Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та безпеки юридичний факультет Кафедра загальноправових дисциплін реферат

з дисципліни: «Державне право зарубіжних країн»

на тему: «Форма державного устрою»

Виконала: Cтудентка 2 курсу Групи ЮД-243 Солодка Яна Перевірив: Степаненко К.В.

Дніпропетровськ – 2013

План

Вступ.

1.Поняття та види форм державного устрою:

- Унітарна держава;

- Федеративна держава;

- Конфедерація;

- Співдружність.

- Унія.

- Протекторат.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ  Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава.

  Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.  Типологія держав тісно пов’язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади.  Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед , ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним. 

Коли розкрита „сутність” держави – визначене її соціальне призначення, відмінність від додержавної організації суспільства, виділені головні ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.  Традиційно вітчизняна теорія держави і права завжди виділяла у формі держави три основних, взаємозалежних блоки: форму правління, форму національно-державного й адміністративно-територіального устрою, політичний режим. 

І якщо форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править, здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури (органи держави), то форма національно-державного й адміністративно-територіального устрою розкриває способи об’єднання населення на визначеній території, зв’язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому. Політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення – забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.  От чому форму держави можна визначити як такий склад (побудову) держави, у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в комплексі, в системі – організацію державної влади, територіальну організацію населення.

Мета даної роботи - оволодіння та засвоєння знань з питання «Форми державного устрою». 

Завдання роботи: проаналізувати поняття держави та її устрою, розкрити суть форми державного правління, державного устрою та політичного режиму. 

1.Форма державного устрою - спосіб територіально-політичної організації держави. Розрізняють три основні форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація. Іноді виділяють такі форми державного устрою, як спілки, співдружності і обєднання.

Унітарна держава (фр. unitaire, лат. Unitas - єдність) – єдина централізована держава, не розділена на самоврядні одиниці.

Унітарна форма державного устрою характеризується наступними ознаками:

1) єдина територія, існує адміністративний поділ, але адміністративні одиниці не мають політичної самостійності, хоча деяким може бути наданий статус автономії (самоврядування) - національної, територіальної, культурної;

2) єдина конституція, яка діє на всій території країн без яких-небудь обмежень; єдина система вищих органів державної влади - парламент, глава держави, уряд, судові органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни;

3) єдина система права і судова система, єдине громадянство;

4)єдиний державний бюджет, податкова, валютна системи.

Унітарність передбачає централізацію всього державного апарату, прямий або непрямий контроль над місцевими органами влади. Централізм проявляється різною мірою і в різних формах, аж до призначення центральними органами своїх представників для управління адміністративно-територіальними одиницями замість виборчих органів влади. У той же час в більшості сучасних демократичних держав є виборних органів місцевого самоврядування (наприклад, комунальні поради в Італії та Франції), яким держава делегує частину функцій: збір місцевих податків, благоустрій, будівництво, освіта, охорона здоровя та ін Місцеві судові органи влади - ланки єдиної судової системи. Унітарними є більшість сучасних держав.

Федеративна держава або федерація (лат. foede-ratio - союз, обєднання) - форма державного устрою, за якої входять до складу державні утворення - субєкти федерації - володіють певною юридичною і політичною самостійністю. Федерація - це союзна держава, що складається з відносно самостійних державних утворень.

Федеративна держава характеризується наступними ознаками:

1)федеративно-територіальний розподіл, територія держави складається з територій субєкти федерації (штатів, провінцій, кантонів, земель, республік, областей і т. п.) і в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдине ціле (при єдиній системі охорони границь). Субєкти федерації можуть мати своє адміністративно-територіальний поділ;

2) державні утворення, складові федерації, є її рівноправними суб `єктами, що володіють відносною юридичної, політичної та економічної самостійністю;

3) субєкти федерації не володіють суверенітетом в повному обсязі і, як правило, не користуються правом одностороннього виходу;

4) субєкти федерації можуть мати свої конституції (чи статути), вони розробляються на основі федеральної конституції, не повинні їй суперечити. Це правило поширюється і на держави, які вступили у федерації, маючи раніше прийняту конституцію. Деякі федерації не надають право своїм субєктам мати конституції;

5) субєкти федерації мають своє законодавство, право видавати закони, укази і т. п. Ці законодавчі акти мають юридичну силу тільки на території субєкти федерації, на відміну від федеральних законів, обовязкових на всій території федерації. Законодавчі акти субєктів федерації не повинні суперечити федеральним законам, в іншому випадку вони вважаються недійсними;

6) субєкти федерації мають свою систему законодавчих і виконавчих органів владі. По відношенню до федеральної системі вони є підсистемами, порядок їх організації, процедури і межі юрисдикції визначаються федеральною конституцією. Однак назва органів влади і форма організації системи влади можуть перебувати в юрисдикції субєктів федерації. Органи влади та управління субєктів федерації зазвичай копіюють федеральну структуру, але можуть і відрізнятися;

7) громадянство у федерації допускається подвійне: кожен громадянин вважається громадянином федерації та громадянином відповідної державної освіти. Законодавчо обмовляється неприпустимість привілеїв одного громадянина по відношенню до інших.

Класифікуються федерації за різними ознаками:

1) за способом утворення:

- договірні;

- конституційні (Індія);

-договірно-конституційні (США, ФРН, Росія та ін.);

2) за способом взаємовідносин федерації та її суб'єктів:

- на основі союзу (США);

- на основі автономії (Бельгія, Індія та ін.);

3) за способом розподілення та здійснення владних повноважень:

- централізовані (Індія, Мексика);

- відносно централізовані (США, ФРН);

4) за принципом поєднання національного й територіального підходів:

- територіальний підхід (США);

- національний підхід (у чистому вигляді не існує);

- поєднання цих підходів (Росія).

Федеральний парламент у федеративній державі зазвичай двопалатний. Верхня палата подає субєктів федерації на основі національно-територіального або територіального представництва і складається з представників усіх субєктів федерації. Нижня палата - орган федерального представництва та обирається за виборчими округами.

У федеративній державі складною є проблема розмежування компетенції між федеральними органами влади і органами влади субєктів федерації. Зазвичай конституція федерації встановлює перелік повноважень, які відносяться до ведення федерації. Всі інші питання відносяться до відання її субєктів. У федеральній конституції може встановлюватися також перелік питань спільного відання. Обсяг прав і повноважень субєктів федерації залежить від історичних традицій, розвитку рівня й інші фактори, при цьому рівність субєктів федерації є неодмінною умовою федерації. Спостерігається тенденція до розширення функцій центральних органiв влади (США, Німеччина).

В історії розвитку держави зустрічаються різні види федерації. Більшість з них сформовані за однорідному принципом поділу (штати, кантони, землі, провінції); інші діляться на державно-територіальні утворення та автономії (Бельгія, Іспанія, Канада); третій - на національно-територіальні утворення та адміністративно-територіальні утворення (Росія) . В даний час в світі налічується близько 50 федеративних держав.

Конфедерація - міждержавний союз, утворений шляхом підписання міжнародного договору, члени якого повністю зберігають свій державний суверенітет.

Основні ознаки конфедерації:

1) відсутність єдиної території міждержавного союзу - є територія кожної окремої держави;

2) кожна держава, яке входить в конфедерацію, має власну незалежну систему влади та органів управління, самостійне громадянство, валюту свою, національну армію, незалежне законодавство, правову та судову систему;

3) для координації дій держави-члени конфедерації створюють один або декілька політико-адміністративних органів. Законодавчі органи формуються з рівної кількості представників обєднаних держав з однаковими повноважень; виконавчі органи формуються на колегіальних засадах; уряди держав-членів конфедерації можуть виступати проти конфедеративних органів;

4) держави-члени конфедерації мають необмежене право виходу з союзу;

5) фінансові кошти конфедерації формуються з внесків членів спілки: національної збройні сили формально знаходяться під загальним командуванням;

6) держави-члени конфедерації зазвичай проводять спільну, узгоджену міжнародну політику, що не виключає самостійної позиції в конкретних питаннях;

7) юридично всі держави-члени конфедерації рівноправні (часто в реальному житті пріоритетна роль відіграє держава, яка має більш високий економічний, військовий і т. п. рівень).

Головна мета створення конфедерації - досягнення спільних інтересів (економічних, політичних, військових). Конфедерації зазвичай недовговічні, вони або розпадаються, або перетворюються на федерації. Домінуюча тенденція розвитку найчастіше така, що держави еволюціонують від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Така, наприклад, історія формування США. Конфедерація виступає проміжним етапом формування більш повного союзу. Швейцарія, наприклад, до цих пір офіційно йменується конфедерацією, хоч фактично є федерацією. Історично можуть переважати і зворотні тенденції: розпад федерацій та освіта конфедерацій (розпад СРСР і утворення СНД) або повністю незалежних держав (розпад Югославії, Чехословаччини). Конфедеративні принципи можуть використовуватись і в ході сучасних інтеграційних процесів (наприклад, досвід створення Європейського співтовариства - ЄС).

Співдружність як одна з форм державного устрою.Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалеж ності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін. 

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних пе редумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання. 

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) — це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами — Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев'ять кра їн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Мол дова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.  СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ. Координаційно-консультативний комітет. Головне коман дування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикор донними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про Міжпарламент ську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпар­ламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка реко мендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.  Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Спів дружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.).

 Унія  Унія є спільність держав, очолюваних едіньш монархом. Міжнародно-правове значення унії часто невелика, іноді воно просто мізерно. А вплив унії на державний лад, принаймні на форму правління її членів, більш помітно.  Унію не можна зарахувати до розряду конфедерацій. По-перше, конфедерації виникають з участю як республік, так і монархій. Унія завжди об'єднує монархії. По-друге, конфедерацію засновують договором між державами. Унія виникає не на підставі договору, а в силу приналежності одному монарху права на престол у двох і більше державах. Договір не є обов'язковою умовою існування унії, хоча і він може бути укладений її учасниками.  Учасники унії в повній мірі зберігають свою державність, а суверенітет очолює їх монарха як би подвоюється, потроюється. Іншими словами, одна особа стає володарем суверенних прав одночасно в декількох державах. Розрізняються два види спільнот монархічних держав - особиста унія і унія реальна. Відмінності між уніямі складаються в умовах участі і виходу з них. Характерно, що саме від особливостей державного, національного права залежать існування або розпад уній.  Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови і порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одній державі жінки відсторонені від участі у спадкуванні трону, а в іншому вони мають право претендувати на престол. Такі унії виникають випадково, в результаті того, що одне і те ж особа стає спадкоємцем одночасно двох монархів у різних державах. Настільки ж випадково вони і розпадаються, хоча ця випадковість запрограмована пристроєм особистої унії. Рано чи пізно будь-якої з нащадків спільного монарха в одній з країн займе престол, тоді як за законом іншої держави її царювання не відбудеться. Так, у XIX ст. розпалися унії між Англією і Ганновером, Голландією та Люксембургом. Причиною цих розпадів стала та обставина, що за законами Англії королева Вікторія мала всі підстави до царювання, а в Ганновері особи жіночої статі до трону не призивалися; Голландію очолила королева Вільгельміна, а в Люксембурзі вона прав на престол не отримала.

 У реальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні одночасно є спадкоємцем у всіх державах, що становлять унію. Розпад реальної унії або вихід з неї окремої країни відбувається лише в результаті зміни форми правління в одній з держав, ліквідації в ньому монархії. Наприклад, Австро-Угорщина припинила своє існування після першої Світової війни в результаті докорінної перебудови входили до неї держав, скасування в них інституту імператора. Розпад реальної унії можливий також і у випадку зміни правлячої династії в одній з країн. Так, Норвегія вийшла з унії зі Швецією в результаті того, що конфлікт між королем і норвезьким парламентом з питання пристрою консульської служби дав формальні підстави розцінити дії монарха як відмова від виконання своїх функцій. Норвезький парламент прийняв рішення про перехід королівських прав в іншу династію, і колишній король зберіг свою владу тільки в Швеції. У 1943 р. припинила існування унія між Данією та Ісландією в результаті перетворення останньої в республіку. Мальта, ставши республікою, в 1975 р. вийшла з унії з Великобританією.  Природно, міцне з'єднання держав під однією короною сприяє їх політичної консолідації. Тому в реальних уніях висока ймовірність встановлення союзницьких відносин. Наприклад, Австро-Угорщину поєднувала не тільки династія Габсбургів, а й установчі документи, закреплявшие політичний союз, - закони 1867 р., схвалені окремо австрійським і угорським парламентами. 

В даний час єдиним прикладом реальної унії є відносини між деякими державами з числа країн-членів Британської Співдружності. Структура Співдружності неоднорідна. Загалом до його складу входить 49 держав. Основна їх частина знаходиться в досить тісних політико-економічних відносинах з центром Співдружності - Великобританією. І тільки чотирнадцять з них (Австралія, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Ямайка та інші) об'єднані ще й в унію під загальною короною. Відносини унії доповнюються й ускладнюються іншими союзницькими зв'язками, скріпними Співдружність. Треба додати, що королівська влада встановлена ​​не тільки над федеративними державами, такими, як Австралія чи Канада, а й над суб'єктами федерації (штатів, провінцій), складовими територіальний простір цих країн.  Корона очолює держави, що входять в унію. Її представниками в державах-учасницях є генерал-губернатори (лейтенант-губернатори), яких вона призначає "за рекомендацією" парламентів. Представники монарха виконують всі функції і користуються для цього Великий печаткою, що підтверджує їх повноваження, отриманої від Корони. Для здійснення деяких повноважень губернатори можуть отримувати спеціальний дозвіл від монарха. Наприклад, на оголошення війни Японії австралійський генерал-губернатор був особливо уповноважений королем. Члени унії зберігають в Співдружності повний суверенітет. Більш того, за останні кілька десятиліть міра їхньої політичної самостійності збільшилася. У Співдружності вже немає союзних органів, якщо не вважати нарад глав урядів і проведення конференцій учасників цього об'єднання. Узгодження політики країн Співдружності проходить у вільному, напівформальному порядку. В уряді Великобританії скасовано міністерство у справах Співдружності і лише департамент в складі міністерства закордонних справ відає відносинами між союзниками.  У країнах Співдружності історично склалася певна спільність у галузі правового регулювання. Наприклад,запозичується прецедентна практика, деякі з членів Співдружності до теперішнього часу застосовують закони, колись прийняті Великобританією. Як і в будь-якій унії, в Співдружності немає єдиного підданства. Підданий Її Величності Королеви Великобританії не є підданим королеви Австралії і навпаки. Відносини між державою і особистістю є предметом ведення кожного з членів унії, але не Співдружності в цілому. Це, однак, не виключає певної міри єдності в правовому статусі підданих. Наприклад, тривалий час англійці користувалися виборчим правом в Канаді. 

Порівняння унії та конфедерації дозволяє зробити наступний висновок. Дійсна політична спільність країн - обов'язкова умова існування конфедерації. Унія, навпаки, цілком може існувати і без тісних міждержавних зв'язків, союзницьких зобов'язань. На імперській конференції 1937 р. було офіційно зафіксовано, що кожен член Британської співдружності націй бере участь у багатосторонніх договорах як самостійна одиниця і що, якщо в договорі не передбачено протилежне, ні одні член Британського 06щества націй ні в якій мірі не відповідає за обязагельствам, прийнятим яким -яким іншим його членом. Цілісність конфедерації повністю залежить від зовнішньополітичного вибору її членів, а реальна унія має міцні внутрішньодержавні юридичні основи. Її стійкість безпосередньо залежить від збереження державами монархічного ладу і влади династії [15].  При тому, що політичне значення унії найчастіше непомітно, він все-таки відчувається хоча б у питаннях війни. З юридичних міркувань стан війни між членами унії немислимо. Його важко уявити з тієї причини, що акт про оголошення війни повинен бути санкціонований главою держави. Якщо б член унії намірився воювати з іншим, королю довелося б підписувати акт про оголошення війни одного своєї держави іншому своєму ж державі, а по суті самому собі.

 Крім того, участь в унії накладає на держави моральні обов'язки. Під час другої світової війни в Британському співдружності склалася точка зору, за якою будь-який член цього суспільства націй не може залишатися нейтральним, якщо інші її члени перебувають у стані війни. Хоча Австралія і Нова Зеландія не вступили в боротьбу з Німеччиною на боці Англії, однак вони оголосили війну фашистським союзникам - Фінляндії, Румунії, Угорщини та Японії.