балади лірика

У баладі "Купці", яку окремі літературознавці відносять до жанру поеми, С. Руданський, користуючись народною фантастикою, підносить досить важливу морально-етичну проблему, яка до певної міри впливає на характер людини, її поведінку, вчинки і закликає до правди, до поваги, розсудливості в будь-яких діях, щоб нікому не спричинити нічого злого, неприємного. Цим самим поет відстоює гуманні відносини в суспільстві. Як і в попередніх творах, так і в баладі "Купці" конфлікт ґрунтується на родинних відносинах. Бідні брат і сестра задумали розбагатіти, стати купцями. Вони позичають грошей в багатого брата, з обов'язковою подвійною віддачею, споряджають пароплав, закуповують чимало різних товарів і торгують у багатьох заморських країнах, нагромаджують немалий капітал і припливають до рідного берега, де їх уже очікував старший брат, сподіваючись отримати значний зиск від боргу. Але, почувши з пароплава голос рідних:

"А що? буде штири мірки?"

"А бо що, як буде?"

"Таж братові треба дати!"

"А чорта у груди!"

Він обізлився, прокляв їх, перекинувся колючим чорним терном, обвив усе море, в якому загинуло все багатство брата і сестри, а вони, як відступники від своїх слів і обіцянок, перетворилися - брат у кажана, сестриця у нирка, і стали жити новим життям, кожен по-своєму, відповідно закляттю, а терен обдирає усіх, хто трапляється на його шляху:

Стоїть терен коло моря,

Свого не пізнає

Та всякого, хто йде мимо,

Ловить, обдирає.

Сидить лелик, ховається

Від брата, сестриці;

Тілько по світі й літає,

Що в ніч - до зірниці.

А сестриця-пірникоза

Плаває, впірнає

Та все, бідна, своїх шатів

Дорогих шукає.

Балада "Купці" хоча й має фольклорний, точніше, казковий сюжет, не позбавлена все ж і реалістичної тенденції, яка, власне, й рухає дію, створює необхідне напруження, конфлікт. Змальовуючи взаємовідносини між ріднею, С. Руданський, щоправда, казковими художніми прийомами намагається з'ясувати одну із найскладніших соціальних і етичних проблем: що таке правда і що таке щастя? Із сюжету балади читач може зробити висновок, що без правди немає щастя і тільки той щасливий, хто живе правдою, а правда - це чесна праця і чесні взаємини між людьми.

Балади С. Руданського, які він назвав "небилицями", побудовані на фольклорних сюжетах з використанням його образної системи і художніх прийомів. Не можна заперечувати і впливу попередників на баладну творчість С. Руданського, зокрема таких письменників різних літератур, як П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, С. Гощинський, Б. Залеський, В. Жуковський, М. Костомаров, А. Міцкевич, А. Метлинський, О. Пушкін, І. Срезнєвський, О. Шпигоцький і, звичайно, Т. Шевченко, якому семінарист і студент С. Руданський надавав, безперечно, перевагу над усіма. Це було помічено І. Франком, А. Кримським й іншими літературознавцями, зокрема В. Герасименком, П. Колесником, І. Пільгуком, М. Сиваченком, М. Рильським, Ю. Цековим та іншими.

Відштовхуючись від фольклорних сюжетів та від літературної традиції, С. Руданський виявив неабияку оригінальність і новаторство в жанрі балади, який він наблизив до реалістичних принципів, заснованих на романтичних, а почасти й фантастичних сюжетах. Своїм легким віршем і неускладненим змістом балади

С. Руданського здобули повагу серед народу. Вони не забуті і в наші дні. Аж ніяк не можна тому погодитися з зауваженнями автора розділу "Поезія 40 - 60-х рр." в "Історії української літератури", що, мовляв, балади С. В. Руданського "не набули під його пером художньої довершеності".

Водночас з баладами С. Руданський започатковує пісні й ліричні вірші. Слід відзначити, що у ліричному доробкові поета нараховується біля тридцяти трьох пісень. Одначе, лише чотири із них написано в Кам'янці-Подільському, останні ж - в Петербурзі. Пісенний репертуар С. Руданського різнобарвний. У ньому є громадянська лірика, пісні печальні, самотні, неподіленого кохання, вірші, що закликають до непокори кривдникам і, зрештою, подвигу в ім'я своєї батьківщини, свого народу. С. Руданський обновив до певної міри і усталені традиції ліричного вірша, якому стали притаманні почуття людяності, милосердя, щирості, відвертості і глибокої духовності, яка ґрунтується здебільшого на християнській моралі та народному ставленні до життєвих і суспільних процесів.

Поезія "Сиротина я безродний" (1852) є до певної міри не лише автобіографічною, а й пророчою. У ній С. Руданський ніби відтворює своє життя і провіщує майбутню свою долю. В семінарії С. Руданський був відчужений від світу, відірваний від родини, друзів, односельчан. Був, власне, самотнім, був сиротою.

Саме оце почуття осиротілості, самотності досить влучно і лаконічно передано початківцем засобами народної поетики. Одночасно він замислювався і над своїм майбуттям, яке не вважав перспективним, і пророкував собі саме те, що й відбулося. Поет помер на чужині і чужі люди очі йому закрили:

Сиротина я безродний,

Десь загину в чужині.

І ніхто очей холодних

Не закриє там мені,

І нерідною рукою

Буду в землю я зарит,

І тепленькою сльозою

Ніхто гроба не зросить.

Інколи спостерігаються в літературі такі явища, коли окремі письменники ніби підсвідомо передбачають те, що з ними потім відбувається, якими вони стануть і, навіть, як закінчиться їхній життєвий шлях. Приміром, О. Пушкін незадовго до своєї трагічної смерті написав 21 серпня 1836 року вірш, в якому визначив своє місце в історії не лише російської, а й світової літератури як співця, слава якого ніколи не згасне:

Нет, весь я не умру -

душа в заветной лире

Мой прах переживет

и тленья убежит -

И славен буду я,

доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит.

У 1845 році Т. Шевченко написав поезію, яку дослідники його творчості назвали "Заповітом". В ній Т. Шевченко теж передбачав своє місце в історії української і світової літератури як народного співця - Кобзаря:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Пісні "Ти не моя" (1854), "Мене забудь" (1854), "Пісня" ("Не дивуйтесь, добрі люди") - (1854) жанрово тяжіють до романсової поезії, для якої властиві сум і печаль та безвихідність життя і мрії. Скуте серце семінариста Степана Руданського теж тяжіє до волі, до свободи. Воно прагне палкого кохання, звичайного земного життя. Оці почуття передаються мелодійною, задушевною, наснаженою народними епітетами і метафорами одухотвореною мовою. Молодий поет ніби розмовляє з об'єктом своєї зацікавленості, задає йому запитання, на які сам же і відповідає:

Ти не моя, дівчино молодая!

І не мені краса твоя;

Віщує думонька смутная,

Що ти, дівчино, не моя!..

Або:

Мене забудь,

моя дівчино!

Спокійно жий,

щаслива будь.

Цвіти хоть рожой,

хоть калиной,-

Мене забудь,

мене забудь!..

Туга за втраченою молодістю, за коханням, за щастям і долею досягає інколи в інтимній ліриці С. Руданського такого емоційного напруження, що його ліричний герой, окрім смерті, ніякого виходу з отакого відчаю не знаходить:

Літа мої молодії...

Що ж по тому?

що ж по тому,

Як без щастя, як без долі

Жити в світі молодому?

Серце сохне, серце чахне,

Як в полі билина тая,

Поки його не пригорне

Де могила сировая.

Близькою за своїми мотивами до оригінальних ліричних віршів С. Руданського є його переспів з польської мови поезії "Чорний кольор" (1854), в якій теж йдеться про сиротину, що не має долі, тужить, сумує й передбачає, що по смерті над його могилою не проллється жодна сльозина. Тужливий настрій поет передає образною системою і ритмікою, властивою для українських народних пісень:

І чекає життя чорне

Сироту, мене;

Бо як мила не пригорне,

Як гадаю,

життя чорне,

Як смерть не мине!

І по смерті не заплаче

Ніхто в чужині,

Хіба чорний крук закряче,

Чорна хмаронька заплаче

Дощем по мені.

У ранніх віршах С. Руданський виявив неабиякий оригінальний художній хист, особливо в умінні розкриття внутрішнього світу ліричного героя, його переживань, емоцій, почуттів. Проте сум і тривога у С. Руданського не переростають у безнадію і розпач. Поет намагається відшукати для людини шлях до щастя і вбачає його в реальних, земних прагненнях в звичайному житті серед розкішної природи. Саме тому він оспівує багатогранні людські почуття, їх природну необхідність і красу, найвищим досягненням якої є дівоча врода. Почуттям неподільного кохання пронизана пісня "Повій, вітре, на Вкраїну", написана у 1856 році в Петербурзі, яка ще за життя поета здобула в народі велику популярність. Написанню цього твору передували справжні життєві обставини. Наречена С. Руданського, яка залишилася в рідному селі і мала його чекати, одружилась з іншим. Вразлива, емоційна і чутлива натура С. Руданського болісно сприйняла цю звістку. Свої настрої поет передає задушевними рядками, які ніби вихоплені з глибини його щирої і втомленої життєвими незгодами душі. Використовуючи мотиви і художні прийоми народних ліричних пісень, звертаючись до буйних вітрів, поет відтворює глибокі і щирі почуття молодої людини, яка прагне до щастя, любові й бажає всього цього всьому людові. Пісня "Повій, вітре, на Вкраїну" перейнята глибоким занепокоєнням поета долею звичайної трудящої людини, а отже, і своєю особистою долею, яка була не дуже втішною:

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

Безнадійною тугою за неподільним коханням повіває від мелодійних рядків іншої "Пісні" (1857), яка розпочинається чарівними словами - "світять зорі, за ким в полі", її ліричний герой настільки закоханий, що він не лише обожнює дівочу вроду й прагне дівочої ласки, а й ладен за це розлучитися з життям, яке без ніжного кохання нічого, мовляв, не варте:

Взглянь, мила, як дрімалось,

Най я подивлюсь,

Подивлюсь на білі груди,

К серцю пригорнусь.

Пригорнуся, обів'юся,

Правду спом'яну...

І без туги, і без жалю

Вічним сном засну.

Не знаходить відради у житті і чорнобривий хлопчина в "Пісні" (1857) з її запитальним зачином:

Ой чому ти не літаєш,

Орле сизокрилий?

Ой чому ти не гуляєш,

Хлопче чорнобривий?

Наступні строфи цієї пісні дають відповідь на ці запитання, які зводяться до того, що людина не має щастя, а нужда й турбота та журба настільки ятрять її серце, що очі самі плачуть, а відтак тому й жити не варто. Адже орел скніти не може. Йому потрібна воля, без якої життя втрачає будь-який смисл:

Ой піду я поміж скали,

В море повалюся!

Я не в морі утоплюся,

В камінь розіб'юся!..

І злетяться чорні птахи,

Сядуть надо мною,

Заспівають "Вічну пам'ять"

Над мою журбою.

В іншій "Пісні" (1857) теж зла недоля стискує і знущається з ліричного героя так, що він не в змозі чинити їй навіть найменший опір і тому воліє, щоб вона якомога швидше розправилася з ним:

Знущайся, доле,

не жалуй сили!..

До каплі кров мою іспий!

І від людей забите тіло

Землею темною закрий!

Але трагедія ліричного героя в піснях С. Руданського не обмежується лише неподільним коханням та нещасливою долею, а й його самотністю. Відірваний від світу, від людей, він не в змозі самотужки вгамуватися й не баче нічого відрадного в житті, яким, до речі, й не дорожить:

Не світить місяць,

не гріє сонце,

Чорніє небо, як земля;

І, як в склепінні

межи вмерлими,

Межи живими ходжу я.

До речі відзначити, що сумні пісні з безвихідністю ліричного героя С. Руданський написав у 1857 році. З біографії відомо, що це був найтяжчий рік студента медико-хірургічної академії С. Руданського, який матеріально жив надзвичайно важко, що, безперечно, впливало на його самопочуття й мораль, травмувало психіку, виводило з душевної рівноваги. Свідченням цього може бути й автобіографічний вірш поета "Студент" (1858), в якому зображені страхітливі умови життя й навчання студента медицини, що уже "другий місяць сидить без борщу", а живіт йому так підтягнуло, що він "як гріб запався". Тяжке, невеселе, самотнє, а почасти й трагічне життя породжувало у С. Руданського відповідні душевні настрої, які виливалися на папері у вигляді пісень та віршів.

Одначе сумні і тужливі мотиви в поезії С. Руданського стихають. Його ліричний герой починає сприймати життя. У "Пісні" (1858), яка розпочинається словами: "Не згадаю гадки", він звертається до матері із запитанням, що ж йому робити у цьому світі, де немає волі, де немає втіхи, а лиш одні "чари" - тобто чвари між людьми:

Не згадаю гадки,

Не змислю я мислі!

Як чорнії хмари,

Чорні думи звисли!

Порадь, мати, що діяти,

Ой чи жити, чи вмирати?

Порадь, моя мати!

Але відповіді на своє наболіле запитання син від матері не отримує. І лише у вірші "До моїх дум" (1859) ліричний герой С. Руданського ніби отряхує з себе сонливість і сумнівність, стає жвавішим, активнішим і починає задумуватися над досить важливою проблемою про призначення митця і його відповідальності перед народом, батьківщиною за своє слово:

Чого ж дума така пишна,

Чого ж слово бідне?

Дитя моє недоспіле,

Дитя моє рідне!

Згубив би я тебе разом,

Як час свого сина,

Але, може, тебе прийме

Мати Україна!

Не у всіх, проте, піснях і віршах С. Руданського петербурзького періоду домінує печаль, безвихідність і безнадія, що обумовлюється, як відзначалося, його жахливою бідністю. Але і в такому досить несприятливому становищі поет намагається оволодіти собою, душевно заспокоюється, починає бадьоріше, а інколи й з відтінком гумору та іронії дивитися на світ, на свої стосунки з людьми. Саме в такому дусі написано послання "До дядька Прохора-коваля" (1857), яке складається із чотирьох частин, пов'язаних між собою єдиною думкою. Художня форма твору монологічна. Ліричний герой спершу милується потрібною для людей працею дядька коваля, порівнює своє важке навчання і життя з ковальськими турботами, вважаючи, що і він колись буде приносити користь людям, бо ж без освіти і науки суспільство розвиватися не зможе. І, зрештою, прохає у цього трударя грошей, необхідних для продовження навчання. Одначе оце прохання коштів у С. Руданського не звучить принизливим і образливим. Навпаки, воно є ніби своєрідним закликом до народу всіляко допомагати молоді здобувати освіту. Бо освічена людина для суспільства конче необхідна:

Пішов і я, дядьку,

Від батька на волю:

Сиджу на чужині,

Кую свою долю.

Сильні міхи дують,

Желізо біліє;

Кладу на ковадло -

Рука мені мліє.

І тяжко, і важко

Молот підіймати,

Бо нікому, видно,

Мені помагати.

Я гину, а міг би

Ще силоньку мати

І недаром землю

Сирову топтати,

Поможи, Прохоре,

На долю хорошу...

Будь спокійний, дядьку,

Я тебе впевняю:

Не пущу їх марне

І не прогуляю.

Не пущу їх марне

І не прогайную,

Складу на науку

Свою дорогую.

Образ молодого і сумлінного здобувача науки, який подібно ковалеві працює до сьомого поту, сприймається не прохачем, а невтомним трудівником. Йому, отже, не шкода й дати грошей, які в поезії порівнюються з піском, без якого заліза не звариш, як і без коштів не здобудеш освіти.

Навчаючись у Петербурзі, С. Руданський ознайомлювався, а можливо, й ґрунтовно вивчав історію заснування цього міста, яке, як відомо, будували за наказом російського імператора Петра І українські козаки. Багато з них загинуло тут в болотистій місцевості. Ці історичні факти були відомі С. Руданському. Не випадково, мабуть, він кілька віршів пісенного звучання присвячує минулому України, яке особливо оспівували поети-романтики. Ця тема знайшла своє широке і глибоке відображення у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Старицького й багатьох інших українських та й не тільки українських, а й російських письменників. Художньо осмислюється вона і С. Руданським, зокрема у віршах "Над могилою" (1857), "Пісня" ("Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні") - (1857), "Пісня Хмельницького" (1857) та інших. Могили козаків, які загинули в боях за свободу і незалежність батьківщини, уславлюються в поезії "Над могилою" як пам'ятки звитяжної історії українського народу, до якої варто ставитися з повагою, шануванням, оскільки без цього душа людини буде не лише пусткою, а й заросте чорнобилем:

Скажіть мені, люди,

Кому з вас не мила,

Кому з вас не люба

Була та могила?

Зійдітеся ж, люди!

Край дороги станьте!

Стисніть своє серце, -

На могилу гляньте!

Де була калина,

Там нап'ята буда...

На верху могили

Чорнобилю груда...

У пісні, яка розпочинається зверненням до нащадків запорозьких козаків: "Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!" поет закликає український народ наслідувати і примножувати героїчні традиції своїх предків, взятися за зброю й боронити до загину рідний край та волю:

Нехай наші коні на чистому полі

Тріпнуться і враз заіржать!

Нехай наші браття, молодці-козаки,

На чистеє поле біжать!

Нехай знову брязне шабелька стальная

В козацьких залізних руках!

Нехай знову ляжуть ворогові кості

Могилами в наших степах!

А люлька-голубка

нехай не вгасає,

Паліть вражі села кругом!

Нехай ворог знає, повік не гадає

Знущатися над козаком!..

Неважко помітити, що на цих творах С. Руданського досить відчутний вплив поезії Т. Шевченка "Розрита могила" (1843), з якою, як стверджує Ю. Цеков, "Руданський ознайомився в списках", оскільки вона була, мовляв, надрукована "на два роки пізніше, та й не в Росії, а в Лейпцигу". Нам же думається, що на цьому творові С. Руданського відчутний вплив всієї лірико-історичної спадщини Т. Шевченка. Яскравим прикладом може бути поезія Т. Шевченка "Чигрине, Чигрине", рядки якої безсумнівно відчутні у розглядуваному вірші С. Руданського:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра? Засівали,

І рудою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось?!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.

В окремих ліричних поезіях С. Руданський намагався не лише відтворити і оспівати історичне минуле українського народу, а й змалювати образи знаних в народі, в усьому світі історичних діячів, які самовіддано відстоювали суверенітет і незалежність України як держави. У 1857 році він створює "Пісню Хмельницького", в якій у всій своїй величі постає образ Богдана Хмельницького, помисли і дії якого спрямовані на здобуття волі для свого народу, незалежності для своєї батьківщини. В уста гетьмана поет вкладає бойові, закличні слова до українського народу про необхідність будь-що звільнитися з-під гніту польської шляхти:

Не гнути нам шиї, козацькії шиї,

Під тяжким залізним ярмом.

Паліть вражі замки кругом!

На оцих творах С. Руданського помітний вплив народних українських пісень з їх образною системою, стилістикою, строфічною будовою, яка в переважній більшості нагадує коломийкову ритміку.

Лірика С. Руданського петербурзького періоду розвивалася в руслі загальнодемократичних ідей, безпосередньо спрямованих на захист трудового народу, якого ще пригнічували пани-кріпосники. В окремих поезіях письменник створює колоритні образи обездолених людей, які під тиском соціально несприятливих обставин

втратили віру в життєву перспективу і скочуються в болото безвиході, втрачаючи кращі моральні риси, властиві для духовно здорової людини. Але й люди таки розуміють своє становище, розуміють, що і хто зробив їхнє життя нещасливим, безрадісним, трагічним. Так, наприклад, герой поезії "П'яниця" (1860) - звичайний кріпак, який з болем і гнівом розповідає про своє неймовірне і підневільне важке життя, бідність, зневіру у праці, що примножувала багатство інших, власть імущих. І, не знаходячи виходу із такого неймовірно важкого становища, він вдається до пияцтва, яке є своєрідним протестом проти експлуатації і знущання над людиною, що може створювати матеріальні цінності і примножувати духовне багатство народу, країни. Соціальні ж умови не дають їй можливості розкритися. Поезія побудована у формі монологу, з допомогою якого сам герой розповідає про себе і з цієї розповіді уже читач робить висновок, який є конкретним, й іншого бути не може:

Не кидай мене, моя чарочко!

Не жени мене ти, шинкарочко!

Не жени мене, дай упитися.

В тебе, бридкую, улюбитися!

Моя хатонька - срібна чашечка,

Моя жіночка - мила пташечка;

Та тяжкії мої болі більнії,

Бо не маю я волі вільної.

Запряжу воли, потом миюся,

Розпряжу воли - набік хилюся;

Повалюсь на бік, не здрімаюся,

Знов на панщину підіймаюся!..

Окремими висловами, зокрема такими, як "на панщину підіймаюся", "відроблю чуже", "не маю я волі вільної" поет прямо вказує, що ця людина живе за часів кріпацтва, яке століттями панувало в Російській імперії і нівечило народ. Пияцтво за часів кріпосницької системи було явищем не поодиноким. Воно, взагалі, характерне для будь-якої тоталітарної системи, в тому числі й для колишньої "совєцької". Недаремно ж тому в народній творчості побутувало й побутує чимало так званих п'яницьких пісень. Фольклористи їх записували й записують, а письменники ці мотиви розроблюють у своїх творах. Відомі, наприклад, вірші про п'яниць

М. Некрасова "Пьяница", М. Огарьова "В кабаке" та інші. Великий російський письменник М. Некрасов співчував безщасній долі бідняка-п'яниці і розумів його бажання "стряхнуть ярмо тяжелого, гнетущего труда". Поезія ж М. Огарьова відверто виявляла обурення народних мас існуючими порядками і законами, які нівечили людину, сковували її енергію і намагалися, таким чином, перетворити її в покірного і слухняного раба. Саме в таких умовах, умовах безвихідності і безпросвітництва трудар вимушений був вдаватися до чарки, "Выпьем, что ли, Ваня, с холода да с горя", - звертається до свого товариша по долі нещасній ліричний герой поезії М. Огарьова.

Ліричні вірші С. Руданського, створені в Петербурзі, відразу ж ставали відомими в народі. Вони розповсюджувалися в усній передачі, долали навіть державні кордони й були надруковані за межами Російської імперії і позбавлені, таким чином, царської цензури. Так, наприклад, поезія "Над колискою", написана у 1857 році, була надрукована у 1886 році у Львівському журналі "Зоря" уже з усних переказів. У центрі твору - образ жінки-страдниці, матері-кріпачки, яка, заколисуючи свою дитину, розмірковує над його майбутньою долею і бачить її не лише невтішною, а прямо-таки нещасною:

...А я бідная над колискою

Цілу ніч не здрімаю,

Про життя твоє нещасливе

Тобі пісні співаю.

Використовуючи розповідну форму від першої особи, яку започаткувала ще Марко Вовчок, поет зумів передати не лише роздуми і скарги матері-кріпачки на тяжку долю й працю, а й викликати співчуття у читача, який проникається горем нещасної людини й намагається будь-що їй допомогти.

Мати прекрасно знає і долю солдата Російської імперії, де, навіть, "мовою рідною" заборонять користуватися, а довголітня служба в жорстокій російській армії зробить з нього людину без душі, без почуття і власної гідності, яка все ж буде згадувати свій рідний край, свою мову і свою неньку:

І забриють лоб -

і до церкви враз,

Там присягу прикажуть;

У мундир вберуть,

оружжя дадуть,

Світ навіки зав'яжуть.

Поженуть тебе

в чужу сторону,

І зачнуть муштрувати,

І приказ дадуть - мову рідную

На чужую зламати...

І наломишся, і забудеш ти

Свою мову рідненьку,

Спом'янеш не раз не по-рідному

Свою рідную неньку...

А прийде війна -

зложиш голову...

Де і хто поховає?

Не згадає мир, не спитається,

Хіба Бог спам'ятає!...

"В окремих ліричних поезіях С. Руданського, - як слушно відзначає І. Пільгук, - прориваються мотиви активного протесту проти самодержавно-кріпосницьких порядків. Він таврує покірність, схиляння перед царськими чиновниками, опоетизовує волелюбні настрої". До таких творів поета дослідник відносить вірш "Наука" (1860), в якому Ю. Цеков небезпідставно вбачає розвиток непримиренного конфлікту між двома моралями - "мораллю раба і мораллю борця". Монолого-діалогічна побудова вірша надала змогу поетові ґрунтовно, на основі народних традицій і вірувань з'ясувати психологію і мораль батька і матері, які дають поради своєму синові, що вступає в самостійне життя. Але поради батьків різко протилежні.

Мати, яка добре знає хижі закони кріпосницького суспільства, в якому чесній людині жити нестерпно важко, особливо тій, що чинить опір чиновникам, має свою думку, радить синові бути обережним, тактовним, а коли потрібно, то не гребувати й приниженням, втратою людської гідності для досягнення мети, матеріального благополуччя:

Спина з похилу не іскорчиться,

Чоло з пороху не ізморщиться.

Спина з похилу не іскривиться -

Зато ступить пан та й подивиться;

Зато ступить пан на покірного

І прийме тебе, як добірного.

І в годиночку - на драбиночку.

І підеш тоді, милий синочку,

І з панами сам порівняєшся,

В сріблі-золоті закупаєшся;

З полем батьковим розпрощаєшся!

У батька ж інші погляди на життя, на взаємовідносини між людьми різних суспільних станів і прошарків. Він вважає, що основою життя людини є труд, з допомогою якого не лише створюються матеріальні й духовні цінності, а й пізнається реальний світ, навколишня дійсність, пізнається й сама людина, яка повинна бути перш за все чесною, діяльною, справедливою, морально здоровою, духовно багатою. Тому поради батька своєму синові докорінно відрізняються від материнських й основані на народних традиціях, народній

мудрості й уяві про реальне, справедливе життя, яке тільки й приносить людям щастя:

І приказував:

"Видиш, сину мій, як працюємо,

Видиш, сину мій, як горюємо.

Кожний на світі на то родиться...

Не дивись на світ, що там робиться!

І на пчіл поглянь: є робучії.

Але й трутні є неминучії.

Так і на світі: ідні риються,

Другі потом їх тілько миються.

Ти у світ іди на оглядини.

Ти у світ іди, милий синочку,

Ти усе спізнай - у билиночку.

Тоді з світом ти порівняєшся,

В добрі-розумі закупаєшся,

З полем батьковим привітаєшся!"

Особливо слушними і цінними в порадах батька синові є останні слова, що тільки чесна праця на землі робить людину людиною і дає їй можливість забезпечити себе матеріально і духовно, бути корисним суспільству своєму і народові.

Поезія С. Руданського "Наука" глибоко моральна. Хоча мораль її щільно переплітається з поглядами селянина на життєві відносини, стосунки між полярними суспільними верствами й різним поняттям самого життя селянами як певними індивідуумами з своїм мисленням і світоглядними переконаннями.

Виключно негативне ставлення до феодально-кріпосницької системи виявляє С. Руданський і в поезії "До дуба" (1859), відверто закликаючи до самоусвідомлення кожною людиною свого становища в суспільному житті й визнання своєї світоглядної позиції чітко. Ці важливі суспільно-політичні проблеми письменник намагаєть-ся осмислити за допомогою фольклорної образності, її символіки і ритміки, які народові були добре відомими і зрозумілими. Такими символічно-алегоричними образами у вірші С. Руданського є Дуб і Лоза. Дуб, за народними переказами, уособлює міць, могутність, здоров'я, стійкість, непохитність і довголіття. Лоза ж навпаки - гнучкість, хиткість, приземкуватість, покірливість і життєву швидкоплинність. В образі Дуба маються на увазі сили прогресу, які перебувають на сторожі інтересів народу. Вони не підвладні ніяким вітрам і позицію свою не змінюють. І, звертаючись до Дуба, поет вірить і передбачає його зростання і зміцнення, що, безперечно, буде впливати на все оточуюче середовище, на його розвиток, на його оновлення і зміну на краще: