Океанія Загальна характеристика
У Тихому океані, в його центральній і західній частинах знаходиться найбільше на земній кулі скупчення островів, загальною площею близько 1,26 млн. км2, більша частина яких згрупована в архіпелаги. Всі острова об'єднуються під назвою Океанія.
Розвиток Океанії відбувався в умовах тривалої ізоляції від материкової суші, що визначає глибоку своєрідність її ландшафтів. Воно проявляється як в геологічній будові та рельєфі, так і в високому ендемізмі й бідності видового складу флори, фауни, особливо на найбільш віддалених східних островах. Зазначені причини дають підставу для виділення Океанії в особливу частину світу з пануванням океанічних ландшафтів, що не має аналогів на материках.
Геологічна будова островів Океанії пов’язана з будовою дна Тихого океану. Майже всі острови – коралового або вулканічного походження. У центральній частині Океанії (в Полінезії і східній Мікронезії) вони являють собою вершини підводних вулканів, які обвінчують підводні хребти, споруджені потужними виливами базальтових лав в кінці неогену і в четвертинному періоді по лініях розломів стародавньої океанічної платформи дна Тихого океану. Утворення коралових островів відбувалося в четвертинному періоді у зв'язку з евстатичними коливаннями рівня Тихого океану і прогинами ділянок його дна. Острови, зосереджені на західній окраїні Океанії, лежать в зонах геосинклінальних структур, що обрамляють центральну платформу, і є (за В. В. Бєлоусовим) вершинами грандіозних підводних хребтів – передових споруд геосинклінальних зон. Із зовнішнього («океанічного») боку ці острови обрамляються глибоководними западинами, надзвичайно чітко вираженими в рельєфі дна океану завдяки вкрай уповільненим процесам зносу та акумуляції осадків.
Гороутворюючі рухи в периферичних тихоокеанських геосинкліналях активно виявлялися в мезозойському і альпійському циклах, але не закінчилися і в даний час, про що свідчать часті й сильні землетруси і активний вулканізм на островах. Острова західної Океанії – найбільші й гористі. Серед них виділяються своїми розмірами і високогірним рельєфом Нова Зеландія і Нова Гвінея, на частку яких припадає 80% площі суходолу Океанії.
Острови розкидані в широтах від субтропічних в північній півкулі до помірних в південній (лежать між 28° 25' пн. ш. і 52° 30' пд. ш. та 130° сх. д. і 105° 20' зх. д .), але більша їх частина зосереджена в субекваторіальних поясах, що визначає основні особливості перебігу температур і режиму зволоження. Вплив суходолу позначається на кліматі найбільш близьких до Австралії та Південно-Східної Азії островах. Для інших характерні невеликі добові та сезонні амплітуди високих температур, постійно висока відносна вологість повітря і велика кількість опадів, у зв'язку з винятковим пануванням морських повітряних мас.
Середні температури найтепліших місяців (серпень в північній півкулі, лютий у південній) змінюються від 25°С на півночі до 16°С на півдні, найхолодніших (лютий і серпень) – від 16°С до 5°С. Різкі коливання сезонних і добових температур характерні тільки для гористих островів, на яких проявляється висотна кліматична поясність. На Новій Зеландії та Нової Гвінеї висотні кліматичні пояси закінчуються нівальним кліматом.
Середні річні норми опадів надзвичайно сильно варіюють залежно від орографії. Вологі вітри (переважно пасати обох півкуль) вільно проносяться над низькими невеликими островами, але піднімаються по навітряних схилах високих гористих островів, на яких випадають рясні орографічні дощі (місцями до 9000 мм і більше). Це створює різкі кліматичні й ландшафтні контрасти схилів різної експозиції. На навітряних схилах ростуть вічнозелені вологі ліси, розвивається густа мережа повноводних річок, активно протікають ерозія та хімічне вивітрювання гірських порід, відбувається опідзолювання латеритного типу ґрунтів. На підвітряних схилах переважають змішані (листопадно-вічнозелені) ліси, ксерофітні рідколісся та своєрідні океанічні савани з жорсткими злаками, панданусами, гаями кокосових пальм.
Низькі острова, де випадають головним чином циклонічні опади тропічних фронтів, покриті океанічними саванами, лісами з кокосових пальм і панданусів, мангровими заростями (переважно на коралових островах) і навіть напівпустельною рослинністю; виходи щільних невивітряних базальтів абсолютно оголені.
Великі острови Океанії були центрами формування флори. Разом з тим багато видів рослин мігрували на острови з Австралії, і головним чином, з Малайського архіпелагу і Південно-Східної Азії, внаслідок чого майже вся Океанія включається в Малезійську флористичну підобласть Палеотропіків, надзвичайно бідну за видовим складом та високо ендемічну. Питання про поширення організмів в Океанії залишається невирішеним. Зазвичай вважають, що міграція відбувалася по тимчасовим мостам суходолу. З іншого боку, не можна недооцінювати роль вітрів, течій, птахів і, нарешті, людей, які ще в глибоку давнину здійснювали тривалі плавання між архіпелагами. Найбільшим ендемізмом флори володіють Нова Зеландія та Гавайські острови, які виділяються в особливі підобласті.
Серед рослин Океанії багато корисних для людини: кокосова і сагова пальми, банани, каучуконоси, манго, динне і хлібне дерева. На островах вирощується багато тропічних культур – ананаси, банани, цукрова тростина та ін.
Океанічні простори представляють великі труднощі для розселення тварин, тому склад фауни в Океанії вельми специфічний, характеризується великою збідненістью, в першу чергу за рахунок майже повної відсутності ссавців. З цієї причини велика частина Океанії виділяється в полінезійську зоогеографічну область. На островах дуже багато добре літаючих птахів (стрижів, голубів тощо) і є деякі дрібні тварини (головним чином летючі миші, собаки і лисиці, ящірки), а також комахи, які випадково були принесені на стовбурах плаваючих дерев.
Великої шкоди фауні Океанії завдали привезені тварини та птахи, багато з яких зайняли порожні екологічні ніші, знайшли сприятливе середовище для розмноження й іноді повністю знищили не тільки місцевих тварин, але і рослинний покрив.
Регіональні ландшафтні відмінності дозволяють виділити в Океаннії чотири фізікогеографічні країни: Меланезію, Мікронезію, Нову Зеландію і Полінезію. Виділення даних чотирьох фізико-географічних країн спирається не тільки на природні, але і на етнічні відмінності населення, про які ми надалі згадувати не будемо.