3 Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України

Час, який пройшов з моменту проголошення незалежності України і прийняття нової Конституції, дає підстави для постановки питання про ефективне функціонування системи джерел права України. Підписання і ратифікація міжнародних угод, прийняття, досить часто "в пожежному порядку", законів, підзаконних актів, змін і доповнень до них призвели, на жаль, до формування заплутаної, часто малоефективної правової системи. Існування нормативно-правових актів, які, регулюючи однорідну сферу суспільних відносин, могли б бути об’єднані в один, чинність невідомої кількості нормативно-правових актів колишнього СРСР і нечіткість визначення їхнього місця в ієрархії джерел права України, поширення на громадян дії принципу "дозволено лише те, що передбачено законом", який в правовій державі поширюється лише на державні органи і агентів держави, більше того, відсутність цілої низки нормативних актів (насамперед законів), покликаних забезпечити функціонування норм Конституції, призводить до численних колізій та прогалин в правовій системі України. Яскравим прикладом вищевказаного є врегулювання в Україні свободи зібрань.

Стаття 39 Конституції України 1996 року стверджує: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей".

Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином:

"Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України".

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання".

Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: "Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії.Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти."( Виділено автором)

Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча й повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинно служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань. Яким же чином воно врегульоване?

Пошуки джерел права, які б врегульовували цю сферу, призводять до питання про чинність чи не чинність Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року, на який, зокрема, посилався у своїх рішеннях щодо обмеження свободи зборів Дзержинський районний суд м. Харкова . Хоча Постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і передбачає, що "до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність. Навіть не беручи до уваги сам зміст указу, який характерний саме для недемократичної неправової держави, стосується, власне, громадян СРСР, і передбачає необхідність дозволу з боку влади на здійснення громадянами свого невідчужуваного, непорушного (навіть з боку органів державної влади) конституційного правана проведення зібрань і демонстрацій, мусимо визнати неможливість врегулювання цих відносин в сучасній українській правовій системі саме таким чином. Адже регулювання суспільних відносин за допомогою указу не є законодавчим регулюванням, як про це говорить Конституційний Суд. В світлі цього доцільно поставити питання про те, чи є Конституція України від 28 червня 1998 року "відповідним актом законодавства", адже принципи регулювання щодо цього питання, закладені в Конституцію, не лише кардинально відрізняються, а й вступають у колізію з цим указом. Принагідно хотів би зауважити, що Конституцію СРСР від 7 жовтня 1977 року, яка, до речі передбачала право мирно збиратися без передбачених в Конституції України (1996 року) обмежень , теж ніхто офіційно не відміняв .

Ще одним "фільтром", який мав би допомогти виокремити не чинні нормативно-правові акти, в тому числі в сфері свободи мирних зборів, є сама Конституція, зокрема п.1 Перехідних положень: "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України".

Цікаво також, що стаття 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція)передбачає свободу мирно збиратися для кожного, а стаття 39 Конституції України передбачає його лише для громадян України. Обидва законопроекти щодо проведення мирних масових заходів, що розглядалися Верховною Радою, вважають за необхідне не помічати цієї особливості і, віддаючи перевагу тексту Конвенції, передбачають поширення їхньої дії на громадян, іноземців та осіб без громадянства .

Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином .

При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини (далі – Суд) на питання обмеження цієї свободи. Так зокрема, згідно ч. 2 статті 11 Конвенції: "Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві." В практиці Суду вирішення питання, чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому . У справі Таммер проти ЕстоніїСуд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття "встановлені законом" є передбачуваність наслідків. Таким чином для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок . Очевидно, що вищезгаданий указ не відповідає принципу правової певності і відповідно до практики Суду не може визнаватися законом, який передбачає обмеження цієї свободи.

На жаль, мусимо констатувати, що фактично на даний момент порядок проведення мирних зборів в Україні регулюють лише такі джерела права як Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Конституція України (стаття 39), і Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). [5]