2.3. Тема життя та смерті в філософській думці XIV- xviіi ст.

Епоха Відродження або Ренесанс (XIV- поч. XVII ст.) прийшла на зміну середньовічній культурі, особливостями якої стало соціальне пробудження особи, основна увага тогочасної філософії була в звернені не до Бога, а до людини. Гуманістичний характер філософії Відродження виявився передусім у розумінні людини як вільної істоти. Визнаючи, що світ створив Бог, філософія Відродження виходила з того, що людина, одержавши від Бога свободу волі, повинна діяти сама, усвідомлюючи свою долю.

Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Спіноза жив повністю відповідно з цим правилом, і в останній день свого життя він був абсолютно спокійний, не екзальтований, подібно до Сократа в «Федоні».

Для літератури даної епохи характерним є певний трагізм. Якщо в середні віки герой добровільною смертю лише доводив вірність своєму васальному обов’язку, через що жанр трагедії тоді був неможливий, то у добу Відродження персонаж відстоював через свою смерть власну духовну самодостатність. Смерть була мірою внутрішньої самобутності індивіда. Такий пафос смерті простежується в драмах Шекспіра.

Проблема людини займає одне з центральних місць у філософії епохи Просвітництва. Вирішувалася вона переважно з позицій відкритого матеріалізму (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах) або ж з позицій деїзму (Вольтер, Руссо).

Представники матеріалізму розглядали смерть як абсолютне закінчення існування людини, тим самим заперечуючи феномен безсмертя. У праці «Людина-машина» Жульєн Офре де Ламетрі доводив, що людина є не що інше, як складно організована матерія. Ті, хто вважає, ніби мислення передбачає існування безтілесної душі, не довели, що тіло нездібне до мислення. Душа припиняє існування після смерті тіла.

Філософську думку Дені Дідро можна простежити в його творі під назвою «Бесіда з абатом Бартелемі про молитву, Бога, душу, майбутнє життя та ін.»:

Абат: Для вас, Дідро, смерть дійсно є кінцем всього.

Дідро: Не вимушуйте мене говорити про це, абат. Не будемо заходити так далеко. Хоча я можу з успіхом заперечити, розповівши вам відому легенду з приводу воскресіння Лазаря. "Що ти бачив там, після своєї смерті?" - "Та нічого, вчитель. Там немає нічого", - відповідає Лазар. І Ісус шепче йому на вухо: "Так, там нічого не немає, але не говори про це нікому".

Абат: Це легенда, звичайно! Чистісінька легенда!

Дідро: Згоден. Але що стосується мене, я визнаю лише те, що бачу. Про душу, про її суть, походження, про те, що буде з нею після нашої смерті, і перш за все про те, чи дійсно ми володіємо душею - оскільки, врешті-решт, я цього не знаю, - я нічого не можу стверджувати. І мені здається, що ті, хто так легко і охоче говорять про ці речі, знають не більше мене.

Абат: Проте якщо ви заперечуєте існування душі...

Дідро: Я нічого не заперечую. Я не знаю…

Що стосується філософів-деїстів, то Руссо допускав безсмертя душі та замогильну подяку, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а з приводу того, чи можлива «божественна справедливість» в замогильному житті, вважав за краще зберігати «благоговійне мовчання».