70) Історія формування, основні риси

Геологічна структура Австралії найбільш проста в порівнянні з іншими материками. У ній виділяються докембрійська платформа і герцинський складчастий пояс (рис. 1).

Докембрійська платформа складає 2/3 площі материка – Західне плато і майже всю Центральну низовину. Західна частина платформи представляє антеклізу давнього фундаменту, де оголюються докембрійські кристалічні породи і в меншій ступені протерозойські та більш молоді осадові свити (рис. 2). Східна частина платформи – синекліза давнього фундаменту. Докембрійський цоколь, тут опущений і прикритий товщею мезозойських (головним чином крейдових), палеогенових і неогенових морських і озерних відкладень.

Герцинські складчасті структури складають східний гірський пояс материка. У його будові беруть участь, крім палеозойських складчасто-осадових свит, вулканічні та інтрузивні породи різного віку.

Австралійська платформа піддавалася розломам і коливальним рухам, що відбувалися у зв'язку з тектонічними рухами в геосинкліналях, які обрамляють її із заходу і зі сходу.

Західно-австралійська геосинкліналь, що утворилась в докембрії, була частиною величезної геосинклінальної зони, яка обрамляла архейські й протерозойські ядра суходолу в південній півкулі. Нижньопалеозойська складчастість і коливальні рухи, що відбувалися в цій зоні, створили сухопутні зв'язки між докембрійськими платформами Австралії, Південно-Східної Азії та Африки, які збереглися в палеозойську еру і в першій половині мезозойської. Розколи, що призвели до відокремлення Австралії від Африки і Південно-Східної Азії, відбулися лише в крейдяному періоді.

У Східно-австралійській, або Тасманійській геосинкліналі, нижньопалеозойська складчастість утворила гірську країну, яка на заході приєднувалась до вирівняної Австралійської платформи, а на сході виходила за межі сучасних обрисів материка.

Проте головну роль у формуванні гір мала верхньопалеозойська складчастість, в результаті якої із під рівня моря була припіднята величезна ділянка гористого суходолу – Тасмантіс, що розташовувалась на місці Тасманового і Коралового морів.

З кінця палеозою суходіл Тасмантісу відчувала повільні коливання; на початку мезозою прогини захопили Центральну низовину. Вони призвели до інгресії морів і до утворення великих озерних басейнів, в яких відкладалися вапнякові та глинисто-піщані товщі. Моря і озера довгий час ізолювали західну вирівняну сушу Австралії від східної гористої країни. Загальне підняття материка в кінці крейди викликало відступ морів та обміління і всихання озер.

Північна і східна окраїни докембрійських структур Австралії і герцинських споруд Тасмантісу обрамлялися альпійською геосинкліналлю. Тектонічні рухи в ній призвели в кінці крейди до втрати сухопутних зв'язків з Південно-Східною Азією і збереженими від занурення новозеландськими структурами.

Потужне складкоутворення в альпійській геосинкліналі виникло в неогені. Були утворені високі гори Нової Гвінеї, Нової Зеландії та гористі архіпелаги островів між ними. На жорстких цоколях Австралії й Тасмантісу складчастість відбилася розломами, рухами брил по них, впровадженнями інтрузій, вулканічною діяльністю, повільними прогинами і підняттями.

Піднявся західний скидний край материка; на Землі Тасмана виділився обрамлений розломами горстовий масив Кімберлі. Від південно-східної окраїни Західного плато відділилися грабенами озера Торренс горстові хребти Фліндерс-Лофті.

Найбільш значні зміни в рельєфі, а також в розмірах і обрисах материка відбулися на сході. По лініях розломів опустилася на дно Тихого океану значна частина Тасмантісу, його західна околиця, що збереглася від занурення, високо піднялася, що зумовило орографічну вираженість Східно-Австралійських гір. На їх стародавні породи наклалися базальтові покриви, які займають особливо великі площі в центральних і південних хребтах.

У четвертинному періоді крайові частини материка продовжували повільно коливатися. Сталося остаточне відділення від материка Тасманії і Нової Гвінеї; опускання окремих гористих ділянок узбережжя створили дрібно порізані ріасові берега на острові Тасманія, на північному заході та на сході материка.

Характер рельєфу Австралії визначається давністю структур, що його складають, і тривалою пенепленізацією. Остання призвела до вирівнювання величезних територій, так що в рельєфі насамперед вражає його дивовижна одноманітність: материк являє собою плато з середньою висотою 350 м, тобто після Європи є найнижчою частиною суходолу. Від колишніх більш високих територій збереглися плосковершинні острівні гори (в місцях залягання осадових світ) і гостровершинні масиви (в місцях виходів кристалічних порід).

Найбільшу площу займає поверхня вирівнювання, утворена за період з кінця крейди до неогену, – так званий Великий австралійський пенеплен. Він має висоту 300 - 500 м на Західному плато, не піднімається вище 200 м в Центральній низовині і піднятий до 700 - 1500 м в Східно-Австралійських горах, де простежується в однакових рівнях плосковершинних масивів.

Широке поширення і добре збереження поверхонь вирівнювання і, зокрема, австралійського пенеплена, пояснюються повільністю вертикальних рухів суходолу і слабким ступенем розчленування рельєфу в умовах переважно пустельного клімату, а також бронюючою дією захисних кор.

Залізисті та крем'янисті захисні кори збереглися в основному з неогену, коли для їх виникнення були необхідні кліматичні передумови - дуже жаркі й сезонно-вологі умови. Утворення вапнякових, гіпсових і сульфатних захисних кір почалося в кінці неогену в сухому і жаркому кліматі й продовжується зараз у внутрішніх районах Австралії.

Короткочасні зволоження і похолодання в плювіальні епохи четвертинного періоду спричинили за собою утворення ерозійних форм рельєфу (річкових долин, озерних улоговин і т.д.), що збереглися в сучасних пустельних областях. Льодовикові скульптурні форми, а також рельєф льодовикової акумуляції характерні лише для Австралійських Альп – єдиного району, де, крім острова Тасманія, було четвертинне зледеніння.

Особливості тектонічної будови Австралії дозволяють виокремити на материку три структурно-морфологічні провінції: Західне плато, Центральну низовину і Східно-Австралійські гори.

Західне плато, що збігається в цілому у своїх обрисах з антеклізою докембрійського фундаменту, представляє слабо розчленовану поверхню Великого австралійського пенеплена з середньою висотою 300 - 500 м. На його східній окраїні піднімаються відпрепаровані денудацією кристалічні гребені хребтів Макдоннелл і Масгрейв (гора Вудрофф, 1594 м, найвища точка Західного плато). Біля західного краю розташовані великі плосковершинні останцеві масиви (хребет Хамерслі та ін.) Південно-західний край плато, який круто обривається до вузької прибережної низовини по лінії скидання, носить назву хребта Дарлінг. На північному заході плато обрамлене горстовим масивом Кімберлі, на півночі воно закінчується на півострові Арнхемленд.

Величезні площі у внутрішніх районах займають піщані та кам'янисті пустелі. Піщані пустелі – Велика Піщана і Велика пустеля Вікторія лежать на північному і південному схилах Західного плато і розділяються кам'янистою пустелею Гібсона. На південному заході збереглися озерні улоговини – свідки вологих епох четвертинного періоду. На півдні виділяється карстова рівнина Налларбор.

Центральна низовина. Передумовою для її формування слугував прогин східної околиці стародавньої австралійської платформи, занурення частини каледонської складчастої споруди, а також наступні морський та озерний режими. Товщі морських і озерних відкладень приховали нерівності давнього рельєфу, який виступає лише у вигляді слабо виражених височин на окраїнах низовини. Середня її частина, так званий Центральний басейн, лежить в районі озера Ейр на 12 м нижче рівня океану. Це найнижче місце Австралії. У західній половині басейну знаходяться пустелі, що продовжують пояс пустель Західного плато.

Південно-східна частина Центральної низовини зайнята акумулятивними рівнинами, які пересікаються найбільшими річками Австралії – Мурреєм і Дарлінгом. В нижній течії річки Муррей, на захід від річки, виділяється район горстово-брилових хребтів Фліндерс-Лофті.

Східно-Австралійські гори. Довгий час їх називали Австралійськими Кордильєрами, однак, за типом рельєфу вони різко відрізняються від Кордильєр як Північної, так і Південної Америки. Це стародавні (в основному герцинського віку) горстово-брилові гори, вже сильно зруйновані, з середніми висотами близько 1000 м, здебільшого плосковершинні. Скиди і розломи палеогену і неогену роздрібнили їх на окремі хребти і масиви. Скидання уздовж східного узбережжя Австралії зумовило крутизну східних схилів; більш пологі західні схили спускаються до Центральної низовини горбистими передгір'ями (даунсами). Виливи базальтів, які супроводжували розколи, у багатьох місцях наклали свій відбиток на форми хребтів. Ступінчасті плато приурочені до лінійних виливам, вулканічні конуси – до вивержень центрального типу. У найвищому гірському масиві, в Австралійських Альпах (пік Косцюшко – 2234 м), збереглися сліди четвертинного зледеніння: кари, троги, льодовикові озера. У вапняках, що складають вершини Блакитних гір і деяких інших, розвинений карст.

43