69

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Розділ І. Наукові засади вивчення проблеми казкового епосу

1.1 Поняття про казку як жанр усної народної творчості 7

1.2 Класифікація українських казок у літературі 15

Розділ ІІ. Лінгводидактичні засоби вивчення казкового епосу на уроках читання.

2.1 Аналіз програми з літературного читання для 2-4 класів 27

2.2 Аналіз підручників з літературного читання 2-4 класів у контексті роботи над казковим епосом 35

2.3 Роль та місце казки у навчальній та виховній діяльності молодших школярів 43

2.4 Методи та прийоми роботи над казкою на уроках читання в початкових класах 47

ВИСНОВКИ 60

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 63

ДОДАТКИ 67

Додаток А «Аналіз змісту «Читанка» 2-4 класи» 67

Додаток Б «Урок. Українська народна казка «Мудра дівчина» 68

Вступ

Одним з найважливіших завдань розвитку особистості дитини молодшого шкільного віку є освоєння їм духовного багатства, природної краси, культурно-історичного досвіду народу, що створюється століттями величезною кількістю поколінь.

У зв'язку з цим виникає необхідність пошуку нових підходів до визначення змісту виховання і освіти, до створення особово-орієнтованої моделі виховання і освіти дітей молодшого шкільного віку. Одним з дієвих засобів виховання такої людини є використання усної народної творчості на уроках читання.

Можливість використання усної народної творчості в школі, для розвитку творчої активності дітей молодшого шкільного віку, обумовлена специфікою змісту і форм творів словесної творчості українського народу, характером знайомства з ними і мовним розвитком школярів. Діти добре сприймають фольклорні твори завдяки їх м'якому гумору, ненав'язливому дидактизму і знайомим життєвим ситуаціям. Усна народна творчість – неоціниме багатство кожного народу, вироблений століттями погляд на життя, суспільство, природу, показник його здібностей та таланту.

Проблему вивчення епічної літератури, зокрема казки досліджували у різних напрямках: психологічному, лінгвістичному, психолого-педагогічному. Означеною проблемою займалися такі вчені: (В.Г.Белінський, М.К.Боголюбська, М.С.Вашуленко, Л.С.Виготський, О.В.Запорожець, С.І.Дорошенко, О.І.Соловйова, В.С.Мартиненко, О.П.Усова, К.Д.Ушинський, О.Н.Хорошковська та ін), фольклористи (В.Ф.Анікін, А.Ф.Афанасьєв, М.О.Булатів, М.Забілін, О.І.Капіца, Е.В.Помєранцева, В.Я.Пропп, І.П.Сахаров, І.М.Снігирьов, П.В.Шейн та ін.) визначили важливе значення словесної творчості народу в житті людини.

Українська казка – джерело народної мудрості, один із найпопулярніших жанрів усної словесності. Перебуваючи сьогодні головним чином у сфері дитячого фольклору, вона зберігає архаїчні елементи, водночас виховує ідеали краси, доброти, милосердя, засуджує жадібність, корисливість і нечесність. 

Казковий епос як частина усної народної прози є значною частиною української словесності. Казковий епос є складовою багатьох прогресивних народних традицій – культурних, духовних, моральних, сімейно-побутових – необхідних для всебічного і повноцінного розвитку особистості. Усвідомлення і використання цих знань учнями сприятиме їхній успішній професійній діяльності у майбутньому.

Витвори українського народного мистецтва через особливу форму виразу відношення до сприйнятої дійсності, через багату тематику, зміст, різносторонньо впливають на дитину, учать образно мислити, в звичайному предметі або явищі бачити незвичайне, закладають основи естетичної культури, формують пошану до результатів діяльності багатьох поколінь і уміння творчо застосовувати отриманий досвід в нестандартних ситуаціях.

У теорії шкільного виховання питання сприйняття фольклору в різних аспектах розглядалися дослідниками і практиками (К.Д.Ушинський, О.І.Капіца, Г.С.Виноградов, О.П.Усова, Є.О.Флерина, М.Ю.Новіцька, Р.П.Боша, Н.Ф.Самсонюк та інші). Дослідники відзначають великий інтерес дітей до творів усної народної творчості. Визначений вплив творів словесної творчості народу на образність і виразність мові дітей молодшого шкільного віку.

Усвідомлюючи важливість вивчення казкового епосу для формування гармонійно розвиненої особистості та урахування різнопланового наукового інтересу вчених до питання етично-естетичного розвитку дітей підтверджує актуальність теми бакалаврського дослідження «Методика роботи над казковим епосом на уроках читання».

Під впливом казкового епосу як жанру усної народної творчості відбувається етично-естетичний розвиток дітей: формуються різноманітні етичні якості, поняття про норми поведінки в сім'ї, суспільстві, здійснюється закладка основ для розвитку у школярів патріотичних відчуттів.

В цілому ж дослідження, присвячені усній народній творчості як засобу етично-естетичного виховання, містять вказівку на те, що усна народна творчість таїть в собі величезні можливості по формуванню творчої спрямованості особі дитини-школяра. В науково-педагогічній літературі є дослідження, присвячені питанням формування творчої активності в процесі інтеграції різних видів художньої діяльності за допомогою усної народної творчості. Саме тому в масовій практиці роботи шкільних установ твори казок використовуються односторонньо, в основному як засіб етично-естетичного виховання і ознайомлення з явищами суспільного життя.

Мета дослідження – узагальнення методів роботи над казкою на уроках читання в початковій школі.

Об’єкт дослідження – процес вивчення казкового епосу.

Предмет дослідження –засоби вивчення казкового епосу в початковій школі.

Завдання:

• на основі аналізу наукової-методичої літератури розкрити поняття «казковий епос», «казка», дати їм загальну характеристуку;

• дослідити та класифікувати українські казки, що вивчаються в початковій школі;

• проаналізувати програму та підручники з літературного читання в початкових класах;

• з’ясувати роль та місце казки у навчальній діяльності школярів;

• дослідити ефективність методів та прийомів роботи над казкою;

Для вирішення поставлених завдань було застосовано методи дослідження: емпіричні, теоретичні та частково-пошуківі.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І. НАУКОВІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ КАЗКОВОГО ЕПОСУ

1.1 Поняття про казку як жанр усної народної творчості

Термін «фольклор» утвердився в науці відносно пізно. У другій половині XIX ст. набув поширення термін «фольклор» (з англійської — народна мудрість, народні знання), з другої половини XIX ст. він вживається паралельно з такими термінами, як «народна творчість», «народна поезія», «народна словесність», «народна поетична творчість» та ін. Усі вони близькі за змістом, але неоднозначні. [43, с.80] Термін «народна творчість» має ширше значення, ніж «народне мистецтво», оскільки охоплює усі види творчої діяльності людини — естетичну, соціально-політичну і навіть виробничо- побутову. [22, С. 86 ]

Фольклор кожного народу своєрідний і унікальний. Його походження, битованіє, форма, зміст, мова, художні засоби, словеснообразна система мають свою національну своєрідність, свою неповторну специфіку. Впродовж багатьох століть люди створювали справді унікальний фольклор, що відрізняється глибоким змістом і великою жанровою різноманітністю. Могутньою силою художнього узагальнення утілилися в ньому історія народу, його досвід і традиції, національний характер, ідеали, ідейно-естетичні поняття. Історичні долі народів, їх світогляд, художні традиції визначили шляхи розвитку усної поетичної творчості, його тематику, ідейну спрямованість, естетичну і національну своєрідність. Ці ж причини зумовили формування і розвиток фольклорних жанрів, які у кожного народу мають свої неповторні риси. Різноманіття художніх форм і жанрів усної поезії дозволяє розкривати нормативно-ціннісні відносини людини і суспільства, людини і природи, людини і людини.[42, С.35-44 ]

Український фольклор охоплює багато різних за функціональністю довершених зразків народної прози. Чимало дослідників намагалися класифікувати її за певними ознаками, однак до тепер не вдалося виробити єдиної наукової класифікації. У сучасній фольклористиці вирізняють власне художню (казкову) прозу (казки, байки, анекдоти) і документальну, або неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання). Кожна із цих груп має свою специфіку і побутове призначенням.

Усна народна творчість, мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль.

Особливе відношення усної народної творчості і дійсності підкреслюється в багатьох роботах фольклористів, літературознавців, філософів. Дослідники відзначають неоднозначний характер можливих видів цього відношення. Але завжди, на думку В.Я.Пропп, фольклор є складною, часом багатоступінчатою трансформацією якого-небудь аспекту дійсності. [33, С. 55] В.Я.Пропп говорить, що в творах фольклор трансформується, переосмислюється, насичений драматизмом. Розуміння творів фольклору грунтується на здатності того, що перекодувало інформацію, що полягає в них умінні відобразити фольклорний вміст в алфавіті і за відповідними правилами його кодування. Залучення до фольклору розвиває інтерес до народного слова, звичаїв, засад і традицій попередніх поколінь, створюючи тим самим основи їх спадкоємності.

В усній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва: лірика, епос, драма. Розглянемо специфіку вивчення епосу.

Слово «епос» у грецькій мові означає розповідь. Це один з трьох основних ролів літератури, поряд з лірикою та драмою. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В.Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва. [11, С. 86]

Епос – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, ісландські саги, українські думи).

Поступово виробляються прозові форми епосу, посідаючи важливе місце у художній літературі, з'являються епічні жанри, постають їх різновиди. Епос, відмежовуючись від інших літературних родів , лірики та драми, виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, неначе поза втручанням автора. Лише на початку XX століття така тенденція порушується потужною ліризацією епосу, що зумовлює появу віршів у прозі. Як правило, зображення в епосі ведеться від реального чи умовного автора, рідше свідка чи учасника подій. Епос користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. [25, с. 870]

Мова епосу — зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емційно-експресивна виражальна стихія. Епос має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об'єднання окремих сюжетів, епізодів тощо, довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка, новела і притча; повість, роман) відрізнялися від віршових категорій епосу (байка, ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму ("Дон Жуан" Дж.Байрона,«Євгеній Онєгін» О.С.Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Гайдамаки" Т.Г.Шевченка та ін.). Історичний розвиток епосу зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм — малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість), великої (роман, епопея).

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного. [22, С. 87]

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу"М.Ю.Лєрмонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні роман — "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б.С.Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях. [43, с. 80]

Епічний твір – це твір розповідного жанру, в якому зображено життєві події, людські характери, вчинки. Зміст епічних творів розкривається у формі авторської розповіді. Автор (найчастіше це сам письменник) виступає ніби очевидцем зображуваних подій, які він описує, про які розповідає, виражає своє ставлення до них.

У епічних творах відтворюється життя, дійсний, об'єктивний хід подій, і автор є як би простим оповідачем. Але мета епічного тексту, як і будь-якогоіншого, довести читачеві важливу для автора ідею. Події в епічному творі дані в авторському викладі, збудовані в авторській логіці (сюжетною), герої і їх вчинки іноді безпосередньо оцінюються автором. [24, С. 123] Тому, не дивлячись на те, що автор оповідання здебільшого прихований, ми повинні допомогти дитині побачити авторську позицію, його відношення до людей, збагатити дитяче уявлення роздумами дорослої, розумної, такої, що багато побачив в житті людини, про взаємини людей, причини і наслідки вчинків.

Основою епічного тексту є сюжет, він його "цементує". У чарівній казці розвиток сюжету визначається втручанням чарівних надприродних сил. У російських народних казках існує декілька типів сюжетів: що розвиваються через бій з супротивником, засновані на рішенні важкої задачі та ін. У казках авторських, вже як в житті, в основі розвитку сюжету лежать вчинки героїв, їх поведінка, що визначаються якостями їх характеру. Найпоширенішим прийомом осмислення сюжету є складання плану. Це особливо важливо, коли твір достатньовеликийза об'ємом. План може бути традиційним, а може бути "картинним", тобто мальованим, коли окрім заголовка, діти малюють ілюстрацію до події. [47, с. 216]

Велике значення в роботі з епічним текстом має осмислення фіналу твору. Адже в тому, як автор завершує сюжет, виявляються його головні позиції в оцінці героїв і їх вчинків. У фіналі автор "нагороджує" своїх коханих і "карає" злих, неприємних йому героїв. ТаквчиняєО.С.Пушкін в своїх казках, "караючи" жадібну стару або злу, заздрісну мачуху.

Епос, як і будь-який інший поетичний рід, завжди знаходиться в русі. Він історично мінливий і, по суті, як би наново народжується в кожному епічному творі великого художника. У епічному творі завжди розповідаєтьсяпро людські долі, про те, що вже здійснилося, вже було. Епос дає можливість розкривати життєві явища в їх причинно-наслідкових зв'язках, взаємовідображеннях, зчепленнях одиничного із загальним. В результаті ґрунтовного оповідання (характерного для будь-якого епічного жанру), що розгортається, кожна конкретна подія постає "як окремий прояв багатобічного, цілого буття". [43, с. 80] У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові. Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ. Тут більш детально розглянемо казку як жанр усної народної творчості.

Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Термін «казка» вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія «Лексии-ь сирень речення» 1596 року поряд з поняттями «баснь» «байка», а пізніше – в подібному значенні у словнику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій і именг тол'ько-ваніє» 1627 року. [2, с. 515]

Завдяки подвижницькій праці етнографа і фольклориста Б.Д.Грінченка було видано «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей. У 1890-1894 роках український письменник І.І.Манжура опублікував дві збірки «Казки, прислів'я т. ін.», записані в Катеринославській та Харківській губерніях та «Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І. Манжурою». [25, с. 870]

Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний художній твір усного походження.

В основі казки — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, — казки не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачин, основна частина,кінцівка), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається "замкнутим часом" і завершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін.У казках народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казка, як правило, побутуєу багатьох варіантах. [32, с. 352]

Казка – вельми популярний жанр усної народної творчості, жанр епічний, прозовий, сюжетний. Вона не співається, як пісня, а розповідається. Предметом розповіді в ній служать незвичайні, дивні, а нерідко таємничі і дивні події: дія має пригодницький характер. Сюжет відрізняється драматичною напруженістю, чіткістю і динамічністю розвитку дії.

Казка відрізняється строгою формою, обов'язковістю певних моментів. Зачин веде слухачів у світ казки з дійсності, а кінцівка повертає їх назад. Вона жартівливо підкреслює, що казка – вигадка. [22, С. 248]

Від інших прозових жанрів казка відрізняється розвиненішою естетичною стороною. Естетичний початок виявляється в ідеалізації позитивних героїв, в яскравому зображенні «казкового світу», і романтично забарвленихподій.

Говорячи про казки взагалі, не можна не згадати про перші казки, в яких відбувається тісне переплетення дійсного і чудесного. Перші казки, пов'язані з особистістю самої дитини: матері, няні,добре це відчувають і починають перші казки так: «жив-був хлопчик такий, як ти...».[26, с. 569] У цих казках мимоволі розповідається про те, що переживає дитя – казка як би втілює в образі те, що є в душі дитини. У казковому матеріалі виступають люди, тварини, речі – знайомідитині – і ціказки звучать для дитини, як розповідь про щось цілком реальне. Казки цілком пов'язані з роботою фантазії, саме як органу емоційної сфери: казковий світвказує на об’єктдля дитини,ті чи інші почуття, і в цьому таємниця живучості в нашій душі казкових образів і таємниці їх впливу на дитячу душу. Завдання казки – дати образи, в яких виражаються, якими харчуються почуття.

В казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

У казках також знайшли відображення важливі історичні події. Казки мають повчальний характер, і в них завжди є певна мораль. Одні казки виховуютьлюбов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але попри те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Також герої різних казок дуже схожі своїми портретами. [16, С. 124]

У казці гармонійно поєднуються реальне й фантастичне, зачаровуючи дітей красою рідного слова – мудрого, доброго, оптимістичного. Споконвіку старші покоління передавали в казках своїм нащадкам власний світогляд, морально-етичні та естетичні принципи, мрії про нездоланність добра і правди, про щасливе життя. Значення казок у вихованні дітей важко переоцінити.

Казка як жанр усної творчості є невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики. Вони ще неосмислені сучасною наукою. І це залишається актуальною проблемою сучасної фольклористики та суміжних з нею наук. На це вказував ще В.М.Гнатюк : «Хто вміє читати казки, той знайде в них багато дуже старинних культурних пережитків. Для уважного історика культури представляють черезте,казки велику вартість, і він легко може відрізнити в них усі нарости та пізніші додатки... Ще вартосказати, що казки повинні бути для історика літературними, який знайде в них найдавніші типи та форми оповідання, вислову та стилю,і може слідити за відносинами казок до інших народних творів: міфів, байок, легенд, новел і приказок та до творів писаної літератури» [10, С. 45]