59.Історична школа права Німеччини

В самому кінці XVIII ст в Германії зародилося і в першій половині XIX ст зробилося вельми впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницькій думці. У центр своїх теоретико-познавательных інтересів воно поставило питання про те, як право виникає і яка його історія.

Основоположником напряму в юриспруденції, що отримав найменування історичної школи права, є Г. Гуго (1764-1844) - професор Геттингенського університету, автор «Підручника природного права, як філософії позитивного права, особливо - частного права». Видним представником цієї школи бувК. Савіньі(1779-1861), що виклав свої погляди в книзі «Право володіння», в брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» і в 6-млосному вигадуванні «Система сучасного римського права». Завершує цю групу представників історичної школи праваГ. Пухта(1798-1846), основні твори якого - «Звичайне право» і «Курс інституцій».

Природно-правову доктрину і що витікали з неї демократичні і революційні виводи історична школа права вибрала головною мішенню для своїх нападок. Ця доктрина викликала незадоволеність своїх противників тим, що доводила необхідність корінної зміни політико-юридичних буд, що існували з середніх століть, і прийняття державою законів, які відповідали б «вимогам розуму», «природі людини», а фактично - назрілим соціальним потребам, тобто суспільному прогресу.

Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабкостів природно-правової доктрины- умоглядне трактування генезису і буття права. У свою чергу, вони спробували тлумачити становлення і життя юридичних норм і інститутів як певний об'єктивний хід речей. Цей хід, вважав Р. Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися в нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків.

Юристи історичної школи права бачили призначення юридичних інститутів, що діяли в державі, в тому, аби служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був (Р. Гуго) Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, які формуються природно-історичний під впливом нез'ясовних перетворень, що відбуваються в народному «дусі» (К.Савіньі). Законодавець повинен старатися максимально точно виражати «загальне переконання нації», за цієї умови правові норми володітимуть цінністю божественного і тому придбають самодовлеющее значення (Р. Пухта)

Консервативна по своїх практично-політичних виводах, історична школа права проте поповнила соціологічну і юридичну теорію плідними гіпотезами, коштовними спостереженнями методологічного порядку В усякому разі, подальший прогрес наукового знання в області права, що мав місце в XIX в, важко зрозуміти без врахування діяльності цієї школи.

60. Політико-правові вчення російських революціонерів-демократів (о.Герцен, Чернишевський).

Герцен в своїх працях розробляв ідею «російсь¬кого селянського соціалізму», намагаючись довести, що російський народ, на відміну від європейських народів, найближче перебуває на шляху до соціального устрою. На його думку, ядром соціалізму, зокрема в Росії, є селянська община з її патріархальним устроєм.

Утопічний соціалізм М. Чернишевського відрізнявся від «общинного соціалізму» О. Герцена. Реалізацію своїх ідей він пов'язував із класовою боротьбою селянства, з перемо-гою селянської революції.

Спільною ідеєю, що інтегрувала вчення О. Герцена і М. Чернишевського, була селянська воля «права на землю».

Розв'язуючи питання про можливі форми державної організації майбутнього суспільства, він різко критикував як російське самодержавство, так і бур¬жуазну державу та право. Герцен писав, що абсолютизм, домагаючись тотального порядкування над суспільством, є гальмом для держави, тиск якого непомірне збільшується, загрожуючи врешті зруйнувати державну машину і власне призвести до загибелі Росію.

Значне місце в творчості О. Герцена посідає критика державного чиновницького апарату в умовах самодержав¬ства. Царська адміністрація не має соціальної опори в народі, відірвана від нього і власне є ворожою йому, а се¬лянин оточений суцільною несправедливістю: імператор переслідує його рекрутськими поборами, поміщик краде у нього працю, а чиновник - останню копійку.

Критикуючи буржуазну державу і право, Герцен, висту¬пив як противник капіталізму і прихильник соціалістичних ідей.

Намагаючись віднайти шлях утвердження єдності особи і суспільства, подолати відчуження влади від індивіда, Гер¬цен висунув ідеал «соціальної республіки», протиставивши його «республіці політичній» (тобто буржуазній), однак роз¬глядаючи останню як необхідний і закономірний етап на шляху до утвердження республіки соціальної.

Герцен розрізняє дві форми організації суспільства - мо¬нархію і соціальну республіку. Поняття монархія і республіка у вченні Герце¬на набули нового змісту, йдеться не про дві форми прав¬ління, а про дві принципово протилежні форми управління справами суспільства.

Важливими в аспекті права народу на своє самовизна¬чення є ідеї Герцена про право націй на самостійне визна¬чення своєї долі, включаючи право на створення власної держави.

У вченні М. Г. Чернишевського про державу і право значна роль відводиться проблемі їх виникнення, яку він намагався розв'язати в площині первісної історії.

На думку Чернишевського, в умовах племінної органі¬зації суспільства панувала общинна власність на землю, з повновластям членів племені та від¬сутності апарату управління.

Далі Чернишевський вказує, що з переходом до земле¬робства виникає необхідність в особистій поземельній власності, яка поступово витісняє общинну. Врешті зміна форми власності приводить до виникнення держави. Держава, за Чернишевським,— це форма організації управління, яка від¬різняється від форми управління в умовах племінної орга-нізації суспільства.

Виникнення прав Чернишевський теж пояснює із класо¬вих протиріч, які виникають, на його думку, на основі при¬ватновласницьких відносин, що склалися. Але розглядає цю проблему в аспекті відношення «людина - природа».

Чернишевський був прибічником ідеї демократичної республіки з розвинутим місцевим самоуправлінням, на чолі з виборним «народним старостою». Демократію ж поєднував з ідеєю федералізму, розглядаючи демократич¬ну державу як союз республік, з сильною загальнодержав¬ною централізованою владою, здатною регулювати відно¬сини між суб'єктами федерації і виступати від імені всієї держави.

Застосовуючи сучасну наукову термінологію, можна стверджувати, що захищаючи ідею федерації Чернишевський пропонував створити не союз держав, а союзну державу, ідея якої криє в собі загрозу тоталітаризму.