балади лірика

Джерелом вічного натхнення для кожного митця був і залишається здебільшого ліричний жанр. Відтінки ж натхнення бувають різного емоційного напруження і забарвлення. Вони можуть бути ніжними, піднесеними, сумними, занепокоєними, розпачливими, плачевними і, навіть, трагічними. Тому недаремно лірика живить митця духовно, спонукає його до творчості. Це відзначав ще О. Пушкін, коли писав: "Мы рождены для вдохновенья, для звуков сладких и молитв".

С. Руданський був ліриком за покликанням. Різновидова лірика становить основу його творчості. Вона наявна в кожному його творі, незважаючи на його жанр. Лірикою поет розпочинає і, можна сказати, завершує свою творчість.

До ранніх творів С. Руданського слід віднести балади - "Два трупи" (1851), "Вечорниці" (1852), "Упир" (1853), "Хрест на горі" (1854), "Розмай" (1854), "Люба" (1854), які написані в Кам'янці-Подільському під час навчання у духовній семінарії. Балади ж "Тополя", "Верба" і "Купці" написані в 1859 році в Петербурзі. Сюжети балад побудовані на фольклорних мотивах, забарвлених романтикою, яка органічно поєднується з відчутними реалістичними, а почасти й соціальними картинами і епізодами.

Для балад С. Руданського властивий неускладнений, прозорий і динамічний сюжет з вельми колоритною образною системою з її логічною розповіддю. Оповідач у баладах С. Руданського бере активну участь в подіях, які відбуваються. Він чуттєвий, реагуючий, дійовий. Словом такий, який спостерігається у фольклорних творах. У художньому відношенні між баладами, написаними в Кам'янці-Подільському і в Петербурзі, відчутних відмінностей не спостерігається. Мелодійна коломийкова ритміка сприймається легко, сюжет розгортається плавно і динамічно. Образна система виключно народного походження - з його мораллю, психологією, поведінкою.

Ранні балади Руданського аж ніяк не можна відносити до творів письменника-початківця, до творів учнівських, невправних. Навпаки, вони засвідчують про неабиякий художній хист семінариста С. Руданського, який йому був притаманний протягом усієї творчості. З приводу розуміння ранньої творчості С. Руданського досить слушно зауважує Ю. Цеков: "Сімнадцятирічним Руданський починав на тому рівні літературної вправності, котра зробила б честь найшановнішим фундаторам романтичної української поезії, майстрам і талановитим, високоосвіченим, і багатим на життєвий досвід".

У баладі "Два трупи" поєднується романтика з реалізмом, обрамленим історичними подіями в Україні. Довгі роки провів у татарському полоні тепер уже літній, сивий дідусь. Невідомо, коли він став невільником і скільки йому було тоді років. Але, перебуваючи в тяжкій неволі, він ніколи не забував батьківщини, рідного краю, завжди прохаючи у Бога, щоб хоча під старість, наприкінці життя повернув його до рідного краю:

Запровадь мене додому,

Меж мою родину:

Там без жалю і без скарги

Білий світ покину.

Боже вічний!

Боже дивний!

Боже, дай мні силу

Повернутись, повидати

Родиноньку милу...

І Бог змилувався. Дідусь виривається з полону і битим шляхом повертається додому, маючи при собі ще й певну калитку, скарб. Саме цей факт, художня деталь, засвідчує про неабияку трудолюбивість українського народу, який в найтяжчих умовах дбає про добробут не лише власний, а й того краю, де йому доводиться жити.

Але побачити рідних і рідну сторононьку дідусеві не судилося. Його вбиває пострілом з рушниці рідний син, який зростав сиротою, без батька і став розбійником не з власної волі. Після полонення татарами батька, а потім і передчасної смерті матері його рідня відцуралася. Над сиротою чужі люди знущалися доволі. Саме отакі життєві обставини змусили хлопця-сироту стати розбійником і відстоювати не лише своє право на життя, а й свою волю зі зброєю в руках. Події ці поет передає стилістичними засобами українських народних пісень з влучним використанням властивих для них художніх прийомів:

Я скитався сиротою,

Гірко мені було!

Та тепер моє все горе

Щезло, проминуло!..

Я щасливий! маю хату,

Маю батька, неньку

І до свого щастя всього

Жінку молоденьку.

В мене хата - ліс чорненький,

Жінка - ніч темненька!

В мене батько - ніж остренький,

А рушниця - ненька.

Пізнавши в убитому дідусеві рідного батька, розбійник прохає у Бога кари тяжкої. Звернення це передається романтичними засобами, але поет так майстерно будує строфу, так мелодійно, що романтика сприймається читачем як реалістична картина:

Вдарив в липу грім тріскучий -

Липа розкришилась,

І луна кругом по лісі

Дико розкотилась...

Тихо-тихо по діброві;

Вітерок не віє,

Лиш під липою розбитой

Два умерших тліє...

Завершується поема реалістичним фіналом, зверненням до народу - поховати загиблих, бо ж вони - люди, християни. Та й не лише поховати, а й Богу помолитися за їхні душі:

Подорожній! хто б ти не був,

Змилосердися:

Поховай їх! - і за душі

Богу помолися.

Перший твір Руданського, як бачимо, мистецьки вправний, логічний, динамічний, з легкою і мелодійною римою. Він, до речі, і багатопроблемний. В ньому відображені сторінки, хоча й трагічної історії українського народу, його моралі, психології, волелюбства і любові до рідного краю.

Окремі дослідники баладу "Вечорниці" відносять до творів виключно фантастичних з запозиченим і майстерно обробленим сюжетом. Літературознавець І. Пільгук у монографії "Степан Руданський" зазначає, що "балада "Вечорниці" ... має дещо спільне з баладами Жуковського "Людмила" і "Светлана". Відомостей же про знання семінаристом Степаном Руданським творів, зокрема балад "Людмила" і "Светлана", В. Жуковського він не наводить.

С. Руданський, як відомо, проживав у місцевості, де твори російських письменників були маловідомими, а отже, й незнаними. Йому більше, мабуть, імпонували твори українських письменників, зокрема балада Л.Боровиковського "Маруся", яка й мала певний вплив на створення балади "Вечорниці". Плідно також користувався С. Руданський і фольклорними мотивами. Отже, спрямування творчості С. Руданського до запозичень лише з російської літератури є даниною досить поширеним у застійні часи ідеям "впливовості", які ґрунтувалися на цілковитій залежності української літератури всіх періодів від сюжетів, проблем і тематики російської літератури.

Балада "Вечорниці", на наш погляд, позначена досить яскравими елементами і епізодами фантастики, зокрема там, де Оляна, йдучи на вечорниці через цвинтар на побачення з коханим Грицем, раптово зустрічається з покійником, який намагається її наздогнати. Втікаючи, дівчина потрапляє до сільської хати, в якій бачить "чорний гріб, а на гробі сіль і хліб". Від баченого Оляна настільки перелякалась, що ледве володіє собою.

Та й цього замало. Жахливі події ще більше нагнітаються. Після дванадцятої години ночі появляються мерці. Вони вчиняють між собою запеклу бійку. Страх настільки вражає Оляну, що вона втрачає свідомість і тут же помирає. Дівчина не потрапила на вечорниці, щоб побачитися з коханим Грицем, який над її труною заливається сльозами:

Тихий вечір. Дзвін гуде!

Тілько піп та дяк іде

І проводять домовину,

В домовині - ту дівчину,

Що бажала вечорниць,

І над нею тілько Гриць

Як над тілом свої мами,

Заливається сльозами.

Всі інші епізоди балади виписані за принципами реалістичної естетики з нахилом до відчутної ідеалізації взаємин між дівчиною і хлопцем, зокрема їхнього кохання, якому, взагалі, притаманна сентиментальність:

Хлопці часто задивлялись

І до неї женихались,

Но Оляна, на біду,

Всім казала: "Не піду!.."

А любила лиш одного:

Хлопця Гриця молодого,

І любила не на гріх, -

Він найкращий був зі всіх.

То був хлопець чорноокий,

І хороший і високий,

І рум'яний на лиці, -

Молодець із молодців!..

Гриць з Оляною кохались;

І на празник, як прощались

Перед коршмою колись,

Обіцялися зійтись,

Як начнуться вечорниці

У Тетяни-молодиці.

Ідеалізація закоханих властива для українського фольклору, який відчутний у сюжетній основі балади "Вечорниці", а також в її побудові та змалюванні образної системи.

Кохання є не що інше, як духовна, емоційна, моральна і психологічна піднесеність людини, особливо молодої. Ця тема розроблюється і в баладі "Упир". Почуття кохання в ній опоетизовуються як така духовна сила людини, з допомогою якої вона в змозі подолати неабиякі труднощі, в тому числі й найпідступніше зло.

В центрі сюжету балади перебувають дві реальні, зримі постаті - юнак Івась і вродлива вдовина дочка Ганнуська. Їхню вроду і кохання С. Руданський не лише опоетизовує, а й ідеалізує в стилі українських народних інтимних і любовних пісень:

Бо ж то личко, як калина,

Брови, як шнурочки,

Очі чорні, ще чорніші

Осінньої ночки.

Як погляне - сам не знаю,

Що зо мною діє!

Мила думка в головоньці,

І серденько мліє.

Але мати Ганнуськи стає на перешкоді кохання дочки з Івасем. За допомогою освяченого зілля вона зводить Івася зі світу білого. Та й після смерті Ганнуся не цурається милого. Вона навіщає його могилу і, зрештою, викликає Івася з домовини. Картини подорожування закоханих наснажені елементами фантастики, які, щоправда, позбавлені страхітливості. Здолавши межу смерті, Ганнуся, на- зло ворогам, навіки з'єднується з милим у могилі:

І розплелася дівчина -

Ніби на весілля;

І розплелась: витрясає

Свяченеє зілля!

Появився зараз милий

В лужку зелененькім.

Він приїхав по милую

Конем вороненьким.

"Як ся маєш, моя мила?

Поїжджай зо мною.

Зле тобі на світі жити -

Возьму тя з собою.

В мене хата тепленькая,

Всього їсти, пити...

Їдь зо мною, Ганнусенько,

Будем разом жити..."

І сідає дівчинонька

В годину лихую...

Везе вмерлий неживого,

З неживим живую.

І приходить на могилу -

Могила розкрилась:

Там з Івасем Ганнусенька

На смерть положилась.

В баладі наявні реалістичні, райдужно-сентиментальні, ідилічні і, навіть, вражаючі фантастикою картини, які виписані з допомогою народно-пісенної лексики з легкою мелодійною римою.

Кілька фольклорних мотивів покладено в основу сюжету балади "Хрест на горі", які розроблювалися письменниками різних літератур. Це - мотиви ідилічного, неподільного кохання, запродання душі нечистому і запалої крізь землю церкви, які наявні в баладах І. Срезневського "Корній Овара", Л. Боровиковського "Ледащо", А. Метлинського "Підземна церква". Одначе С. Руданський ці мотиви оброблює оригінально, майстерно, надаючи перевагу народній уяві і народним поглядам на взаємовідносини між закоханими - дівчиною і хлопцем.

Ця балада С. Руданського - сюжетна. Її елементи визначаються досить легко і чітко, що, безперечно, вплинуло на структуру твору, яка є стрункою, логічною і, до певної міри, традиційною для баладного жанру. В експозиції у фольклорному стилі вимальовуються центральні постаті твору - вродливої дочки старого рибалки Лободи Акилини і бахура Трохима. Досить влучно, з майстерним застосуванням народної лексики, виписуються їхня приваблива зовнішність і характери, які властиві для молодих сердець, прагнучих до палкого і нестримного кохання. Наведемо відповідні уривки з твору:

У них іще дочка була,

Дочка хороша Акилина.

Вона лиш

тілько розцвіла

І була чари - не дівчина!..

Рум'яна, гарна на лиці,

Хороша, з чорними бровами,

Вона сушила молодців

Своїми ясними очами.

"Хороший, гарний, молодий,

Смуглявий, з чорними очима!..

Скажи мені: ти хто такий?" -

Його спиталася дівчина.

Зав'язка подальших подій у творі випливає безпосередньо з діалогу Акилини і Трохима, який їх не зблизив, а віддалив. Та незважаючи на роз'єднаність, нестримне почуття кохання у них не згасає. Потяг молодих сердець настільки бажаний і сильний, що вони обирають великодній святковий день, коли усім можна прощати все і цілуватися, для свого зближення і з'ясування майбутньої долі:

Настав Великдень. Знов Трохим

З своїми чорними очима!..

По службі божій. Щиро з ним

Поцілувалася дівчина.

І писанок і крашанок -

Всього Трохиму надавала.

І з поликами рушничок

В зелені свята обіцяла.

Здається, що випадковий конфлікт зглажено і доля закоханим посміхається. Та на заваді молодим стає давня народна традиція. Багатий рибалка Лобода не дозволяє своїй єдиній доньці Акилині одружуватися з бідним парубком Трохимом, який є дитиною позашлюбною - байстрюком, бахуром. До таких дітей, як і до їхніх матерів, народ ставився виключно негативно. Але дівоче серце, коли воно щиро кохає, діє наперекір всіляким традиціям. Батьки ж - навпаки:

І сплила мова, як вода,

І просять дочку за Трохима.

Тут як піднявся Лобода,

Як подививсь на них очима!

"То що? на кпи берете нас?!

Ніби Трохима ми не знаєм?

Вертайтесь, люди, в добрий час!

За бахура дочки не маєм!.."

Набрались старости встиду,

Трохим нещасний похилився,

Ідуть із хати - й на біду,

Гарбуз за ними покотився!..

Емоційно-психологічне напруження в баладі ще більше загострюється. Вузол соціальних, етичних і романічних подій у творі міцно зав'язується. Створюється враження, що ніякого виходу персонажі не відшукають, що розлучення для них неминуче. Але автор повертає розвиток сюжету в інше, діаметрально протилежне, але передбачене в народних переказах і оповіданнях русло. Щоб одружитись з коханою Акилиною, Трохим вимушений запродати тіло і душу нечистому, який допоможе йому стати заможним і жити не лише в достатках, а й бути багатим:

"Ти не журися!..- біс сказав, -

Для тебе все чинити мушу.

Но треба, щоб ти мні записав,

Як знаєш сам, і тіло й душу..."

"Як тра, то тра! Но ти гляди:

Я терміну не назначаю.

Тоді по душу приходи,

Як свою смертію сконаю".

Гострота емоційно-психологічного напруження у баладі знову спадає, Акилина з Трохимом живуть заможно і щасливо. Батьки примирилися з своєю долею і незабаром померли. Але Трохима увесь час непокоє вчинок - запродання душі нечистому. Як йому бути, що робити, яким шляхом іти? Чи християнсько-благочестивим - покаятися перед Богом, чи продовжувати в добрі чекати смерті й відда-ти запродану душу нечистій силі? Все це ятрить душу Трохима і він вирішує покаятися - будує за власні кошти церкву, висвячує її і ставить на куполі хрест. І Бог із неба зголосив:

"Трохима душу я прощаю

За то, що церкву збудував,

І вас і церкву я приймаю!.."

Петро Киричок.

Спокійні ситуації раптом починають вирувати і події нестримно крокують до кульмінації, якою є картина поглинення церкви землею разом з Акилиною і Трохимом, які тепер стали святими. Розв'язку становлять ситуації, пов'язані з волею Божою, який дозволив Акилині і Трохимові лиш один раз на рік, на Великдень, з'являтися разом із запалою церквою на білий світ, щоб оглянути його й якусь мить помилуватися ним і знову сховатися в проваллі:

Лиш на Великдень, до зорі,

Як служба божая зачнеться,

Виходить церква догори,

Сама собою відімкнеться,

І вийде з милою Трохим,

І щось обоє розмовляють,

І через час зі світом сим

Прощаються і покидають.

І стрягне в землю церква та,

Лиш на горі той хрест видати.

І от плинуть-плинуть літа,

А тих коханків не видати.

Балада "Хрест на горі" складається з дев'яти розділів, поєднаних хоча й кількома різнобарвними мотивами, але єдиною сюжетною лінією, єдиним стилем, строфікою і ритмікою. Як для багатьох творів С. Руданського, так і для цієї поеми властива розповідна манера, в яку почасти втручається сам автор або ж деякі персонажі. З допомогою такого художнього прийому поет яскравіше передає сутність тієї або іншої події.

До балади "Розмай" С. Руданський додав підзаголовок - "Примушене кохання", який, власне, і визначає її зміст. Як і раніше, так і в цьому творі використано народний мотив, зокрема сюжет пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", один із варіантів якої С. Руданський записав до своєї рукописної збірки. Щоправда, цей сюжет він поєднав з мотивами інших українських народних пісень і створив, таким чином, оригінальний і самобутній образ закоханої дівчини, яка не бажає поступатися своїм коханням і своїм щастям. Сюжетом цієї народної пісні користувалися багато письменників української й інших літератур, зокрема, М. Старицький (драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1896), О. Кобилянська (повість "В неділю рано зілля копала", 1908), польський поет Богдан Залеський (балада "Покарання").

Розпочинається балада "Зачином", в якому змальовується українське село з його особливими, лише для нього властивими краєвидами і збірним образом молоді, зокрема хлопців. І лише після цього появляється образ закоханої дівчини Тетяни, якій і світ не милий лише тому, що вродливий парубок Гордій не відповідає їй взаємністю, відповідно до психологічної настроєності Тетяни виписано і її зовнішній портрет:

Її чогось не милий світ:

Головоньку сумну схилила

І праву руку притулила

До свого серденька. Вона

На личеньку чогось блідна.

І дума тяжкая на лобі.

І в серці сумно, як у гробі.

Зав'язка інтриги в баладі двопланова. Зневаження Гордієм закоханої в нього Тетяни і повчання старої бабусі, як його їй приворожити з допомогою зілля розмай:

"Пустеє, донько! не журись!..

Полюбить він тебе колись,

Та не минеш і ти весілля,

Лиш дай йому їдного зілля!..

Ти знаєш, як цвіте розмай?

Возьми розмаю накопай

І дай із'їсти або спити, -

І він зачне тебе любити!.."

Кульмінація сюжету, в якій вирішується доля закоханих, виписана в спокійному тоні. На вечорницях, які відбуваються в хаті Тетяни, господиня пригощає хлопців і дівчат варениками і особливу увагу вона приділяє Гордієві:

У Гордія своя тарілка:

Вареників на нії кілька;

Сама Тетяна подала...

В варениках йому спекла

І той розмай, що накопала...

Зілля привернуло Гордія до Тетяни. Він до неї засміявся, обійняв й поцілував. Всі присутні здивувалися цьому, а Тетяна подумала про себе інакше - я свого домоглася, "завдала хмелю" коханому і буду, мовляв, тепер "мати чоловіка". Намір у Тетяни благородний, життєвий. Він властивий для кожної дівчини, яка бажає стати матір'ю і продовжувати рід людський. Одначе її дії дещо не сумісні з народними поняттями про кохання, яке ґрунтується на добрій волі і почуттях молодих сердець. Справжнє кохання підневільним бути не може. Воно не може бути й щасливим і після одруження, якого Тетяна так і не дочекалась. Гордій, після вживання вареників із зіллям, незабаром захворів і помер. Тетяна не могла знести смерті коханого і покінчила життя самогубством. Такий трагічний фінал балади "Розмай", до якого поет не висловлює свого ставлення. Він ніби дає змогу читачеві самому оцінити вчинок Тетяни і, разом з тим, призадуматися над складністю і серйозністю взаємовідносин між молодими - парубками і дівчатами, від поведінки і моралі яких залежить майбутнє народу, майбутнє своєї батьківщини.

Сюжет балади "Люба" заснований на мотивах багатьох фольклорних пісень, оповідань, легенд і переказів про трагічне кохання. В основі своїй він, отже, романічний, але має психологічне забарвлення. Соціально-психологічні вчинки персонажів, власне, розгортають динаміку твору, загострюють сюжет.

...Дочка бідної вдови Люба кохає бідного парубка Якима, який:

...не має срібла, злота,

Не оре плугами:

Він лиш серце добре має

Від доброї мами.

Мати ж, по-своєму бажаючи дочці щастя, воліє, щоб вона вийшла заміж за заможного хлопця Данила. Люба не слухає матір, зустрічається з Якимом. Ревнивий Данило не може з цим примиритися. Він підстерігає суперника і вбиває його ножем. Ці події є кульмінаційними, але не фінальними і розв'язковими. Конфліктні ситуації, пов'язані із взаємовідносинами між Любою, забитим Якимом і Данилом, дедалі загострюються і повільно крокують до розв'язки.

...Любу непокоїть доля Якима. Вона його чекає, шукає з допомогою ворожіння і знаходить мертвим на свято Андрія:

І заснула дівчинонька,

І так її спиться,

І про що вона гадала,

То її і сниться.

Сниться дівчині печера

І Яким миленький;

В його серце молодеє

Впився ніж остренький;

Він розказує дівчині,

Що його згубило:

Як на нему відомстився

Парубок Данило.

У перепохованні праху Якима бере участь народ, односельчани. Подія відбувається на великоднє свято. Люди уже відають, що Яким загинув від руки недруга. Але хто ж він? Як його віднайти і покарати? І знову письменник вдається до фольклорних легенд, у яких доводиться, що коли убивця поцілує покійника, то з його носа обов'язково бризне кров. Усі присутні на похороні праведники-християни цілують кістки покійного Якима і їм нічого не загрожує. І ось, нарешті, підходить Данило:

І схилився, і до кості

Губа притулилась, -

Аж із черепа сухого Гадина з'явилась.

І Данилу кругом шиї

Раптом обмоталась,

Укусила і меж кості

Знову заховалась.

І піднявся раз Данило,

І знов покотився,

І - як плюнути на воду -

Він душі лишився.

Одначе покаранням душогуба балада не завершується. Трагічні ситуації продовжують наростати, хоча для них, здається, уже і немає підстав, оскільки ця ж сама гадюка вжалила і Любу, яка, востаннє прощаючись з прахом коханого, цілує його кістки:

І вчепилась, і зачала

Гіркенько ридати,

Сухі кості цілувати,

К серцю пригортати.

Бог із нею? Видно, доля

Так її судила:

І дівчину наостанок

Гадина вкусила.

Вмираюча дівчина не жахається і не скаржиться на свою долю, бо вона вічно тепер буде разом з тим, кого любила.

Конфліктна ситуація між закоханими Любою і Якимом та їхнім ворогом і згубником Данилом завершується розв'язкою в дусі благочестивої християнської моралі - всепрощення гріхів усім, в тому числі і запеклим ворогам, оскільки, як говориться в "Євангелії", "гнев гнездится в сердце глупых". Народ не тримає зла на мертвого. Усіх загиблих ховають в одній могилі:

"Отче наш" всі зговорили,

"Пресвятая діво",

Опускають в гріб Якима

І кладуть наліво...

А направо положили

Грішного Данила;

Межи ними помістилась

Дівчинонька мила...

Остаточний фінал балади є не що інше як звернення автора до всього християнського миру шанувати померлих нащадків, тоді й тебе будуть пам'ятати і шанувати:

Заросла вже та могила,

І дубки схилились.

Вже померли й тії люди,

Що за них молились.

Но, прохожий!

хто б ти не був,

Не забудь, небоже!

Хоть подумай іздихнувши:

"Пом'яни їх, Боже!.."

Сюжет балади "Люба", як бачимо, в основі своїй реалістичний, але забарвлений фантастикою фольклорною і релігійною. Вчинки персонажів вмотивовані соціально і психологічно. Поетика цього твору є, очевидно, найбільш довершеною.

Баладу "Тополя" С. Руданський написав у 1859 році в Петербурзі, де він, як відомо, в цей час навчався в медико-хірургічній академії і де жив тоді Т. Шевченко після повернення із заслання. Саме перебування геніального українського Кобзаря в столиці російської імперії не могло не вплинути на творчість письменників різних літератур. Студент С. Руданський знав про це, ймовірно, що й відшуковував якісь шляхи і методи для зближення з Т. Шевченком і не знаходив їх, студіюючи замість цього його твори. Не випадковим тому, мабуть, є й створення балади "Тополя", мотив якої дещо нагадує баладу Т. Шевченка "Утоплена". В обох творах злою силою виступає рідна мати. У Т. Шевченка вона розпутна, безсердечна, заздрить вроді своєї дочки Ганнусі, біля якої увиваються парубки, запрошує її купатися і безжалісно утоплює, хоча й самій не вдається врятуватися. У С. Руданського мати приревнувала сина до невістки, майже силоміць відправила його в далекі краї за захованим ще прадідом золотим скарбом ніби для того, щоб її, коли помре, поховати, а окрім того, ще й:

Треба гробу, треба й неба,

Треба й заховати,

Треба вбогим і за душу

Грішную подати.

Під час тривалого і небезпечного подорожування Івася його дружина народила дитину. Скориставшись відсутністю сина, мати прокляла і закляла невістку з немовлям, перетворивши її у тополю, сподіваючись, що син, коли повернеться, лише її буде любити, лише її буде поважати і лише про неї буде турбуватися. Але чаклунство не могло затьмарити світлого і палкого кохання Івася до своєї дружини. Він, повернувшись і довідавшись від матері, що невістку з дитиною забрав Бог, страждає і свого ставлення до матері не змінює. Він поважає її як матір, а дружину кохає. Але зла мати на цьому не заспокоюється. Вона змушує сина зрубати тополю і зробити з неї домовину. І лише тоді, коли Івась почав гострою сокирою зрубувати тополю, то дізнався, що вона є його дружиною, яку закляла мати і від якої він тепер відрікається, промовляючи:

"Будь здорова моя ненько!

Будь здорова, мила!

Погубила ти невістку

Й мене погубила!"

"Ой лишенько моє тяжке!

Куди ж бо ти, сину?

А як же я, стара баба,

Без тебе загину?"

"По невчасі тії жалі!

По невчасі, мати!..

А про теє не журися,

Як тобі вмирати:

Твоя хата буде гробом,

Сама ти - вмерлою,

А співати - заспівають

Круки над тобою..."

Як Т. Шевченко, так і С. Руданський по-народному, з використанням мовно-стилістичних засобів українських народних пісень, засуджує жінку, яка втрачає материнські почуття до дитини й знущається над нею, чого їй ні народ, ні Бог пробачити не можуть.

Сюжет балади "Верба" теж має відчутну фольклорну основу з нахилом до лірико-романтичного змалювання подій, зокрема стосунків між братом і сестрою, які:

Жиють на горбочку

Малі сиротята;

Жиють собі, кохаються,

Як голубенята.

...Сестра вдома господарює, а брат полює і цим вони живуть. Та раптом стосунки між сестрою і братом різко змінилися, погіршилися. Причиною цьому став хлопчина чорнявий, якого сестра покоха-ла. Брат же не зміг їй пробачити відступництва, порушення родинного спокою, прокляв ту кладку через річку, якою ходив до неї коханий:

Бодай же ти, кладко,

Гниллям перегнила,

Що ти мене, молодого,

Сестриці згубила!

Бодай ти, нелюбий,

З кладки повалився

І топився - не втопився,

Дубом одубився!..

Та першою на закляту кладку стала сестриця, повертаючись з побачення з милим, провалилася і втопилася. Як і в народних піснях, вона перетворилася на вербу і прохає брата:

"Верби не рубати,

Трави в полі не косити,

Терну не зривати:

Верба над водою -

То тіло дівоче, ...

Трава - коси мої русі,

А терен - то очі".

Такий фінал цього мистецьки довершеного твору з легкою мелодійною і гнучкою пісенною римою. Хоча, слід відзначити, в окремих літературознавчих працях наявні інші оцінки балад С. Руданського петербурзького періоду. "Навпаки, - відзначає Ю. Цеков, - порівняно з "Любою", написаною у 1854 році, "Тополя" і "Верба" значно слабші саме з точки зору соціальної мотивації конфлікту. В останніх маємо лише конфлікт, що випливає з суто егоїстичних рис характеру в одному випадкові матері щодо сина, в другому - брата щодо сестри. Обоє вони, мати і брат, стоять на шляху до здійснення щастя своїх близьких". Можливе, звичайно, й таке розуміння образів матері і брата в цих творах. Але ж в дійсності такі ситуації були і життєвими, і реальними. Вони оспівані у фольклорі, яким С. Руданський плідно користувався у своїй творчості і зокрема під час праці над розглядуваними творами.