1521 року після опівночі відданий наказ зайняти місця в трьох самих більших човнах флотилії. Шістдесят збройних чоловіків у панцирах і шоломах сіли в човни. Магеллан посилає сіамського купця до Силапулапу. [16; 138] Що трапилося потім, не може ніхто розповісти краще свідка, Антоніо Пігафетти: «Магеллан одним з перших був поранений стрілою вище коліна. Коли вони його оточили, він ще встиг обернутися, щоб подивитися, чи всі досягли човнів». [26; 70]

На трьох човнах залишилося всього 115 чоловік - людей не вистачало, і судно «Консепсіон» довелося спалити. Кілька місяців кораблі блукали в пошуках «Островів пряностей». На острові Тидоре іспанці дешево купили багато гвоздики, мускатного горіха й т.д. і розділилися: «Вікторія» з капітаном Хуаном Эль-Кано рушила на захід навколо Африки, а «Тринідад», що потребував ремонту, залишився. Капітан Эль-Кано, боячись зустрічі з португальцями, тримався значно південніше звичайних шляхів. Він першим пройшов по центральній частині Індійського океану і відкрив острів Амстердам.

6 вересня 1522 р. «Вікторія» завершила навколосвітню подорож і повернулася додому, трохи пізніше повернувся «Тринідад». Але на ньому привезли стільки пряносщів, що їх продаж компенсував втрату інших кораблів». [9; 204]

Подорож Магеллана відбувалась у 1519 – 1522 pp. була першою в історії подорожжю навколо земної кулі. Подорож Магеллана являла собою цілу серію відкриттів:

Магелланова протока Вогняна Земля в Південній Америці, численні острови у Великому океані, зокрема Філіппінські острови, Зондський архіпелаг і т. ін. Водночас ця подорож цікава як свого роду синтез іспанських і португальських подорожей. Португалець за походженням, Магеллан плавав, проте, на іспанських кораблях. Маршрут подорож спанський (у західному, точніше, південно-західному напрямку). Та метою Магеллана (як і всіх португальських мандрівників) було досягти Індійського океану та його островів, що славилися прянощами. Із 265 чоловік, які вирушили в дорогу, назад повернулось лише 18. [19;49]. Подорожжю Магеллана дослідним шляхом було доведено кулястість Землі.

У 70-х рр. ХVI ст. у Тихий океан вперше проникли англійці, які до того часу підірвали морську міць Іспанії у Атлантиці. 13 грудня з Плімута вийшла до американських берегів флотилія пірата Френсіса Дрейка. 20 серпня 1578 р. вступив в Магелланову протоку і вийшов у Тихий океан. У 1580 р. корабель пересікла Тихий океан, вийшов до Філіппін і Молукк і, обійшов мис Доброї Надії, і в вересні 1580 р. повернувся в Англію. [29; 85]

До середини XVI ст. було відкрито шляхи до берегів Індії через Тихий океан. До 1488 р. португальські мореплавці обстежили все західне й південне узбережжя Африки (Б. Діас й ін.). В 1492-1494 рр. X. Колумб відкрив Багамські, Великі й Малі Антильські острови (1492 рік – рік відкриття Америки). Тепер уже й португальським кораблям треба плисти в Індію, за всяку ціну і якомога швидше! Підготовка прискорилася, були прикладен величезні зусилля. [35; 156] У 1497-1499 рр. Васко да Гама відкрив (за допомогою арабських керманичів) безперервний морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки в Індію; в 1513-1525 рр. іспанці перетнули Панамський перешийок і досягли Тихого океану (В. Нуньес де Бальбоа), відкрили затоку Юкатан, і все узбережжя Мексиканської затоки, завоювали Мексику й Центральну Америку (Е. Кортес й ін.), обстежили весь атлантичний берег Південної Америки.

Завоювання Флориди, Мексики було ускладнене войовничим і непідкорним духом корінного населення: майя, інків у Південній Амереці і індійців – у Північній. «Боротьба індіанців проти європейських колонізаторів тривала до кінця XIX сторіччя і дала яскравий приклад волелюбності, самовідданості та відваги». [12;11]

В 1519-1522 рр. Ф. Магеллан і його побратими зробили перше кругосвітне плавання (навколо південного краю Америки - через протоку).

Подорож Магеллана вважається однією з найбільших подій XVI ст.: експедиції, що відправилися на захід, повернулися назад зі сходу й довели таким чином, що Земля має форму кулі; уперше європейці перетнули найбільший з океанів- Тихий,відкривши прохід з Атлантики. Крім того, експедиція з'ясувала, що значно більшу частину поверхні землі займає не суша, як думали Колумб і його сучасники, а океани. Ім'ям Магеллана названі два зоряних скупчення (Більші й Малі Магелланові хмари) і протока. Всі подорожі Магеллана описав історіограф й учасник експедиції Антоніо Пігафетта.

Народи, виховані у віротерпимості, звикли до того, що кораблі, що припливали з багатьох країн, не представляють небезпеки. «Першим сигналом, на який варто було б звернути увагунаселенню, стало поводження португальців. Ледь увійшовши в зону цивілізації, прибульці почали захоплювати купецькі човни, вважаючи їхнім військовим здобутком, катували їхніх хазяїв, щоб одержати відомості, потрібні для подальшого плавання. І так просувалися на північ уздовж узбережжя, поки не ввійшли в сомалійський порт Малінді»[12; 15]. У зручних місцях португальц висаджувалися на берег і ставили особливі знаки («падрани»), що позначали, що дана земля відтепер володіння Португалії. Було покладено початок епохи колонізму.

Розділ 3. Географічн відкриття другої половини XVI - першої половини XVII ст.

Географічні відкриття відбувалися і у XVI та XVII ст. Ореляна де Франциско (бл. 1511 - 1546) – іспанський конкістадор, перший вропеєць, що перетнув Південну Америку в самій широкій частині материка, дослідив середній і нижній плин ріки Амазонка (1541-1542). [24; 136] У пошуках ново «золотої країни» у грудні 1541 р. він перейшов у східній частині Кордильєр й відкрив повноводну ріку Напо - один із припливів верхньої Амазонки. 12 лютого 1542 р. бригантина Ореляни пройшла місце, де з'єднуються три ріки, і сама більша з них була «широка, як море». Мандрівники ще не знали про те, що вийшли на Амазонку - найбагатоводнішу річку світу. [24;137]

В другій половині XVI ст. іспанці здійснили ряд тихоокеанських експедицій, які мали на меті розшукати невідомий південний материк («Невідома Південна земля»). В результаті цих експедицій було відкрито Соломонові острови (1567 p.), 21 липня 1595 p. був відкритий скелястий острів, названий Магдаленою, це був острів Фату-Хіва в Максизській групі, що становили частину Південної Полінезії. 5 серпня 1595 р. флотилія покинула Маркізські острови. За два тиждні іспанці розашували на островах три хреста вбили двісті чоловік. [29; 89]

Наступні велик подорожі в південній частині Тихого океану були здійснені голландцями. [18; 73] У 1616 р. голландець Шаутен де Горн відкрив найпівденнішу частину Америки мис, який дістав його ім'я.

Західний берег значиться вже на одній карті 1542 р. за назвою Великої Яви, як частина велико Австралійської землі, що, на думку тодішніх учених, оточувала весь південний полюс земної кулі. В.Янцу в 1606 р., очевидно в перший раз підійшло до берега австралійського материка. Незабаром після того іспанець Торрес досяг цього берега зі східної сторони. Західний берег був відкритий в 1616 р. капітаном Дірком Гартогом, а в 1619 р. купці Едель і Гутман пристали до нього. В 1627 р. Петер Нюітс відкрив частину західного берега, що лежить до сходу від мису Лейвина, і дав їй назва Нюітсленда.

Протягом 1642 – 1644 рр.співвітчизник Горна Абель Тасман обстежив Австралійське узбережжя і довів, що Австралія – це новий континент. [ 11; 27] Ім'я дослідника збереглося за о. Тасманією. Протягом XVI – XVII ст. Великі географічні відкриття було зроблено і в Північній півкулі. Генр Гудзон (1550 - 1610) проникає углиб Північної Америки, досліджує невідому річку та затоку, пізніше названі його іменем. Вільям Баренц (1550 - 1597) у 1590 1597 рр.обстежив море, яке пізніше назвали його ім’ям – Баренцеве море. У 1594 1597 рр. Він вже організував три експедиції до Нової Землі, під час останньо з яких загинув разом зі своїми супутниками.

Величезне значення мали російські географічні відкриття, що стосувалися дослідження Північного Льодовитого океану та північної частини Тихого океану. В 30-40-х рр. XVII ст. експедиції І.Москвітіна, В. Пояркова, Є. Хабарова обстежили Нижній Амур і склали вперше карту цієї ріки, острови Охотського моря та інші райони Далекого Сходу. Найбільшим географічним відкриттям на Далекому Сході було відкриття у 1648 р. сибірським козаком Семеном Дежнєвим крайнього далекосхідного мису (названого його ім'ям) і Берингової протоки, яка відділя азіатський материк від Америки.

Таким чином оскільки відкриті Колумбом землі виявилися не частиною Азії, а новим материком, перешкодою на шляху до Індії й Моллукским островам постало питання про пошуки обхідного маршруту. В 1529 р. Іспанія й Португалія уклали Сарагоський договір про новий розподіл світу: Азія (за вийнятком Філіппінських островів) була визнана сферою інтересів Португалії, а басейн Тихого океану (Океанія) - Іспанії. Освоєння іспанцями Океанії почалося в другій половині ст.: були відкриті Соломонові острови (А. Менданья де Нейра; 1567-1569 рр.), Маркізські острови й о. Санта-Крус (А. Менданья де Нейра; 1595 р.

На початку XVII ст. підтвердилася популярна в Європі гіпотеза про існування великого південного материка (Австралія).

Можливо, ще в XVI ст. північне узбережжя Австралії відвідували португальці, однак честь відкриття приписується голландцеві В.Янцу, що в 1606 р.виявив західне узбережжя півостріва Кейп-Йорк; у тому ж році іспанець Л.В. Торрес відкрив протоку між Австралією й о.Нова Гвінея (протока Торреса). В 1610-1630-х рр. голландськ експедиції трохи обстежили північні береги континенту. Під час своєї першо подорожі (1642-1643 рр.) голландець Я.А.Тасман обігнув Австралію з півдня, довівши, що вона являє собою єдиний масив суши, і відкрив о.Тасманія, о.Нова Зеландія, острови Тонга й Фіджі; під час своєї другої подорожі (1644р.) він досліджував узбережжя затоки Карпентарія.

Європейські експедиції, головним чином в лиці голандських мандрівників, дослідили басейн Тихого океану довели, що в ньому існують острови, які є не лише залюдненими, а й багат рослинністю, тваринництвом. Великі дослідники відкрили острівний світ Океанії. Нові землі у цій частині земної кулі внаслідок відкриття також потерпали від вропейської експансії.

Розділ 4. Значення великих географічних відкриттів в історії людства

Епоха Великих географічних відкриттів має вийняткове значення для європейської історії. Багато сториків називають її «часом великого прориву», і цьому є всі підстави. Саме в цей період були закладені основи капіталістичного способу виробництва, значно зріс рівень продуктивних сил, змінилися форми організації виробництва, прискорилися темпи економічного розвитку. Цей період вивликав переломні зміни у відносинах Європи з іншими цивілізаціями.

Протягом істор людського суспільства рівень і темпи соціально-економічного розвитку окремих народів і країн були нерівномірними, тому на етапі розкладання феодалізму в середині XV- XVII ст. зароджувалися й затверджувалися капіталістичні відносини. Їхнє становлення в різних країнах відбувалося також нерівномірно й відрізнялося більшою своєрідністю. Раніше всього наприкінці XIV в. елементи нового капіталістичного ладу заклалися у великих італійських містах, таких, як Флоренція й Генуя. В XV-XVI вв. вони одержали розвиток у Нідерландах й Англії. У цей час в інших вропейських країнах ще панував феодалізм, хоча капіталістичний уклад уже поширився у Франції, Німеччині, Іспанії, Португалії.

Центрами розвитку буржуазних відносин були міста, де складався прошарок людей, що складали купці, лихварі і цехові майстри. Між містом і селом розвивалися товарно-грошов відносини, які підривали натуральні основи феодального виробництва. У результаті поглиблення суспільного й територіального поділу праці відбувалися зрушення в розміщенні продуктивних сил, їхній структурі, що вело до посилення обміну. Виникла нова форма організації виробництва - мануфактура. Для створення мануфактур необхідні були дві умови: вільні капітали й наявність вільних робочих рук. Ці дві умови створювалися в процесі первісного нагромадження капіталу, джерелами якого в епоху генезису капіталізму були доходи від зовнішньої торгівлі, грабежу колоній, виникнення системи державного боргу, податкового гніту й розвитку відкупної системи, політика протекціонізму, торгівельні війни між європейськими країнами й ін.

Першими створили колоніальні імперії Португалія й Іспанія, поділивши світ по меридіану, що проходить через Анлантичний океан.

Португалія, що була невеликою державою з населенням не більше одного мільйона чоловік і не мала військ, необхідних для підпорядкування більших територій, організувала свою систему їх гноблення за методом «крапкової» колонізації. Зі створених там факторій португальці відправляли награбоване в Європу. Монопольним постачальником колоніальних товарів для Західної Європи став Лісабон. Однак сама Португалія в 1580 р. була завойована іспанським королем Пилипом II (1527-1598). Тому вона втратила колонії. Через 60 років Португалія звільнилася від іспанського панування, але повернути азіатські володіння їй не вдалося.

Іспанія як єдина держава утворилася в 1479 р., коли на основі династичної унії об'єдналися королівства Кастилія й Арагон. В XVI ст. Іспанія затвердилася як абсолютистська держава, вона досягла значного економічного підйому й політичного піднесення. До середини XVI ст. на території Центральної й Південної Америки заклалася величезна іспанська колоніальна імперія. Іспанські конкістадори за допомогою вогнепальної зброї й обману легко захопили найбільш багаті й найбільш населені частини Нового Світа - держави ацтеків у Мексиці й інків у Перу. Відкриття Америки спричинило закладання підвалин експлуатації корінного населення, що супроводжувалося жорстокими кривавими діями з боку європейців. Корінне населення чинило сильний опір, але протистояння було нерівне. «24 березня 1494 року 200 іспанських піхотинців і 20 кіннииків, взявши з собою собак людожерів, спеціально видресованих для витравлювання людей, вступили у Вега Реаль і дали бій індійському ополченню.Озброєн тростниковими дротиками, індійці були розбиті. В боях індійці понесли невелик втрати, але багато тисяч мирних жителів обох статей загинуло від куль карателів або були роздерті собаками» [27; 504].

Спочатку основним методом експлуатації колоній був неприкритий грабіж. Головним же джерелом доходів від колоній стала потім торгівля, що була нееквівалентної й приносила надзвичайний прибуток 300-400%, 800%.

У колоніальному грабеж брали участь й інші європейські країни. Крім Португалії й Іспанії, заокеанськ колонії мали Голландія, Англія, Франція, Німеччина, Швеція й ін. Колонізатори, насамперед Іспанія, стали використовувати в створюваних маєтках примусову працю місцевого населення - идійців. Це вело до масового вимирання тубільців. В умовах дефіциту робочої сили на знову відкритому континенті колонізатори знайшли вихід з положення за рахунок привозу негрів з Африки, як використовувалися у якості рабів і стали в іспанських колоніях основною продуктивною силою. Работоргівля забезпечувала вийнятково високий прибуток стала одним із джерел первісного нагромадження капіталу. Майже три століття снував і діяв «диявольський трикутник», маршрутами якого здійснювалась работоргівля.

Добували «чорне золото» у різний спосіб. Нападали на негритянські селища, захоплювали дужих чоловіків та жінок, знищуючи всіх інших; провокували міжплемінні війни, купуючи полонених; влаштовували «полювання» спустошуючи величезні райони континенту. Під час транспортування гинуло до 70% рабів, і все одно прибуток становив до 1000% на вкладений капітал. На справжню братську могилу для мільйонів африканців перетворився Атлантичний океан. [27; 78] Великий прибуток давало й піратство.

Парадоксально, але гігантські багатства, що принесли Іспанії географічні відкриття справили руйнівну дію на її подальший господарський розвиток. Золото призвело до занепаду економіки, зубожіння населення. Левова частина золота потрапила до рук феодалів ще більше зміцнила і законсервувала їх політичну владу. [16; 209] Найбільше в світі пограбування не перетворило Іспанію на квітучу державу. Навпаки, вже через півтора сторіччя вона стала однією з найбідніших у Європі. Така ж доля спіткала і Португалію.[21;90] Ні Іспанія, ні Португалія не знайшли належного господарського механізму для збільшення награбованих багатств: у результат непродуктивного їхнього використання феодальною знаттю ці колоніальні держави піднімалися недовго.

Економічна політика спанських королів не виходила за рамки феодального способу виробництва. Із середини XVI в. почався економічний занепад Іспанії. У війнах з Англією XVI-XVII вв. Іспанія втратила морську перевагу. Водночас із занепадом Португалії та Іспанії набирали могутності Англія, Франція та Нідерланди, які також пов`язували свої інтереси з колоніалізмом. Вже наприкінці XVI ст. Піренейські держави зазнали відчутних поразок від англійців та голландців. Так, Нідерланди захопили португальські колонії на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії і на середину XVII ст. володіли трьома чвертями світового торгівельного флоту. В 1588 р. англійський флот завдав поразки іспанській «непереможній армаді», остаточно підірвавши морську могутність Іспанії. Як не парадоксально, але спроби позбавити Іспанію її колоніальних територій виявилися марними, насамперед з причини постійної боротьби між Парижем і Лондоном за світове панування. [14; 257].

Географічні відкриття мали величезний вплив на економічне життя Європи. Насамперед, вони зробили революцію в європейській торгівлі. Розвиток торгівельних зв'язків поглибив процес формування національних ринків, загальноєвропейського й світового.

В XVI-XVII ст. Європа стала батьківщиною перших ранньобуржуазних революцій. У період Реформації XVI ст. зіштовхнулися не тільки в смертельній битві релігійні погляди, але й зародилася система цивільних прав і свобод, вироблялися основні поняття в цій шкалі цінностей свобода совісті.

Формування в цей час капіталістичних відносин у Голландії, Англії й інших європейських країнах призвело до перетворення європейської історії у всесвітню. Втягування різних країн і континентів у світовий ринок сприяло руйнуванню феодальних форм виробництва, висунуло перед феодальними державами нові завдання й проблеми, що призвело до зміни форм державного устрою - у цей період починалася епоха абсолютних монархій. [7; 91]

Величезну роль у процесі переміщення торгівельних шляхів зіграли велик географічні відкриття. Насамперед просунувся розвиток світових продуктивних сил; відома на той час територія збільшилася за XVI ст. у шість разів, на ній усе менше залишалося «білих плям». Торгівельні шляхи з Північного, Балтійського й Середземного морів перемістилися в Атлантичний, Індійський і Тихий океани. Завдяки цьому торгівельні шляхи зв'язали між собою континенти. Мореплавання дозволило встановити стабільні економічні зв'язки між окремими частинами світу й обумовило формування світової торгівлі.

До економічних наслідків Великих географічних відкриттів відноситься «Революція цін» - процес значного підвищення товарних цін внаслідок падіння вартості благородних металів, що виконують функцію загального еквівалента (грошей) Також до наслідків, що вплинули на подалбший розвиток економікиі вплинуло зародження буржуазії. «По-різному відбилася на розвитку країн і матеріальному становищі окремих верств населення «революція цін», що сприяла збагаченню буржуазії, що зароджується, і зубожінню пролетаріату. Реальні доходи населення впали внаслідок росту цін і відставання від росту зарплати. «Революція цін» створила сприятливі умови для спекулятивних угод. Але феодали, що одержували в цей період фіксовану ренту грішми, програли. Таким чином, і «революція цін» вела до прискорення формування капіталістичного господарства й розкладанню феодалізму.

Справили враження вплинули на розвиток науки дослідження нових відкритих земель внаслідок епохи. «Великий прорив» Європи був обумовлений також небаченим злетом наукової думки, що відкинула багато традиційних ыдей і зруйнувала звичну картину свыту. Величезний ривок відбувся в техніці й природничих науках, що визначалося потребами практики - Великі географічні відкриття, розвиток військового справи, підприємництва й торгівлі – все це вимагало застосування нових машин. Для ефективного використання природних ресурсів - впровадження нових хімічних процесів, для розвитку військового справи були необхідні знання точних законів механіки, для цілей навігації - точні прилади.

Саме в цей період шляхом дослідів було доведено, що Земля має форму кулі. Почалося вивчення явищ магнетизму, законів приломлення світла. В XVI-XVII ст. з'явилися гідрометр, ртутний барометр, телескоп, мікроскоп. Вони розширили сферу пізнавальної реальності: стало можливим вивчення явищ, які раніше були невидимі неозброєному оку. З'явилися машини, що заміняли ручну працю, був винайдений друкований верстат. Якісний стрибок у науці, що відбулася в XVI-XVII ст., називають першою науковою революцією. Успіхи науки підтверджували безмежн можливості людини й націлювали її на не пасивне споглядання, а на перетворювальну діяльність. До цього призивав і Ф. Бэкон (1561-1626), що доводив, що світ, природу треба вивчати, довіряючи тільки науковому експерименту, досвіду. Він уважав, що наука надасть людині владу над світом, змінить життя й навіть суспільні відносини. Тому Ф. Бэкона правомірно вважають родоначальником освіти, що визначили суспільний розвиток Європи в XVIII ст. [7; 93].

Зліт науки, потреби практики обумовили істотні зміни й удосконалюваннї засобів виробництва, а отже, у розвитку промисловості. Закони економічного розвитку вели до необхідност переходу від дрібного виробництва до великого, до широкого поширення мануфактур. І як вже зазначалось, величезну роль у цьому процесі зіграли Велик географічні відкриття, що мали дуже важливі економічні й соціально-економічн наслідки, причому неоднакові для різних країн.

Перше десятиріччя ХVІ ст. ввійшло в історії іспанської колоніальної системи як період подальшого формування її головних інститутів – рабства й експлуатації праці закріпачених ндійців. [27; 513] Проте недивлячись на бездонну можливість Іспан збагачуватись, та зазнала з часом господарський занепад був вражаючим, жалюгідний вигляд справляла мануфактура, знецінилися гроші. Скарби настигли Європу зненацька. Першою реакцією в Іспанії, наприклад, була поява зневажливого ставлення до землі і до праці взагалі. Вважалося, що справжнє багатство становлять дорогоцінні метали як такі.

Значно зросла по всій Європ вартість життя, відчутно змінилась система цін, справжній бум переживала фінансова, банківська справа, розвивалися ринок, торгівля, спекуляція. Швидко зростали міста. Колишніх багатіїв перевершили нові, насамперед торговц банкіри. Буржуазія ставала привілейованим класом суспільства, фінансувала монархів, які витрачали золото, головним чином, на утримання війська. Одна за одною в Європі відбувалися буржуазні революції. [23; 45].

Передислокація торгівельних зв'язків визначила швидкі темпи економічного розвитку європейських країн, розташованих на узбережжі Атлантичного океану, і сповільнила розвиток Німеччини, Скандинавських країн, Південної Німеччини й особливо Італії, що залишилися феодальними.

Країни Азії, Африки, Америки і Океанії стають ласим шматком для колоніальної політики європейських держав, що шукали нові ринки збуту, джерела сировини і землі для колонізації. Вони також привнесли з собою такі ганебні явища як работоргівля, розбій, грабіж піратство. Так починаэться зародження колоніальної системи, капіталізму.

Великі географічн відкриття полягали у відкритті Америки, досліджень Тихого і Атлантичного океанів, в знаходженні морського шляху до Індії навколо Африки, а також у відкриттях іспанських, французьких і інших мандрівників. Величезні відкрит території, що значно перевищували відомі доти землі, змінили ставлення до між феодальних війн за сусідні володіння. Європейські монархи досить швидко зрозуміли, що означає для зростання їхньої могутності нові континенти. Будувалися кораблі і споряджалися флотилії для підкорення заокеанських територій, стимулювалося піратство. У світових справах значно зросла вага атлантичних держав - Португалії, Іспанії, Англії та Франції.

Висновки

Великі географічн відкриття малі епохальне значення для людства. По важливості їх можна порівняти з такими подіями, як: утворення перших держав, падіння рабовласництва, хрестов походи. Всезагальним засобом обміну стали гроші, потреба в яких різко збільшилася, тому у Європі сильно зріс попит на золото, що ще більш посилило прагнення до «Індій». Проте в цей самій час для західноєвропейців в результат турецьких завоювань Аравії і Малої Азії ставало все складніше користуватися старими, східними і морськимим шляхами, що ведуть до Південної і Східної Азії. Почались пошуки нових шляхів – навколо Африки, і західних – через Атлантичний океан. Пошуками південних морських шляхів до «Індій» займалась лише Португалія. Для більшості атлантичних країн до кінця XV століття залишався відкритим морський шлях для країн Сходу – шлях на захід, через невідомий океан. Думка про такі шляхи з’явилась у Європі епохи Відродження завдяки поширенню античного вчення про шароподібність Землі.

В сторії початок цієї епохи датується 1492 р., відкриттям Америки Христофором Колумбом. Крім дикунів, європейці зустрілися в Америці з народами, що вже стояли на значному щаблі цивілізації й державного побуту. Це були Мексика й Перу. Перша з них представляла із себе державу, що простиралася між двома океанами, із численним народонаселенням, добре обробленим ґрунтом і досить розвинутою технікою. В 1519 р. іспанець Кортес почав з декількома сотнями хоробрих завоювання Мексики, котрою й опанував у дуже короткий час, завдяки вогнепальній зброї й союзу із племенами, підвладними ацтекам (1521р.). Згодом той же Кортес відкрив Каліфорнію. Інша така ж держава була Перу. Із ще меншими силами, чим сили Кортеса, ця держава була завойована іспанцем Пісарро (1535 р.). Одночасно його суперник Альмагро на півдні від Перу опанував областю, відомою під назвою Чилі, і всі ці нові завоювання ввійшли до складу володінь Іспанії. Мексиканці й перуанці були розподілені між європейськими колоністами в якості кріпаків, зобов'язаних працювати на переможців. Почалося швидке звеличення Іспанії, яка перетворилася на початку XVIст.

в наймогутнішу державу Європи. Вона володіла недосяжними землями за океаном та значною частиною Європи. Великі географічні відкриття тяжким тягарем лягли на плечі селянства, вимушеного платити за спорядження експедицій, а також тому, що розорялися в результаті стрибка цін, спричиненим «революцією цін»,що стало новим чинником первинного накопичення капіталу. Вона посилила економічну роль буржуазії і їх елементів з дворянства і кріпацтва, які в тій або іншій мір виявилися пов'язані з новими способами виробництва.

Зовсім так само португальці, відкривши морський шлях в Індію, зустрілися в цій країн з народами, що стояли вже на значному щаблі культури. Тубільці не дуже дружелюбно прийняли прибульців, які тому зважилися опанувати потрібними ним пунктами за допомогою війни. Португальці доставляли індійські прянощі звичайно лише до Лісабона. Далі вантажі йшли в Антверпен і вже звідти розходилися по всій Європі. Антверпенська біржа здійснювала найрізноманітніші операц кредитного і оптово-торговельного характеру на дуже великі суми. Близько тисяч купецьких контор, що існували в Антверпені, належали купцям різних країн Європи, а почасти й Азії, надаючи антверпенському ринку широкого міжнародного характеру.

Вилучен з Америки та Індії цінні метали та інші коштовності надійшли в Європу саме тоді, коли в них з`явилася величезна потреба. Вони швидко розійшлися по вропейським країнам ставши могутнім поштовхом для розвитку капіталізму, первісне нагромадження капіталу створювало умови для промислового перевороту, закладення підвалин колоніальної системи, виникнення світового ринку. Це мало всесвітнє історичне значення.

Работоргівля дала сильний поштовх для розвитку капіталізму. На крові і кістках мільйонів рабів, негрів та індіанців, закладалося благополуччя європейської знаті. Найбільш активною в цьому плані була Англія. Лише в 1774 році з Ліверпуля відправилось за рабами 300 суден. Залишки колоніальної системи не демонтовано до цих пір.

Сталося грандіозне переміщення торгівельних шляхів і центрів.

Передувало цьому «раптове розширення світового ринку, збільшена різноманітність циркулюючих товарів, суперництво між європейськими націями у прагненн оволодіти азіатськими продуктами і американськими скарбами, колоніальна система...».Середземне море, яке раніше відігравало головну роль в європейській торгівлі, після географічних відкриттів значною мірою втратило своє значення. Головні торговельні шляхи були перенесені на Атлантичний океан і Північне (Німецьке) море. Місце Італії, колишньої найбільш розвиненої торгової країни в Європі, зайняли інші країни -- Португалія, Нідерланди, Англія. Особливо велику роль у XVI ст. почали відігравати Нідерланди.

В той же час, використовуючи своє сприятливе географічне положення для участі в легальній торгівлі з колоніями Іспанії та Португалії, для розвитку контрабанди як ремесла, а також стимулювання корсарства та піратства Англія тим самим брала активну участь в перерозподілі колоніальних багатств.

Англійський економіст Джон Кейнс висловив оригінальну думку що золото і срібло Перу фактично сприяли створенню британської імперії. Він писав, що привезені в Англію піратом Френсісом Дрейком скарби, які були найбільшою здобиччю піратства всіх часів поклали початок зовнішнім капіталовкладенням країни. Англійська королева Єлизавета скористалася вдачею свого адмірала і повністю виплатила зовнішній борг, а значну частину капіталу - 42000 фунтів стерлінгів, вклала в компанію Леванту. Частина прибутків компанії пішла на створення відомо Вест-Індійської компанії. Це в першу чергу переворот в свідомості людей. Відкриття покінчили з легендами і міфами про форму Землі та невідомі територ х населення. Якщо до цього Захід був відносно замкнутим регіоном, то в XV-XVII ст. відбулися помітні зміни. Подорожі Колумба та його послідовників, плавання Магеллана за кілька десятків років зробили справжній переворот в географії. Величезних успіхів досягла астрономія. Успіхи мореплавства відкрили шляхи розвитку світової торгівлі та зв`язків між віддаленими територіями.

Від, головним чином, плавання на невеличких кораблях мореплавці перейшли до океанічного, використовуючи каравели і нефи. Справжній бум у суднобудуванні та науці мореплавства стався у XVI ст., коли з`явилися принципово нові морськ судна та навігаційне устаткування, багатопалубні військові кораблі та вантажн - для перевезення людей, худоби, коштовностей. Наука, література опанували оригінальну і надзвичайно важливу для пізнання світу і людини проблематику: географічні відкриття, подвиги і пригоди, невідомі тварини, нові раси, самобутні культури і своєрідні релігійні системи, інше зоряне небо. Особливо прогресували природничі науки та фізика, отримали стимул для свого розвитку соціально-історичні науки, зароджувалися антропологія та етнографія. Людство почало жити в новому часі, новій епосі. Недаремно більшість істориків вважають 1492 роком закінчення епохи феодалізму та початку нового часу.Отже, для Великих географічних відкриттів були серйозні історичні і економічні передумови: для подальшого розвитку європейські країни потребували дорогоцінних металів: золота срібла, була необхідна для подорожей техніка: достатньо був розвинений флот. Крім того, Схід сприймався, як скарбниця. Значно поліпшилось і збагатилось харчування європейців. Найбільшого значення набула картопля завезена з Перу у 1533 році. На початку XVIII ст. цей коренеплід набув значного поширення в Європі, перетворившись на другий хліб. Не меншу популярність здобула кукурудза, яка суттєво вплинула на розвиток тваринництва.

Дізнались вропейці про томати, квасолю, велику кількість фруктів. Дізналися і про тютюн.

Без сумніву європейська матеріальна і духовна культура збагатилася досягненнями народів Азії. Схід став для Європи першим постачальником екзотики, а східні мислителі стали для освічених європейців зразком мудрості і досконалості. Але реальність Америки з самобутніми індіанськими цивілізаціями, які несподівано виринули з туману віків, просто приголомшили гуманістів Європи. Особливе значення мала полеміка про людську сутність індіанців.

Не припинилася вона і після булли папи Павла III від 1537 р., яка визнала ндіанців «справжніми людьми». Багато європейських гуманістів виступило на захист індіанського населення та населення Африки та Азії. Велася боротьба за права людини та расове рівноправ`я.

Прагнення до наживи поєднувалось на Піринейському півострові з релігійним фанатизмом результатом багатовікової боротьби християн проти мусульман, постійно підбурюваним духівництвом, яке мріяло про поширення католицької віри на всіх «язичниціких», що жили у Східній і Південній Азії. Внаслідок чого захоплен землі швидко колонізувалися і християнізувалися. Католицька церква насаджувала сво нституції, в тому числі інквізицію, особливо постраждали Африка та Америка. В Америці було знищено до 90% корінного населення. Африка перетворилася на джерело чорних рабів. Колоніальні держави відкривали на узбережжі Африки факторії, що займалася відловом людей. Цілі африканські народи зникали з лиця землі, знищені работоргівлею. Історія людства ще не знала такого масового викрадення та поневолення людей.

В результаті великих географічних відкриттів в економіці Нідерландів і Англ відбувся бурхливий капіталістичний розвиток, який послужив розвитку класу буржуазії, а також розвитку торгівлі і т.п.

Таким чином, в країнах світу Великі географічні відкриття викликали неоднозначну реакцію економічного розвитку. Франція, Іспанія і Португалія слабше користувалася результатами відкриттів, оскільки відсутність економічних стимулів призвела тільки до зростання розкоші серед правлячих класів.

Значення Великих географічних відкриттів в історії людства величезне. Вони ознаменували нову еру в географічному дослідженні Землі, дали поштовх до розвитку багатьох областей природознавства, сприяли інтенсифікації світової торгівлі. Лише після цих видатних відкриттів були стерті «білі плями» на географічній карті Землі.

Таким чином, Великі географічні відкриття послужили змінам в економіці і соціальній структурі суспільства багатьох країн світу.

Дата народження Васко да Гами точно не встановлена. Відомо, що він народився у маленькому приморському містечку Португалії Сініш між 1460 і 1469 роками. Васко да Гама належав до старовинного дворянського роду. Батько мореплавця Іштеван да Гама був головним управителем і суддею у містечках Сініш і Сільвіш. Троє його синів – Паулу, Айріш і Васко – з дитинства були заворожені розповідями про мандрівки у далекі країни і мріяли про життя, сповнене пригодами та небезпеками.    Біографи мореплавця вважають, що Васко да Гама, ще будучи підлітком приймав участь в одній із війн Португалії з Кастилією і у юні літа здійснив два чи три плавання до берегів Гвінеї.    У той час, коли Колумб споряджав в Іспанії свою третю експедицію на захід, португальці спішно відправили шукати шлях навколо Африки до Індії ескадру з трьох кораблів і одного допоміжного судна з провіантом. До складу експедиції входило 170 чоловік.    Ескадра вийшла з Лісабона влітку 1497 р. Експедицію очолив зовсім молодий 28-річний моряк Васко да Гама.     Минувши острови Зеленого Мису, кораблі взяли курс на південний захід, щоб не йти проти морської течії біля берегів Африки. Вони відійшли на захід більш як на 1 тис.км, а потім повернули на схід і підійшли до Африки біля затоки Святої Єлени.    Тут португальці вперше побачили бушменів, яких сприйняли за низькорослих негрів. Бушмени, крім того, що досить спритно вміли лазити по деревах, вміло володіли своєю примітивною зброєю – дерев’яними дротиками з наконечниками. Через необережність одного з матросів, який образив місцевих жителів, розпочалась справжня битва між бушменами та португальцями. Васко да Гаму було поранено в ногу.    Через чотири з половиною місяці після виходу з Ліссабона кораблі, повільно просуваючись на південь, обійшли мис Доброї Надії і пристали до східного берега Африки, назвавши його Берегом Натал (Різдва). Туземці – високі і стрункі негри племені банту, щиро зустріли португальців. Вони забезпечили мореплавців всіма необхідними припасами. За це Васко да Гама подарував місцевому вождю куртку та червоні шаровари і присвоїв його країні назву „Терра-да-Боа-Женті” („країна добрих людей”).    Наприкінці січня 1498 року ескадра ввійшла в гирло могутньої ріки Замбезі. Оголосивши це місце володінням Португалії, Васко да Гама пробув тут місяць, ремонтуючи кораблі.    Моряки помітили, що місцеві жителі носили одяг з тканини, якою зазвичай торгували арабські купці. По дорозі на північ вони зустріли арабські кораблі. І зясувалось, що на східному березі Африки є арабські міста – Мозамбік, а ще далі – Момбаса, Малінді.    Арабські купці й правителі Мозамбіка та Момбаси вороже зустріли португальців, збиралися знищити їхні судна, а моряків захопити в полон. Це було неважко зробити: португальці не мали карти й не знали зручного шляху плавання; до того ж вони важко переносили екваторіальну спеку, хворіли на цингу і втратили вже близько половини екіпажу. Лише завдяки тому, що від тутешніх християн, вихідців з Абіссінії, вдалося вивідати наміри арабів, португальці врятувались, швидко пустившись у море, а потім повернули до порту Малінді. Правитель (шейх) цього порту ворогував з шейхом Момбаси і тому Васко да Гаму зустрів дружелюбно, уклав з ним союз проти шейха Момбаси і дав досвідченого провідника (лоцмана), що знав шлях до Індії. Лоцман прибув на флагманський корабель зі своїми картами та навігаційними приладами. Справжнє ім’я його було Ахмед ібн Маджид, але португальці називали його Малемо Кана, що у перекладі означало „майстер або вчитель кораблеводіння”. До наших часів збереглися його інструкції з плавання у Індійському океані.    Користуючись попутним вітром (південно-західним мусоном), португальські кораблі після тритижневого плавання підійшли до гористого берега Індії, вкритого розкішною тропічною рослинністю. Поселення, розкидані вздовж берега, тонули в зелені. Ще три дні дороги на південь – і 20 травня 1498 року ескадра підійшла до красивого багатолюдного міста Калікут. Тут стояло багато кораблів, сотні човнів, чути було мову не тільки індійську, а й арабську і багато інших.     Тільки но було кинуто якір біля цього міста, як від берегів відчалили декілька човнів назустріч португальському кораблю. Люди, які сиділи у човнах, мовою знаків запрошували мореплавців відвідати місто. Васко да Гама наказав своєму матросу Жуану Нуньїшу під виглядом купця, розвідати ситуацію та настрій місцевих жителів.    Згодом Васко да Гама вирішив навантажити свої кораблі цінними прянощами. Проте перше ж знайомство португальців з Індією не обійшлося без воєнної сутички. Арабські купці, які вбачали в португальцях своїх суперників, умовили місцеву владу арештувати португальців як піратів. І моряків, яким Васко да Гама наказав скуповувати прянощі, арештували. Але Васко да Гама не залишився в боргу: він затримав на кораблі знатних жителів міста, які приїхали подивитись на небачені європейські судна та їх оснащення.

Амеріго Веспуччі

(1451-1512)

В самому початку XVI ст., в одному з плавань до берегів Вест-Індії брав участь виходець з Італії, торговий ділок Амеріго Веспуччі. Побувавши біля берегів Південної Америки, він прийшов до думки, що земля, яку відкрив Колумб, що це не Азія, а це невідома велика суша, Новий Світ. Він повідомив про свою здогаду в двох листах до Італії. Чутка про це швидко поширився. У 1506 році у Франції був виданий географічний атлас з картою північній частині Південної Америки. Автор карт назвав цю частину Нового Світу землею Амеріго. Картографи наступних років поширили цю назву на Центральну і Північну Америку. Так ім'я Амеріго Віспуччі було присвоєно цілої частини світу і незаконно увічнено картографами. Назва нового континенту являє собою пам'ятник людської несправедливості, але ... з'явилося воно завдяки збігу випадкових обставин, що знімають всяке підозра проти Амеріго Веспуччі. Як вийшло, що новий континент був названий не ім'ям відкрив його Колумба, а іменем людини, що здійснював плавання здебільшого в своїй уяві і на папері? Питання, хто раніше досяг нового материка Колумб або Веспуччі, іншими словами, кому належить пріоритет відкриття тропічної континентальної Америки, все ще залишається відкритим. Ще й досі сперечаються про рік народження Амеріго Веспуччі і тому часто невизначено вказують, що він народився між 1451 і 1454 роком. У метричній книзі записано, що немовля Амеріго Матео Веспуччі хрещений у Флоренції 18 березня 1454. Ім'я Амеріго немає в християнських святцях. Дід його був Амеріго, і онука назвали Амеріго, але так як у кожного християнина має бути ангел-охоронець, то друге ім'я новонародженого було Матео; втім, так його ніколи не називали. Народився він у простих і не дуже багатій родині нотаріуса. У школі не вчився, домашня освіта дав йому дядько священик. Інший дядько, юрист і дипломат, взяв племінника з собою, коли був відправлений зі спеціальною місією в Париж. І до 1490 року це було єдине закордонну подорож Амеріго. У 1980-х роках він став довіреною особою, а простіше кажучи, прикажчиком банкіра Лоренцо Медічі. Виконуючи доручення свого господаря, Амеріго часто мав справу з представниками фірми Медічі в іспанських містах. В 1490 році він вперше відвідав Севілью. По дорозі туди, в Пізі, він купив, сплативши велику суму (130 дукатів), каталонську навігаційну карту Середземного моря 1437 свідчення того, що вже тоді він цікавився морехідним справою (можливо, з ділових міркувань). В 1492 році Амеріго переїхав на постійне проживання до Севільї і вступив на службу до свого земляка Джапетто (Хуаното) Берарди.

У Берарди, що брав участь у фінансуванні першої експедиції Колумба, Амеріго познайомився з великим мореплавцем, і той до кінця життя вважав його своїм другом. Ось у яких висловах він відгукувався про Амеріго в листі до сина Дієго Колону від 5 лютого 1505: ... я розмовляв з Амеріго Веспуччі, який направляється до двору, куди його закликали, щоб порадитись з ним щодо деяких питань мореплавання. Він завжди висловлював бажання бути мені корисним, це чесна людина. Щастя було до нього неприхильно, як і до багатьом іншим. Його праці не принесли йому тих вигод, на які він був вправі розраховувати ... Він повний рішучості зробити для мене все, що в його силах ... Може бути, генуезец не знав, що з 1495 його друг Веспуччі як компаньйон, а з 1496 року як душоприказник Берарди брав активну участь у спорядженні полуправітельственних і приватних іспанських експедицій, що відправлялися до Західної Індію всупереч договору корони з Колумбом? Фердинанд та Ізабелла не вважали себе пов'язаними цим договором. А може бути, Колумб і знав про це, але вважав, що справа є справа, і в усякому разі розумів, що його невдачі пов'язані з підступами впливових ворогів і політикою католицьких королів, а не з фінансовими операціями Берарди. Адже цей італійський торговий дім сам був зацікавлений в успіху підприємства Колумба, так як вклав в нього значний, принаймні для Веспуччі, капітал (180 тисяч мараведі). З листа самого Веспуччі від 4 вересня 1504, адресованого флорентійському вельможі П'єро Содеріні, відомо, що він у 1497 - 1498 роки плавав у якихось берегів західного півкулі, приблизно в 1000 лігах на захід від острова Гран-Канарія. Дуже багато істориків географічних відкриттів сумніваються в тому, що таке плавання було дійсно скоєно. Потім на кошти, отримані через Амеріго, Алонсо Охеда організував експедицію до Перлове березі. Немає причин сумніватися в тому, що в 1499-1500 роки Амеріго брав участь у цій експедиції. Не пізніше 1501 він перейшов на службу до Португалії і до 1504 брав участь в одній, а може бути, і в двох португальських експедиціях, що плавали в південній півкулі у берегів Нового Світу. У 1504 році флорентієць повернувся до Іспанії. І тільки після цього його ім'я стало зрідка з'являтися в офіційних документах. В 1505 році йому було даровано кастильські підданство за послуги, що їх він зробив і ще надасть Кастільської короні. Таке формулювання дала пізніше, в XIX столітті, найбільш непримиренним супротивникам Веспуччі привід звинувачувати його в тому, що в Португалію він перебрався як таємний кастильського агент і плавав до берегів Бразилії на португальських судах з метою шпигунства.

Неясно, що робив Амеріго Веспуччі в наступні два роки: чи то він плавав у Західну Індію на одному з іспанських кораблів на посаді капітана або старшого офіцера, чи то тільки споряджав в Севільї три кораблі для експедиції, яка на час була відкладена. Відомо, що 22 березня 1508 Веспуччі призначили на тільки що засновану посаду головного пілота Кастилії. Його основними обов'язками були екзаменувати кандидатів на посаду корабельних керманичів і видавати їм дипломи (патенти); слідкувати за складанням глобусів і морських карт; складати секретну урядову карту за матеріалами, які привозили капітанами іспанських кораблів із Західної Індії. Для виконання таких обов'язків була потрібна, без сумніву, висока кваліфікація, і після смерті Амеріго Веспуччі (22 лютого 1512) головним пілотом Кастилії призначили одного з найдосвідченіших іспанських мореплавців того часу, Хуана Соліс, а після його загибелі на Ла-Платі (1516) настільки ж видатного мореплавця Себастьяна Кабота. Однак і Соліс, і Кабот водили під час служби цілі флотилії, а на Веспуччі такі доручення не покладали. Амеріго Веспуччі не організував за своєю особистою ініціативою і не був начальником жодної експедиції. Немає також скільки-небудь переконливих доказів, що він був хоча б капітаном будь-якого корабля. Невідомо, за одним винятком, які обов'язки він виконував В6 час своїх плавань. Тільки в одному випадку точно відомо, під чиїм керівництвом він плавав. Більшість істориків сумнівається навіть у тому, чи дійсно він скоїв деякі подорожі, про які сам розповідав. Світова слава Веспуччі заснована на двох листах, складених у 1503 та 1504 роки, переведених незабаром на декілька мов і опублікованих тоді ж у низці друкованих видань в деяких європейських країнах. Перші два плавання були їм нібито здійснені на іспанській службі, а останні два на португальській. З приводу першого плавання він писав, що був запрошений королем Фердинандом допомагати у підприємств. За приводу другого обійшов це питання повним мовчанням. Щодо двох інших плавань він говорив тільки, що був під начальством капітанів. Веспуччі повідомив мало відомостей про пройдених відстанях, про географічне положення окремих пунктів, про назви відкритих берегів, заток, річок і т. д. Зате яскраво описував зоряне небо південної півкулі, клімат, рослинність, тваринний світ знову відкритих країн, зовнішній вигляд і побут індіанців. Все це він робив в живій, захоплюючій формі, яка свідчить про незвичайний літературний талант.

Інтерес до нових відкриттів серед читаючої європейської публіки був у той час дуже великий, а звіти про результати плавань Колумба і інших іспанських мореплавців, за рідкісними винятками, не публікувалися іспанським урядом для загального відома. Тому жива розповідь флорентійця про його чотирьох плаваннях у західних берегів Атлантичного океану мав винятковий успіх. Про перший плаванні Веспуччі повідомляв, що експедиція на чотирьох кораблях залишила в травні 1497 Кадіс і у Канарських островів простояла 8 днів. Потім через 27-37 днів (за різними варіантами) іспанці побачили землю приблизно в 4500 кілометрах на захід-північний захід від Канарських островів. Веспуччі вказав і координати цієї землі, що відповідає приблизно березі Центральної Америки біля затоки Гондурас, за умови, що він умів скільки-небудь правильно визначати довготу. Проте це абсолютно неймовірно: в одному випадку, коли його можна перевірити, він помиляється на 19 ° (можливо, помилка ця була навмисної). На новій землі Веспуччі бачив місто над водою подібно до Венеції, складався з 44 дерев'яних будинків на палях. Будинки повідомлялися допомогою підйомних мостів. Жителі були стрункі люди, середнього зросту, з червонуватою шкірою на зразок левової. Іспанці захопили після битви кілька людей і відпливли з ними в країну, розташовану у 23 північної широти. Звідти вони рушили на північний захід, потім пливли вздовж звивистого берега; за все вони пройшли 870 ліг, тобто 4000-5000 кілометрів, часто висаджуючи на сушу, вименівая дрібнички на золото, поки в липні 1498 не досягли найкращою гавані в світі. За весь час плавання іспанці отримали дуже мало золота і не бачили ні дорогоцінних каменів, ні прянощів. Ремонт судів відняв цілий місяць. За цей час індіанці, що жили поблизу гавані, дуже подружилися з європейцями і просили допомоги проти людожерів остров'ян, що здійснювали набіги на їхню країну. Закінчивши ремонт, іспанці вирішили відправитися до островів людожерів, взявши в провідники індіанців. Через тиждень, пройшовши близько 500 кілометрів, вони висадилися на один з островів людожерів, вступили в успішний бій з великим натовпом місцевих жителів і захопили багато полонених. До Іспанії експедиція повернулася в жовтні 1498 з 222 індіанськими рабами, які й були продані в Кадісе. Більшість істориків епохи великих відкриттів вважає, що Веспуччі взагалі не плавав до Західної Індії в 1497-1498 роки: так зване перше плавання Веспуччі тільки фіктивний дублікат другого плавання, цілком достовірного, історично доведеного поруч документів, експедиції Охеда 1499-1500 років.

Питання був тільки в наступному: навмисно чи сам Веспуччі приписав собі перше відвідування, тобто відкриття нового материка в 1497 році, за рік до третього експедиції Колумба, чи так вийшло поза його волею? У XVII-XVIII столітті майже всі історики схилялися до тієї думки, що Амеріго був свідомим обманщиком, прагнув присвоїти собі славу Колумба відкриття нового материка. Тільки в початку XIX століття Олександр Гумбольдт спочатку в своєму критичному дослідженні історії географії нового материка, а потім у Космосі зробив спробу реабілітувати Амеріго Веспуччі. Докази Гумбольдта зводилися до наступного: 1. До 30-х років XVI століття не висувалося жодного звинувачення проти флорентійця навіть зі боку найбільш зацікавлених осіб, тобто з боку спадкоємців Колумба і його друзів. 2. Не можна ставити в провину Веспуччі суперечності, викривлення фактів, помилки та плутанину в датах його листів, так як він сам нічого не видавав і не міг стежити за виданнями, які виходили за межами Іспанії. 3. Процес спадкоємців Колумба проти іспанської скарбниці повинен був вирішити, на які частини нового материка мають права спадкоємці Колумба в результаті його дійсних відкриттів. Свідків на користь скарбниці, проти Колумба, шукали у всіх іспанських портах, але на Веспуччі і не думали посилатися, не дивлячись на те, що ряд закордонних видань уже приписував йому славу відкриття нового материка за рік до Колумба (в 1497 році). І Гумбольдт підкреслював, що відмова від іспанської корони найважливішого свідчення проти Колумба був би незрозумілим, якби Веспуччі дійсно коли-небудь хвалився, що він відвідав новий материк в 1497 році, і якби в той час надавали значення плутаним дат та опечатка іноземних видань його листів. Потрібно, втім, зазначити, що не вигадка про перші плаванні справив особливе враження на читачів листів Веспуччі і не розповідь про другу плаванні, коли експедиція Охеда відкрила (на одній ділянці вдруге) північне узбережжя нового материка протяжністю близько 3000 кілометрів. Світову славу Веспуччі принесло його третього плавання, коли він в очах сучасників відкрив Новий Світ. Коли корабель, посланий Кабралом, в 1500 прибув у Лісабон з звісткою про острів Віра-Круш, знайденому в Атлантичному океані на шляху до Індії, в Португалії не надали великого значення цього відкриття. Ніхто тоді не уявляв собі, що ця країна перебуває в будь-якого зв'язку з Колумбовой Індією, так як вона лежала порівняно близько від Західної Африки. Король розглядав знову відкриту землю як етап морського шляху з Португалії в Індію.

Як ми вже говорили, для дослідження цієї землі була організована спеціальна експедиція на трьох кораблях. Хто був її начальником, невідомо, Амеріго ж брали участь у ній, імовірно, в ролі космограф і Математика (астронома). Прибережних жителів Веспуччі характеризував як лютих людожерів. Наступна витяг з його листа показує, якими він побачив населення нового материка: Всі жінки у них спільні, і в них немає ні королів, ні храмів, ні ідолів, ні у них ні торгівлі, ні грошей, вони ворогують один з одним і б'ються найжорстокішим чином і без будь-якого порядку. Вони також харчуються людським м'ясом. Я бачив негідника, хвалитися, як ніби це робило йому велику честь, що він з'їв 300 чоловік. Я бачив також місто я пробув у ньому близько 27 днів, де солоне людське м'ясо висіло на дахах будинків абсолютно так само, як у нас в кухнях ... висять зв'язки ковбас. Вони були здивовані, коли дізналися, що ми не їмо наших ворогів, м'ясо яких, за їхніми словами, дуже апетитно, відрізняється ніжним запахом та дивовижним смаком. Амеріго із захопленням описував природу нової країни: її м'який клімат, величезні дерева з духмяними квітами, ароматні трави, блискуче оперення птахів. Одним словом, він характеризував Країну папуг як земний рай. 15 лютого 1502 кораблі дійшли до 32 ° південної широти. Тут португальські офіцери одноголосно, за твердженням Веспуччі, доручили йому керівництво всією експедицією. Тоді він залишив берег і перетнув океан у південно-східному напрямку. Ночі ставали все довшими. На початку квітня ніч тривала 15 годин. Кораблі досягли 52 ° південної широти. Під час чотириденної бурі здався берег якоїсь землі. Португальці пливли уздовж неї близько 100 кілометрів, але не могли там висадитися через туман і сніжної заметілі. Настала антарктична зима, і моряки повернули на північ. З дивовижною швидкістю-через 33 дня пройшовши близько 7 тисяч кілометрів, вони досягли Гвінеї. Там один застарілий корабель був спалений. На інших двох кораблях португальці повернулися на батьківщину (через острів) у вересні 1502 року. Отже, крім участі в нових відкриттях у південно-західних берегів Атлантичного океану, Веспуччі приписував собі керівництво перший плаванням в антарктичних водах. До жаль, єдиним джерелом ознайомлення з цим плаванням є різні і часто суперечливі переклади або, точніше, перекази листів самого Веспуччі. У листі до Медічі (1503) Амеріго, говорячи про повернення з нових країн , Заявляє: Країни ці слід назвати Новим Світлом ... Більшість стародавніх авторів каже, що на південь від екватора немає материка, а є тільки море, і якщо деякі з них і визнавали існування там материка, то вони не вважали його жилим.

Але моє останнє подорож довело, що таке їх думка помилкова і абсолютно противно фактами, тому що в південних областях я знайшов материк, щільніше населений людьми й тваринами, ніж наша Європа, Азія чи Африка, і, крім того, клімат більш помірний і приємний, ніж у будь-кого з відомих нам країн ... Ця фраза, обійшли весь світ, і стала вирішальним аргументом на користь того, що Новий Світ був в підсумку названо не Колумбією, а Америкою. Походження назви Америка На початку XVI століття в місті Сен-Дьє, в Лотарингії, виник географічний гурток, до якого входило кілька молодих вчених. Один з них, Мартін Вальдземюллер, написав невеликий твір Введення в космографію, видане в 1507 разом з двома письмамі Веспуччі в латинському перекладі. У книжці Вальдземюллера вперше зустрічається назва Америка. Згадавши про те, що населену стародавні ділили землю на три частини: Європу, Азію і Африку, які отримали свої назви від жінок, Вальдземюллер писав: Але тепер і ці частини світла ширше досліджені, і відкрита четверта частина Амеріго Веспуччі ... і я не бачу, чому, хто і за яким правом міг би заборонити назвати цю частину світу країною Амеріго або Америкою. Навряд чи Вальдземюллер хотів цією заявою скільки-небудь применшити славу Колумба. Для нього, як і для інших географів початку XVI століття, Колумб і Веспуччі відкривали нові землі в різних частинах світла. Колумб тільки ширше досліджував Азію: відкриті ним землі здавалися його сучасникам східними півостровами та островами Старого Світу, частиною тропічної Східної Азії. Навпаки, Веспуччі відкрив четверту частину світу, Новий Світ, невідомий древнім материк, який простягається по обидва боки екватора, як і Африка, але відокремлений від неї Атлантичним океаном. Географічний гурток у Сан-Дьє сприйняв листа Амеріго Веспуччі як звістка про відкриття нового материка. Але якщо він відкритий, то треба йому дати ім'я, охрестити, і книжку Вальдземюллера можна розглядати як свідчення про хрещення цього материка Америки. Картографи виявилися цього разу обережніше географів. На карті Світу Яна Рейса 1508 ще не має назви Америка нещодавно відкритий материк називається Землею Святого Хреста або Новим Світлом. Але книжка Вальдземюллера кілька разів перевидавалася і широко поширювалася в країнах Західної Європи. Незабаром з'явився ряд карт, де на новому материку було проставлено назва Америка. Одне з найстаріших зображень материка з написом Америка дано на глобусі Йоганна Шенера 1511.

Несправедливість нової назви викликала природну реакцію у географів та істориків. Сам Шенер, пустив в обіг назву Америка на своєму глобусі 1515, пізніше висував проти Веспуччі звинувачення у свідомому підробці. Глибоко досліджував це питання, Гумбольдт робить висновок: Що стосується імені великого континенту, загальновизнаного та освітленого вживанням протягом багатьох століть, то воно являє собою пам'ятник людської несправедливості ... Назва Америка з'явилося ... завдяки збігу обставин, які усувають всяке підозра проти Амеріго Веспуччі ... Збіг щасливих обставин дав йому славу, а ця слава протягом трьох століть лягала тяжким вантажем на його пам'ять, тому що давала привід до того, щоб паплюжити його характер. Таке положення дуже рідко в історії людських нещасть. Це приклад ганьби, що росте разом з популярністю.

Дрейк Френсіс (бл. 1540 — 28 січня 1596 р.) — англійський корсар, мореплавець, віце-адмірал (1588). У1567 р. Дрейк взяв участь в работорговій експедиції Дж. Хоукінса в Західну Африку і Вест-Індію, де англійці нападали на іспанські кораблі і колонії. Пізніше Дрейк зробив кілька самостійних піратських рейдів у Вест-Індію, захопивши на Панамському перешийку іспанський караван з вантажем срібла і коштовностей. У 1577 р. з ескадрою з п'яти суден Дрейк відплив з Плімута, обігнув Південну Америку через Магелланову протоку і здійснив кілька успішних нападів на іспанські кораблі і колонії вздовж тихоокеанського узбережжя Америки. При цьому він уперше дослідив західне узбережжя Північної Америки до 48° півн. ш. Потім Дрейк перетнув Тихий океан, пройшов мимо Молуккських островів і в 1580 р. повернувся в Плімут на єдиному уцілілому кораблі, першим з англійців здійснивши плавання навколо світу. Прибуток від цієї експедиції становив 4700% на вкладений капітал. Королева Єлизавета І особисто відвідала корабель Дрейка і звела його в рицарі. У1585 р. велика флотилія під командуванням Дрейка налякала жителів узбережжя Іспанії й островів Зеленого Мису, а потім пограбувала міста Санто-Домінго, Картахена і Сан-Аугустін у Вест-Індії. У1587 р. Дрейк раптовим набігом на Кадіс знищив кораблі Непереможної армади, що готувалися для нападу на Англію. У 1588 р. він як віце-адмірал брав участь в операціях англійського флоту проти іспанської Непереможної армади в Ла-Манші і Північному морі. У1595 р, Дрейк відправився в чергову корсарську експедицію у Вест-Індію, під час якої захворів дизентерією і помер поблизу берегів Панамського перешийка. Його ім'ям названа протока між Америкою та Антарктидою, що з'єднує Атлантичний і Тихий океани, і затоку на півночі від Сан-Франциско (Каліфорнія).

Колоныальна полытика Англії

Епоха великих географічних відкриттів охоплює два з гаком сторіччя (з початку XV до середини XVII ст.). Далекі морські подорожі стали можливі в другій половині XV ст. в результаті значних успіхів у науці і техніці. Великі географічні відкриття безмірно розширили географічний кругозір європейців, до XV ст. обмежений лише частиною Євразії та Північної Африкою, розхитали середньовічну систему географічних уявлень, надали революціонізуюче вплив на розвитоксуспільної думки, науки і техніки. Освоєння нових торговельних шляхів і країн, пограбування знову відкритих земель сприяли розвитку процесу первісногонагромадження капіталу в Європі, поклали початок створенню колоніальної системи капіталізму, складанню світового ринку. Головні торговельні шляхи пересунулися з Середземного моря в Атлантичний океан.

Однак наслідки колонізації і завоювання нових земель були неоднозначними для народів метрополій і колоній. Результатом колонізації з'явилося не тільки освоєння нових земель, воно супроводжувалося жахливою експлуатацією підкорених народів, приречення на рабство і вимирання. У ході завоювання були зруйновані багато вогнища древніх цивілізацій, порушено природний хід історичного розвитку цілих континентів, народи колонізовані країн були насильно втягнуті в що формується капіталістичний ринок і своєю працею прискорили процес становлення і розвитку капіталізму в Європі.

Піонерами Великих географічних відкриттів стали в XV ст. країни Піренейського півострова - Іспанія і Португалія. У XVI і в XVII ст до них приєдналися Англія, Голландія і Франція.

Темп заморської експансії наростав у міру розвитку нового, капіталістичного способу виробництва в надрах феодальної формації; розвиток це вимагало всебічного розширення ринку і безперервних пошуків нових джерел первісного нагромадження. У самій Західній Європі подібні можливості були обмежені, "стрибок" у подальшому розвитку капіталістичного виробництва міг бути забезпечений лише за рахунок невичерпних багатств позаєвропейських країн.     

Торгова і колоніальна експансія Англії в XVI - XVII ст.

Незважаючи на своє зручне острівне положення, Англія не була в числі лідерів на початку епохи Великих географічних відкриттів. Правда, ще в 1496 р. італійці Джованні і Себастьяно Каботто (Кабот) запропонували Генріха VII досліджувати в інтересах англійської корони невідомі землі в "західних, східних і північних морях". Метою їх пошуків був північно-західний або північно-східний шлях до Індії. У 1496/97 рр.. вони обстежили узбережжя Північної Америки та район Ньюфаундленду, відкривши для Англії найбагатші рибні промисли.

Експедиція в північно-східному напрямі була зроблена тільки в 1553 році під проводом Ф. Уіллотбі і Р. Ченслера. Вони і спорядили корабель пайовики сподівалися дістатися по морях і Льодовитого океану до Індії та Китаю. Проте, обійшовши Скандинавію, англійські кораблі замерзли в льодах недалеко від гирла Північної Двіни в районі Холмогоров. Звідти Р. Ченслер дістався до Москви і був представлений Івану IV, після чого між Англією та Московією встановилисяактивні дипломатичні і торгові відносини.

Тим не менше, англійці не відмовилися від пошуку шляху до Індії: у своєму прагненні на схід вони досягли гирла Обі і побували в Сибіру, ​​але визнали подальше просування безперспективним.

Проникнення англійської купецтва в країни Близького Сходу, як з боку Московії, так і через Середземне море, призвело до встановлення регулярних дипломатичних і торгових відносин з Туреччиною.

Наступним кроком у просуванні на схід стало створення в 1599 р. Ост-Індської компанії, пайщіцей якої була сама королева. Компанія утверджувалася в Індії в гострому суперництві з голландськими купцями, що потіснив на той час португальців. Завдяки сильному флоту і перевазі в артилерії англійцям вдалося закріпитися в Індії. На початку XVII ст. вони заснували факторії в Сурат і Мадрасі.

Іншим напрямком англійської торговельної експансії був Новий Світ. У 40 - 60-ті роки XVI ст. купецтво Дорсета, Девоншіру ​​і Корнуолл вело взаємовигідну торгівлю з населенням іспанських колоній, поставляючи їм англійські товари і африканських рабів. Проте з середини 60-х років влада Вест-Індії, охороняючи іспанську монополію на торгівлю з Америкою, посилили заходи проти зносин колоністів з "контрабандистами" і "єретиками", до яких відносили англійців. Їхні кораблі і товари конфісковувалися, а членів команд безжально вішали на реях. У відповідь у 1572 р. англійський капітан Ф. Дрейк здійснив рейд в Карибськеморе і захопив декілька іспанських кораблів з багатою здобиччю, назавжди отримавши від іспанців прізвисько "Дракон". На океанських просторах розгорнулася неоголошена війна між англійцями й іспанцями. Метою англійців стало полювання за "золотими" і "срібними" флотами, що перевозили дорогоцінні метали в Європу, і грабіж прибережних міст в Вест-Індії. Їх рейди носили напівпіратської - напівкомерційний характер і були прибутковою справою: у них охоче вкладали кошти дворяни приморських графств, купецтво, навіть члени Таємної Ради і сама государиня, хоча офіційний Лондон ніколи не визнавав своєї участі в цих підприємствах.  У грудні 1577м. Ф. Дрейк приступив до виконання зухвалого плану, схваленого королевою і Таємною Радою: він збирався обігнути Південну Америку, вийти через Магелланова протоку в Тихий океан і атакувати скарбницю іспанців - срібні рудники Чилі і Перу, а потім завершити кругосвітнє плавання. Він став другим в історії людиною, з блиском здійснив цей задум і подолав складний прохід у Вогненної землі, карти якого англійці не мали. Кораблі Дрейка перетнули Атлантику, пограбували узбережжі Південної Америки, обігнули її і вийшли до Перу. Там вони захопили декілька іспанських галеонів з такою кількістю золота, що частина його довелося віддати іспанським матросам. Потім Дрейк піднявся на північ до узбережжя сучасної Каліфорнії, вперше обстежив його і охрестив "Новим Альбіоном", перетнув Тихий океан, зупинившись на Молуккських островах, щоб укласти там договір про торгівлю прянощами з місцевим султаном. Пройшовши Індійський океан і обігнувши Африку, він повернувся в Плімут у вересні 1580г. Захоплена ним здобич була величезна і принесла великий дохід короні.

Єлизаветинський "морські вовки" були не тільки піратами, але  і першовідкривачами. У 1576 - 1578 рр.. М. Фробишер і Х. Гілберт  досліджували Гренландію. У. Релі в 1595 р. досліджував басейн ріки  Оріноко в Південній Америці, назвавши ці землі Гвіаною.

З кінця 70-х років англо-іспанські відносини неухильно погіршувалися: піратські рейди, захоплення іспанського золота, негласна допомогу, яку Англія надавала кальвіністам в повстанців Нідерландах, призвели до протистояння двох держав як на морі, так і на суші. Ця боротьба завершилася перемогою англійського флоту над іспанською Великої Армадою в 1588г. З цього часу Англія утвердилася в ролі нової морської держави.

Перші поселення англійців у Північній Америці наприкінці XVIв. Опинилися короткочасними. Постійна колонізація почалася з 1607р. створенням колонії Віргінії (названої так на честь королеви-діви Єлизавети I). Колоністи-пуритани заснували в 1620г. Нью-Плімут. Потім швидко виникають нові поселення, які поступово зливаються на півночі в колонії: Нью-Гемпшир (1622), Массачусетс (1628), Коннектикут (1634-1637), Род-Айленд (1636-1643), Нью-Гевен (1637-1643) . Ці колонії назвали "Нової Англією". У центральному районі виникли колонії Нью-Джерсі (1664), Пенсільванія (1681). На півдні крім Віргінії були утворені колонії Меріленд (1634), Північна Кароліна і Південна Кароліна (1663), Джорджія (1733). Боротьба за території йшла не тільки з іншими колонізаторами, але перш за все з індіанськими племенами, що були власниками цих земель. Наслідком хижацьких методів заселення Північної Америки стало масове винищування і вимирання індіанського населення.

Колонізація Ірландії.

Англія робила спроби захопити Ірландію з XII ст. До початку XVI ст. оплотом англійців були добре укріплені південно-східні землі - Пейл, за межами якого їм протистояли змагалися між собою ірландські клани, які не знали верховної влади. У 1541 р. Генріх VIII оголосив себе королем Ірландії, спираючись на право, визнане римськими  татами за англійськими монархами ще в XII ст.

Насадження протестантизму в Ірландії не мало успіху: більшість населення залишилося католиками і впродовж XVI ст. підтримувало всі антианглійські кампанії Іспанії, Риму та єзуїтів. У підкорених областях Ірландії вождів місцевих кланів примушували відмовлятися від стародавніх прав на їх землі на користь англійського короля, який потім знову жалував їх своїм союзникам, але вже як сюзерен - васалам. У другій половині XVI ст.

у міру просування англійців на північ Ірландії вони перейшли до масових конфискациям земель з подальшою передачею їх колоністам. Їх маєтки і замки перетворювалися на фортеці, що перебувають у стані облоги серед ворожого місцевого населення.  Позбавлені земель ірландці перетворювалися на безправних дрібних орендарів або поденників. Багато хто в пошуках їжі емігрували до Англії або в Новий Світ.Яків I, який змінив на престолі Єлизавету, конфіскував землі Ольстера, роздавши їх англійським і шотландським колоністам. На початку XVII ст. в освоєнні підкорених земель взяли участь і англійські міста: міським корпораціям дозволили купувати тут нерухомість і засновувати нові поселення. Грабіж сусідньої країни сприяв нагромадженню капіталів в самій Англії, в той час як в Ірландії насаджувалася віджила система феодальних поземельних відносин.

Колоніальна політика після буржуазної революції.

Час англійської буржуазної революції середини XVII ст. і протекторату Кромвеля було і часом виникнення англійської колоніальної імперії, що продовжувала розширюватися і в XVIII ст., і пізніше.

Після встановлення республіки, Англія, перш за все, придушила опір Ірландії і Шотландії.

У 1649 р. англійська республіка приступила до втихомирення Ірландії. Спочатку об'єктом англійської колонізації з'явилися лише 10 з 32 графств Ірландії. Потім були виділені додаткові землі ще в 11 графствах. Багато ірландців було насильно переселено в західну частину острова, заслано на плантації на острови Вест-Індії. Частина ірландців емігрувала на континент. Залишилося сільськогосподарське населення перетворилося на безземельних селян, в дрібних орендарів. Наслідки розправи над Ірландією були надзвичайно важкими і для ірландського народу, і для самої Англії. Ірландське населення, перш за все експропрійоване селянство, що піддавалося жорстокій експлуатації з боку нових англійських землевласників, живило до них пекучу ненависть.

Щось подібне ірландському "землеустрою" сталося і в Шотландії. Шотландія була подібно Ірландії приєднана до англійської республіці. Перехід земель до нових власників супроводжувався і в Шотландії руйнуванням традиційних поземельних відносин. Однак дворянство і аристократія утримали свої позиції в селі, ніж це мало місце в Ірландії.

Буржуазна революція вивела Англію на арену боротьби за колоніальне, торговельне і морське панування. Для досягнення цих цілей Англія, як і багато європейських держав, в XVII-XVIII ст. вела численні торговельні війни. Найпершим перешкодою було голландське могутність. Воно було зламано в трьох кровопролитних англо-голландських війнах другої половини XVII ст. Правда, голландська буржуазія майже повністю свої колоніальні володіння (крім північноамериканських), але причиною цього були почалися відразу ж після поразки Нідерландів торговельні війни між Англією і Францією. Ці війни почалися ще наприкінці XVII ст., І з наростаючим розмахом тривали у XVIII ст. аж до французької революції 1789р., щоб потім знову спалахнути з новою силою після цієї революції.

Колоніальні інтереси Англії і Франції стикалися у всьому світі - у Вест-Індії, де Англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд інших островів, а французам Сан-Домінго, Мартініка і Гваделупа; в Північній Америці, де в англійських руках було східне узбережжя Атлантичного океану до Аллеганских гір, а Канада і Луїзіанабули колоніями Франції; в Індії, де англійськими опорними пунктами були Мадрас, Бомбей і Калькутта, а Французи мали в своєму розпорядженні такими базами як Пондішері і Чандернагор; в Леванте, де розвивалося англо-французьке суперництво за вплив в Османській імперії; нарешті, як англійці, так і французи брали діяльну участь у работоргівлі, прагнучи монополізувати це прибуткова справа в своїх руках. У торговельних війнах з Францією Англія мала поруч переваг. Найголовнішим з них було те, що вона зробила буржуазну революцію, а Франція тільки йшла до неї. У війні за іспанську спадщину (1701-1713) Англія не допустила спроби з'єднання іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції. Тоді ж Англія опанувала Гібралтаром і деякимитериторіями в Північній Америці (Акадія).

Важливим етапом у створенні колоніальної імперії Англії стало її участь у Семирічній війні (1756 - 1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою. Найважливішим результатом цієї війни для Англії стало придбання нових територій. Англійські війська захопили Канаду. У Вест-Індії Франція позбулася кількох островів. Було покінчено з французьким переважанням в Індії. Франція зберегла лише п'ять придбаних міст, і не могла претендувати на панування над Індією.

У 1763г. у Версалі був підписаний мир між Англією, Францією та Іспанією, який закріпив за Англією Канаду і переважання в Індії. Іспанія поступилася Англії Флориду і Менорку. Англія стала володаркою Індії. Пограбування Індії прискорило промисловий переворот в Англії і полегшило англійської буржуазіїперетворення своєї країни у "промислову майстерню" світу.

Зате в іншій частині світу, в Північній Америці, Англійська колоніальна політика зазнала повного краху. Під час війни північноамериканських колоній проти англійського панування сильна коаліція в складі Франції, Голландії та Іспанії виступила проти Англії. Зрештою, англійці були змушені визнати незалежність США, але вони зберегли Канаду і навіть розширили свої колоніальні володіння в Індії. Франція повернула собі Сенегал в Африці, Іспанія - Менорку і Флориду, але ці незначні втрати не позбавили Англії положення провідної морської, торгової і колоніальної держави.

Втрата Англією 13 північноамериканських колоній послужила безпосередньою причиною англійської колонізації Австралійського континенту. Англійські правлячі кола хотіли компенсувати втрати в Північній Америці захопленням нових територій. Певне значення мало й те, що англійський уряд позбулося можливості направляти туди засланців з Англії (Північна Америка понад сторіччя служила місцем посилання), а англійські в'язниці виявилися переповненими. У пошуках виходу англійське уряд звернув свою увагу на незадовго до цього вдруге відкриту Дж. Куком "Південну землю" (1768-1771). Парламент прийняв закон про створення поселення каторжників в Австралії. Перший транспорт засланців був відправлений у травні 1787р. і прибув до Австралії в січні 1788р. Було засновано перше каторжне поселення - Сідней. У 1793г. до Австралії прибула перша група вільних поселенців з Англії. Населення зростало повільно і в основному за рахунок засланців.

Колонізація Австралії супроводжувалася ще більш безжалісним винищенням корінного населення, ніж у Північній Америці. Залишки корінного населення континентальної Австралії були відтіснені у внутрішні безплідні райони.

У правлячих кіл Англії було більш ніж достатньо підстав, щоб всіляко сприяти колонізації Австралії та інших переселенських колоній. Ці території дозволяли відразу кілька проблем: по-перше, були відмінним ринком збуту англійських товарів, по друге, дозволяли позбавлятися від "надлишкового" населення і, в третіх, дозволяли в самій метрополії підтримувати досить високий життєвий рівень основної маси населення.

Колоніальна політика в першій половині XIX ст.

Після поразки наполеонівської Франції (1815 р.) - головного суперника на колоніальному терені, англійські колонізатори скористалися сприятливою обстановкою. Загрозою і підкупом, війнами та дипломатією, вбивствами і обманом Ост-Індська компанія до кінця 40х рр.. завершила завоювання Індії з майже 200мілліонним населенням. У 1813 р. монополія на торгівлю (належала Ост-Індської компанії) з Індією була скасована. Парламентським актом 1833. компанія була збережена тільки в якості адміністративного та військового органу.

У 1819 р. був захоплений Сінгапур, в 1839 р. - Аден, який став опорним пунктом для підпорядкування племен півдня Аравійського півострова. У цей же період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. За Нанкинському договором (1824 р.) острів Гонконг був переданий Англії в "вічне володіння". У 1852-1853 рр.. була захоплена вся Південна Бірма і приєднана до Індії.

Скасування торгової монополії Ост-Індської компанії поклала початок новому етапу в економічній експлуатації Індії. Ост-Індська компанія більшу частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних продуктів Сходу. Після скасування її монополії на торгівлю з Індією експорт англійських фабричних товарів, особливо бавовняної матерії, який у 1813 р. був незначний, у 20ті рр.. досяг майже 2 млн. ф. ст. на рік.

Англійські бавовняні тканини з вражаючою швидкістю знищили легку промисловість Індії, застосовувала ручні верстати. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилася між 1815 і 1837 рр.. з 150 тис. до 20 тис.

Знищення сільській ручної промисловості змусило селян знову зайнятися виключно сільським господарством. Індія, подібно Ірландії, стала суто сільськогосподарської колонією, що постачала до Великобританії харчові продукти і сировину. Руйнування ручної промисловості означало і те, що індійський бавовна і джут почали вивозитися в Англію, а не оброблялися на місцях.

Після 1813 головною статтею доходу Ост-Індської компанії стала її монополія на торгівлю китайським чаєм. Ця монополія зберігалася за компанією протягом ще двадцяти років. Оскільки компанія щороку продавала чай на суму приблизно в 4 млн ф.ст. за цінами, в середньому вищими ті ціни, які платилися нею в Кантоні, бариші її були дуже значні. Перша опіумна війна (1839-1841) велася саме в той період, коли Англія готова була наводнити Китай дешевими бавовняними товарами так само, як вона наповнила ними Індію. Війна велася під приводом змусити китайців проти їх волі купувати індійський опіум, а по суті переслідувала більш широку мету: зламати бар'єри, що перешкоджають вільному експорту британських товарів до Китаю. Після війни Гонконг був анексований, і для британських торгових судів було відкрито п'ять "договірних портів". Крім того, Китай виплачував контрибуцію, встановлював пільгові митні тарифи. У 1843 р. Англія отримала в Китаї ще ряд привілеїв: екстериторіальність, право на концесії і принцип найбільшого сприяння. Друга опіумна війна (1856-1858) відкрила шлях для проникнення англійців у басейн р.. Янцзи.

Підвищений інтерес викликало у англійців узбережжя Західної Африки, так як з цього району стали привозити пальмове масло, какао та інші цінні продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням служили спиртні напої і вогнепальну зброю. Незабаром на цих територіях було виявлено багато золота і це призвело до ряду воєн із захоплення земель, що закінчилися лише в 1900 р.

Боротьба за вплив в Афганістані і особливо в Ірані йшла з перемінним успіхом, але торгівля та військово-політична експансія Англії в цьому районі вже в 1840-1860 рр.. забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів.

Зміцнення позицій Англії на Середньому Сході призвело до загострення її відносин з Росією, а потім і до прямого військового конфлікту. Головним підсумком Кримської війни (1853-1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря. Таким чином, Англія на деякий час позбавилася від небезпеки російської просування до проток і могла, не зустрічаючи опору з боку Росії, зміцнювати свої позиції в східній частині Середземного моря.

Таким чином, до середини XIX ст. відбулося остаточне формування колоніальної імперії Англії, хоча захоплення нових територій і ринків збуту, де тільки надавалася можливість, звичайно, тривали. Створення колоніальної імперії стало ще більшому зміцненню економічної могутності Англії.

Колоніальна політика кінця XIX ст.

            В останній третині XIX ст. Великобританія не лише зберегла, а й значно розширила свої колоніальні володіння. Боротьба за захоплення ще не поділених територій і за зміцнення Британської імперії була в ці десятиліття стрижнем англійської зовнішньої політики. Використовуючи свою перевагу на морі і велику мережу військово-морських баз і опорних пунктів, Великобританія вела численні колоніальні війни.

У 1875р. був встановлений англійський контроль над Суецьким каналом.

Консервативне уряд Дізраелі, скориставшись фінансовими труднощами Єгипту, набуло у єгипетського хедіва акції Суецького каналу і тим самим отримало контроль над одним з найважливіших стратегічних пунктів на шляху до Індії. Колоніальна експансія Англії посилилася також у зв'язку з близькосхідним кризою 1875-1878гг. Уряд проводив традиційну політику збереження цілісності Туреччини, сподіваючись, в кінцевому рахунку встановити англійське панування над усією величезною Османською імперією. Коли в ході російсько-турецької війни (1877-1878) була звільнена Болгарія і російські війська з боями вийшли на ближні підступи до Константинополя, Дізраелі демонстративно вів підготовку до війни, наказавши британської ескадрі увійти в Мармурове море. Однак до війни справа не дійшла. Своїми руками Англія воювати не збиралася, а придбати "солдата на континенті" в особі Франції або Австрії, як це мало місце під час кримської війни, англійської дипломатії на цей раз не вдалося.

Виступаючи в ролі покровителя Туреччини, Англія нав'язала їй договір, згідно з яким острів Кіпр передавався Англії і він був негайно Окуповане англійськими військами. Таким чином, Англія отримала можливість створити у східній частині Середземного моря нову військово-морську базу.

У цілому колоніальна політика Дізраелі була успішною і відображала могутність вікторіанської Англії. Прагнучи підкреслити світовий характер імперії, підняти престиж Англії й особливо справити враження на народи Сходу, Дізраелі організував в 1875-1876 рр.. урочисту поїздку спадкоємця престолу по Індії, після чогокоролева Вікторія була оголошена імператрицею Індії. З цього часу офіційно став застосовуватися термін "Британська імперія".

Спираючись на раніше створені колонії в Азії, перш за все Індію, Англія продовжувала зміцнювати і розширювати свої позиції в цій частині світу. У 1880р. ціною великих військових зусиль Англії вдалося встановити протекторат над Афганістаном.

У Південно-Східній Азії головним конкурентом Англії була Франція. Зміцнення позицій Франції в Індокитаї, і її проникнення у верхню Бірму штовхнули Лондон на рішучі дії. Англо-індійські війська окупували Верхню Бірму, і 1 січня 1881 р. Її була анексована Англією. Протягом 70-80-х років Англія захопила Малайський півострів, а також велику частину островів на Тихому океані. Після захоплення в 1885-1895гг. ряду малайських князівств, а також у 1898р. китайського порту Вейхайвей були зміцнена англійські позиції на Далекому сході. Англія взяла також активну участь в діленні островів Тихого океану, в тому числі Нової Гвінеї, Північного Борнео і ін

Проте головною ареною колоніальної боротьби в кінці XIX ст. став Африканський континент. Єгипет потрапив у фінансову кабалу до Англії і Франції, які були єдині в прагненні поневолити його, але в той же час боролися між собою за переважання в новій колонії.

Передові кола єгипетського офіцерства двічі починали національні повстання. Висаджений на берег англійський десант розгромив єгипетські війська і до вересня 1882р. весь Єгипет був окупований.

Окрилені успіхом в Єгипті, англійські колонізатори намагалися просунутися на південь до Судану, що знаходився під контролем єгипетських феодалів. Але єгипетська армія і англійський загін були розбиті і знищені махдістамі (на чолі визвольного руху в Судані стояв популярний в масах "пророк" Махді). Поразка в Судані змусило тимчасово відмовитися від його завоювання.

Тим з більшою енергією кинулися англійські колонізатори в нові авантюри в Південній і Екваторіальній Африці. Ще в 1877 р. Англія оголосила про анексію Помаранчевої республіки і Трансваалю. З давніх пір жили в цьому районі нащадки голландських поселенців - бури - тимчасово примирилися з цим, так як самі вели загарбницьку війну проти федерації африканських племен зулу. Англія повела проти цих племен війну, що у 1879 р. завершилася розгромом зулу. Тепер повстали бури, обложили англійський гарнізон в Преторії; посланий йому на допомогу загін був розбитий. Анексовані раніше держави відновили незалежність. Кращі землі зулу відійшли до бурам.

У 1885 р. був оголошений англійський протекторат над більшою частиною території, розташованої між бурськими республіками і німецької Південно-Західною Африкою, яка стала називатися протекторатом Бечуаналенд. Англійське уряд не відмовився від наміру підпорядкувати собі нові території, але воліло діяти не безпосередньо, а руками підприємливих капіталістів, які були об'єднані згодом у привілейовану південноафриканську компанію на чолі з С. Родсом (1889). Придбані шляхом підкупів, обману, прямого насильства території отримали назву Родезії. Золоті копальні Трансваалю, як і алмазні копальні, потрапили під контроль фінансової групи Родса. У довершення всього Родс став прем'єром Капської колонії.

На північ від екватора головним противником Англії була Франція, а на південь від екватора - Німеччина. У східній частині Африки розділ був зроблений "полюбовно", в результаті чого Англія отримала Уганду і Кенію (Британська Східна Африка), а германію Танганьїку (Німецька Східна Африка).

Англія, як і раніше дотримувалася політики "блискучої ізоляції". Англійські державні діячі розраховували на величезні ресурси найбільшої в світі імперії і дбали головним чином про зміцнення влади Англії над її розкиданими по всіх континентах колоніями.

В останні роки XIX ст. Англія захопила Вейхайвей (Північне узбережжя Шаньдуна), а також півострів Цзюлун (поблизу Гонконгу) і зберегла явна перевага в Китаї над іншими державами.

Продовжувалася колоніальна експансія Англії в Африці. Невдача в Судані призвела лише до відстрочення завоювання цієї країни. До захоплення Судану прагнула також Франція. В Англії заговорили про війну. Проте Франція погодилася на розмежування володінь в Африці. Надалі вона отримала Частина Верхнього Судану. Формально в Судані був встановлений англо-єгипетський кондомінімум, але оскільки сам Єгипет фактично став англійською колонією, це означало приєднання Судану до Британської імперії.

С. Родс закликав до створення безперервної лінії англійських володінь від Каїра до Кейптауна. На шляху лежала лише Німецька Східна Африка, а головне все ще незалежними залишалися Трансвааль і Оранжева республіка, оточені Капської колонією з півдня, Бечуаналенд з заходу і Родезією з півночі. Після врегулювання інциденту в Судані потужні фінансові угруповання Англії визнали момент для захоплення бурський республік відповідним.

Англійське уряд спровокував конфлікт з питання про переселенців з Англії, яких нібито гнітили бури. Англо-бурська війна (1899-1902) зажадала від Англії колосальної напруги. У кінцевому рахунку, Великобританія домоглася перемоги і анексувала бурські республіки, ставши основним експлуататором їх африканського населення.

До кінця XIX ст. весь світ був фактично поділений між імперіалістичними державами, причому Англії вдалося захопити більше всіх: до кінця століття площа її колоніальних володінь досягла 33 млн. кв. км збільшившись з 1870 р. в півтора рази; населення Британської імперії складало 370 млн. чоловік. Нестримні захвати залучили Англію в гострі конфлікти з усіма державами і погіршили її міжнародне становище.