3.7. Загальні поняття про санаторно-курортне лікування

Курорт — це місцевість, яка має певні природні лікувальні чинники. За цією ознакою курорти поділяють на кліматичні, бальнеологічні та грязьові. Ба­гато курортів є змішаними, тобто мають не один, а більше лікувальних чинни­ків: кліматобальнеологічні, бальнеогрязьові, кліматобальнеогрязьові.

Кліматичні курорти. За своїми особливостями розрізняють приморські, рівнинні (лісові, степові, лісостепові), гірські курорти. Основними специфіч­ними лікувальними засобами кліматичних курортів є відповідний клімат, аеро­терапія, геліотерапія, купання в морі (таласотерапія), озерах та ріках.

Приморські курорти в Україні є на південному березі Криму: Ялта, Алушта, Алупка, Гурзуф, ЛІвадія, Місхор, Сімеїз та ін. Стійка тепла і сонячна погода, помірно жарке і сухе літо, ясна і тривала осінь, коротка м'яка зима, рання весна дають змогу цілорічно використовувати аеротерапію і геліотера­пію, купатися у морі з травня до жовтня.

Підвищена кількість ультрафіолетових променів, озону, кисню, аероіонів, гідроаероіонів та солей моря у чистому повітрі підсилює секрецію слизових оболонок, залоз, дихальних шляхів, покращує вентиляцію і газообмін в леге­нях. Це сприяє оптимальному насиченню артеріальної крові киснем, зменшен­ню гіпоксії тканин, покращанню обмінних процесів, стимуляції функцій сис­тем і імунологічної реактивності організму, його загартовуванню.

Показання до лікування у приморських курортах: хронічний бронхіт і пневмонія, туберкульоз легень І кісток, захворювання вуха, горла та носа, по­чаткові стадії гіпертонічної хвороби, компенсовані вади серця, міокардіодис-трофії, хвороби обміну речовин, неврози.

До приморських змішаних курортів належить відомий дитячий кліматич­ний, грязьовий і бальнеологічний курорт Євпаторія та кліматогрязьовий ку­рорт Бердянськ, розташований на березі Азовського моря. В них лікуються і зміцнюють здоров'я діти з захворюваннями органів дихання, опорно-рухового апарату, периферичної нервової системи, ревматизмом, туберкульозом.

Кліматобальнеологічні курорти представлені також Феодосією та Одеською групою курортів, в яких поєднується м'який морський клімат зі сте­повим. У цій групі курортів багато санаторіїв кардіологічного профілю.

Рівнинні курорти (лісові, степові та лісостепові) розташовані в зоні помір­ного кліматичного поясу, де проживає більшість населення країни. Вони харак­теризуються континентальним кліматом з переважно помірно теплим літом і м'якою зимою. Степові курорти, до яких належать степи півдня України, ха­рактеризуються влітку сухою погодою, високою температурою і чистотою по­вітря, великою кількістю сонячних днів, низькою вологістю. Останнє дозволяє легше переносити високу температуру і полегшує терморегуляцію за рахунок посилення функції потових залоз, випаровування з слизових дихальних шляхів і легень. Тому степові курорти показані при хронічних захворюваннях верхніх дихальних шляхів, носа і горла, бронхоектатичній хворобі, туберкульозі, хро­нічних хворобах нирок.

Рівнинні курорти лісові і лісостепові мають більш низьку температуру, ніж степові, більшу вологість, насиченість повітря киснем, легкими аерінами, ароматичними речовинами, фітонцидами, що мають бактеріоцидну власти­вість. Це підвищує тонус, покращує зовнішнє дихання, газообмін і функцію легень, тканинне дихання, діяльність серцево-судинної системи, процеси тер­морегуляції. Тому на таких курортах рекомендують лікуватися хворим не тільки з легеневою патологією, а і з хворобами серцево-судинної системи, функціональними розладами центральної нервової системи, виздоровлюючим і ослабленим пацієнтам. Такі курорти розташовані на Київщині, Поліссі, у Карпатській зоні.

Гірські курорти. В Україні є низькогірні (до 1000 м над рівнем моря) і се-редньогірні (до 1600 м) курорти. Вони розташовані у передгір'ях Карпат, За­карпатті і безпосередньо у Карпатах. Залежно від висоти розташування курор­ту над рівнем моря знижується атмосферний тиск, парціальний тиск кисню, температура і вологість повітря, але сонячна радіація та іонізація повітря збільшуються. Під впливом клімату цих курортів спочатку прискорюються ЧСС і дихання, а потім після адаптації вони сповільнюються; збільшується кількість еритроцитів і гемоглобіну в крові; підвищується мінеральний і ос­новний обмін, загальний і психоемоційний тонус. Тому на низько- та середньо-гірних курортах лікарі рекомендують лікуватися і зміцнювати своє здоров'я пацієнтам з легеневою патологією, захворюваннями горла та носа, порушення­ми обміну речовин, при початкових стадіях серцево-судинних захворювань, недокрів'ям, туберкульозом легень, кісток і суглобів.

Бальнеологічні курорти. Основний лікувальний чинник — мінеральна во­да. Залежно від того як її застосовують — у вигляді ванн чи пиття — курорти поділяють, відповідно, на бальнеологічні та бальнеопиттєві. Найвідомішими в Україні бальнеологічними курортами є Любінь Великий (Львівська обл.), де основним лікувальним чинником є газові сірководневі ванни; Хмельники (Він­ницька обл.), в якому застосовуються радонові ванни. Однак більшість курор­тів є комбінованими. Це курорти Прикарпаття — Трускавець, Моршин, Шкло, де лікуються люди з захворюваннями нирок, печінки, шлунка, сечовивідних і

106

107

Фізична реабілітація

Розділ 3. Фізична реабілітація

жовчних шляхів, органів травлення; Закарпаття — Поляна, Свалява, мінераль­ні води яких ефективні при захворюваннях шлунково-кишкового тракту; се­редньої частини України ■— Миргород, Березовські мінеральні води. В Прикар­патських санаторіях, окрім мінеральних вод, застосовують озокерит, який пос­тачається з єдиного в Україні родовища у м. Бориславі (Львівська обл.).

Грязьові курорти. До курортів цього профілю, в яких основним засобом лікування є грязі (пелоїдотерапія), належать Саки (Крим), Куяльник (Одеська обл.), Слов'янськ (Донецька обл.), Бердянськ (Запорізька обл.). Є ку­рорти, де пелоїдотерапію використовують як додатковий лікувальний чинник: Євпаторія, Трускавець, Моршин, Любінь Великий, деякі Одеські курорти та ін.

Головним лікувально-профілактичним закладом курорту є санаторій. В ньому в комплексному лікуванні використовуються специфічні курортні чинники у вигляді кліматотерапії, бальнеотерапії або пелоїдотерапії і неспеци­фічні, загальні для всіх санаторіїв, що грають важливу, а здебільшого і голов­ну роль у лікуванні багатьох захворювань і реабілітації хворих. Це засоби фі­зичної реабілітації, дієтотерапії, медикаментозне лікування, санаторно-курорт­ний режим. Однак незалежно від превалювання тих чи інших чинників ефект санаторного етапу реабілітації буде складатися з їх сумарної дії на організм.

У курортній місцевості розташовуються не тільки санаторії, а й заклади відпочинку: пансіонати, будинки відпочинку, дитячі здравниці, спортивно-оз­доровчі табори і тренувальні бази, що мають переважно оздоровчу і профілак­тичну спрямованість.

Основою санаторного лікування с санаторно-курортний режим. Він передбачає спеціально складений спосіб та ритм життя пацієнтів під час пере­бування у санаторії; продумане застосування фізичних тренувань і відпочинку, харчування, сну; правильне чергування фізіотерапевтичних процедур та інших лікувальних чинників; поступове загальне навантаження на організм. Розріз­няють такі санаторно-курортні режими: слабкої, помірної та інтенсивної дії.

Режим № І — слабкої дії, призначають в перші 3-5 днів під час аклімати­зації і пристосування до нових умов життя. Всі лікувальні заходи спрямовані на поступову адаптацію хворого і носять щадний характер. Кліматолікування проводиться у вигляді перебування на верандах, повітряних ванн, прогулянок. Бальнеотерапію призначають найчастіше з третього дня. Рухова активність пе­редбачається у щадному режимі.

Режим №2 — помірної дії, передбачає помірно тренуючу дію кліматоте-рапевтичних процедур: повітряних і сонячних ванн, морських купань, водо­лікувальних процедур, газових і мінеральних ванн, недовготривалих, із не­великою концентрацією інгредієнтів. Рухова активність розширюється і здійснюється за щадно-тренуючим режимом, окрім лікувальної фізичної куль­тури, лікувального масажу за показаннями, можуть застосовуватися механоте­рапія і працетерапія.

Режим № 3 — Інтенсивної дії, є заключним. В останні 10-12 днів призна­чають кліматобальнео- і гідропроцедури у тренуючому режимі: збільшення ча­су дії і концентрації інгредієнтів у воді, частіше їх застосування. Руховий ре­жим — тренуючий із застосуванням практично всіх засобів фізичної реабіліта-

108

ції. Використовують вправи великої інтенсивності, тренування на велоерго­метрах, інтенсифіковані програми з ходьби, плавання, туризму, прогулянок на лижах, спортивних ігор, розважальні заходи.

Перебування у санаторії суттєво впливає на нервово-психічну сферу паці­єнтів. Виключення із повсякдення побутових та службових обставин, лікарня­них умов; особливості клімату і сприятливий вплив гарних природно-ландшафтних чинників, прогулянок і туризму, плавання та гідропроцедур, спортивних ігор, розважальних заходів викликають позитивні емоції, відверта­ють від неприємних думок і повертають упевненість у світле майбутнє. Все це разом з аутотренінгом, гіпнозом, музикотерапією, психофармакологічними препаратами та іншими психотерапевтичними засобами сприяє психічній реа­білітації.

Застосування санаторного лікування і відпочинку на курорті підтримує чи відновлює працездатність, скорочує терміни тимчасової непрацездатності, по­переджає або зменшує інвалідизацію, забезпечує виробничу і соціальну реабі­літацію.

Термін перебування пацієнтів у санаторіях здебільшого 24 дні, а у деяких спеціалізованих -— 28-53 дні і більше (туберкульоз, спінальні хворі). Хворих направляє в санаторій лікар залежно від захворювання і віку (дитячі, підлітко­ві, дорослі).

Для лікування встановлено такі профілі санаторіїв: для пацієнтів із захво­рюваннями серцево-судинної системи, органів травлення, органів дихання не-туберкульозного походження, жіночої статевої сфери, органів руху, шкіри, ни­рок і сечовивідних шляхів, обміну речовин. Є санаторії для лікування тубер­кульозу, спастичних паралічів, кардіохірургічних хворих тощо.

Після закінчення санаторного лікування пацієнту видають на руки курорт­ну книжку, де зазначено, яке лікування він приймав, його результати і рекомен­дації щодо подальшого життя. У випадках, коли санаторне лікування є проміж­ним етапом реабілітації хворого, необхідно визначити, як збільшити руховий режим, змінити режим праці, харчування і продовжувати реабілітацію на дис­пансерному етапі.

Протипоказання для санаторно-курортного лікування: внутрішні хвороби з вираженою органною та системною недостатністю, хронічні захво­рювання у стадії загострення, паразитарні та інфекційні хвороби, кахексія, ва­гітність, ускладнена гінекологічними захворюваннями, психічні хвороби, нар­команія.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Назвати засоби фізичної реабілітації. Як їх застосовують на етапах медичної реа­білітації?

2. Охарактеризувати лікувальну фізичну культуру. Чим вона відрізняється від інших методів лікування?

109

Фізична реабілітація

Розділ 3. Фізична реабілітація

3. Обгрунтувати необхідність застосування ЛФК у фізичній реабілітації хворих. У яких випадках вона протипоказана?

4. Розкрити механізми лікувальної дії фізичних вправ.

5. Які існують форми занять з ЛФК?

6. Охарактеризувати гімнастичні вправи, що використовуються у ЛФК.

7. Які спортивно-при к ладні вправи та ігри використовують у ЛФК?

8. Як будують заняття з лікувальної гімнастики і яких методичних правил слід до­тримуватися при його проведенні?

9. Які особливості має гідрокінезитерапія і яким хворим її призначають?

10. Які методи гідрокінезитерапії ви знаєте? Охарактеризувати методи гідрокінези-терапії.

11. Охарактеризувати періоди застосування ЛФК.

12. Які існують загальні вимоги до методики проведення занять з ЛФК?

13. Розкрити зміст рухових режимів, що застосовують у лікарняний і післялікарня-ний періоди реабілітації.

14. Як визначають ефективність застосування ЛФК?

15. З якою метою і як проводять вимірювання рухів у суглобах кінцівок і хребта?

16. З якою метою визначається сила м'язів і як вона оцінюється?

17. Розказати про мануальне тестування м'язових груп верхніх кінцівок.

18. Розказати про мануальне тестування м'язових груп нижніх кінцівок.

19. Обгрунтувати необхідність застосування лікувального масажу у фізичній реабі­літації хворих. У яких випадках він протипоказаний?

20. Які механізми лікувальної дії масажу?

21. Як впливає лікувальний масаж на основні системи організму?

22. Охарактеризувати сегментарно-рефлекторний і точковий ручний масаж. У разі яких захворювань їх застосовують?

23. Назвати види апаратного масажу.

24. Розказати про лікувальну дію підводного і водоструменевого душу-масажу та підводного вібраційного масажу. У разі яких захворювань вони показані?

25. Яким чином досягають розслаблення м'язів ділянок тіла під час масажу?

26. Як поєднується лікувальний масаж з ЛФК та іншими засобами фізичної реабілі­тації?

27. Обгрунтувати необхідність застосування фізіотерапії у фізичній реабілітації хво­рих. У яких випадках вона протипоказана?

28. Пояснити механізми лікувальної дії фізичних чинників.

29. Охарактеризувати лікувальну дію, показання і протипоказання до застосування гальванізації, електростимуляції, діадинамо- і ампліпульсотерапії, електросну.

30. Охарактеризувати лікувальну дію, показання і протипоказання до застосування індуктотермії, УВЧ- і НВЧ-терапії, магнітотерапії, ультразвуку.

31. Розказати про вплив інфрачервоних, видимих, ультрафіолетових променів на лю­дину. У разі яких захворювань їх застосовують?

32. Як застосовують геліотерапію з метою лікування і профілактики?

33. Розказати про вплив аероіонів, гідроаероіонів на організм та про аерозольте­рапію і спелеотерапію.

34. Розказати про гідро- і бальнеотерапію. Як діють на організм водолікувальні про­цедури залежно від температури води?

35. Назвати захворювання, у разі яких використовують душ, обливання, обтирання, укутування, компреси.

36. Як діють прісні та медикаментозні ванни на організм, які показання і протипока­зання до їх застосування?

37. Чим відрізняються між собою парильня і сауна, у яких випадках вони протипо­казані?

38. Які види мінеральних і газованих ванн ви знаєте, як вони діють на організм, у разі яких захворювань їх використовують?

39. Охарактеризувати лікувальну дію, показання і протипоказання до застосування пелоїпів, глини, піску, парафіну та озокериту.

40. Обґрунтувати необхідність застосування механотерапії у фізичній реабілітації хворих. У яких випадках вона протипоказана?

41. Назвати типи механотерапевтичних апаратів, з якою метою вони застосо­вуються?

42. З якими засобами фізичної реабілітації поєднується механотерапія і з якою ме­тою це робиться?

43. Обгрунтувати необхідність застосування працетерапії у фізичній реабілітації хворих. У яких випадках вона протипоказана?

44. Назвати види працетерапії. З якою метою вони застосовуються?

45. За якою ознакою поділяють курорти? Охарактеризувати показання для лікуван­ня у кожній групі курортів.

46. Обгрунтувати потребу санаторно-курортного етапу реабілітації і зазначити, коли це протипоказано.

47. Які санаторно-курортні режими ви знаєте і які рухові режими та засоби фізичної реабілітації в них застосовуються?

110

РОЗДІЛ 4

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ХІРУРГІЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ

До хірургічних захворювань належать пошкодження (травми) органів та тканин, гнійні запальні захворювання, пухлини, вади розвитку, деякі порушен­ня кровообігу. Лікують їх оперативно і консервативно. До оперативних мето­дів належать криваві доступи до тканин та органів і їх обробка. Консерватив­не лікування проводиться без операцій із застосуванням пов'язок, медикамен­тозних засобів, лікування положенням, методами фізіотерапії або виконуючи безкровні втручання: вправляння вивихів, зіставлення уламків кісток витя­гненням, мануальна терапія.

Операції залежно від терміновості поділяються на екстрені (невідкладні), термінові і нетермінові (планові). Екстрені операції — це такі, які потрібно ро­бити негайно або протягом кількох годин за життєвими показаннями. Невід­кладної допомоги потребують і хворі з травмами. Терміновими є операції, які слід зробити найближчим часом у зв'язку з небезпекою прогресування захво­рювання. Нетермінові операції можуть бути здійснені в різні терміни після від­повідної підготовки хворих.

Хірургічні операції і пошкодження супроводжуються механічною і пси­хічною травмою та сильним болем, що призводить до порушення функцій життєво важливих органів І систем організму. Ці зміни, особливо після опе­рацій на органах черевної і грудної порожнини, можуть спричинити інші сер­йозні ускладнення — тромбоемболії; пневмонії, ателектази; атонії і парези шлунка і кишок, метеоризм, затримку випорожнень і сечовипускання; інфіль­трати. Вони значно обтяжують загальний стан хворого і стають однією з при­чин довготривалого перебування його у лікарні.

Хірургічні захворювання і травми лікують комплексно. У сукупності ліку­вальних заходів медичної реабілітації щодо запобігання ускладнень, віднов­лення здоров'я, функціонального стану і працездатності хворих фізична реабі­літація застосовується у всіх її періодах. У лікарняний період призначається ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапія. Інші засоби фізичної реабілітації — механотерапія і працетерапія — використовують, переважно, у післялікарня-ний період реабілітації разом з першими.

4.1. КЛІНІКО-ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Лікувальна фізична куль тура після травм і операцій у лі­карняний період реабілітації призначається, у разі відсутності протипоказань, в той самий день через кілька годин або на другий, інколи — третій. Раннє зас­тосування фізичних вправ пов'язане, у першу чергу, з попередженням ймовір­них ускладнень, стимуляцією компенсаторно-пристосовувальних реакцій і ді­яльності органів і систем організму. Лікувальна дія фізичних вправ чітко про­являється у вигляді всіх чотирьох основних механізмів: тонізуючого впливу, трофічної дії, формування компенсацій, нормалізації функцій.

Виконання фізичних вправ залучає хворого до свідомої і активної участі в здійсненні власного лікування, що підвищує його психо-емоційний стан і загальний тонус організму, надає впевненості у своїх силах й близькому одужанні.

Безпосередньою дією вправ є певні зрушення, що виникають у серцево-су­динній системі. Вони проявляються в активізації крово- і лімфообігу в зоні пошкодження, збільшенні об'єму і швидкості кровотоку, що усуває порушення периферичного кровообігу, набряки. Рухи зменшують застійні явища і у парен­хіматозних органах, порожнистих венах, сприяючи надходженню крові до сер­ця і полегшенню його роботи. Все це разом з Іншими методами лікування за­побігає тромбоемболіям.

Мабуть немає кращого методу попередження легеневих ускладнень і поліпшення діяльності легень після операцій і травм, як дихальна гімнасти­ка. Людині підвладне вольове регулювання дихання і тому під час занять, за словесними вказівками, є можливість змінювати ритм, темп, амплітуду і глибину дихальних рухів, цілеспрямовано посилювати легеневу вентиляцію за рахунок грудного або черевного компонента дихання. Фізичні вправи прискорюють відновлення повноцінного механізму дихання. Це наочно під-

Д^wЛwJilNw^адш^ , „,._рі

Рис. 4.1. Оксигемоспі-ропневмографічні криві хворої К., 75 років, запи­сані на другу добу після радикальної операції лі­восторонньої стегнової

грижі: а — до заняття, 6 — після за­няття ЛФК; І — споживання кисню; 2 — спірограма; 3 — грудне дихання; 4 — черевне дихання; S — оксигемограма; 6 — відмітка часу

112

113

Фізична реабілітація

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

% а б в ,
20
15
	/ • - 6
10	^^-^/>^5
5	^<^7^л
-5 -10	trfs-r- • ' --*■?
	:\'V
	ч /
-15	\/
-20	-

тверджується на рис. 4.1. Зареєс­тровані криві (а — до лікувальної гімнастики і б — після неї) показу­ють, що до заняття нерівномірне за частотою і амплітудою дихання, асинхронні рухи грудної клітки і черевної стінки, хвилеподібні пері­одичні коливання експіраторного та інспіраторного рівнів дихання, східцеподібна будова його циклу перейшли після лікувальної гімнас­тики в переважно рівномірне, рід­ше, синхронне дихання. Разом з цим, підвищився хвилинний об'єм дихання за рахунок збільшення ди­хального об'єму.

Рис. 4.2. Оксигемоспірографічні показники до операції (а), після операції (б), після лі­кувальної гімнастики (в): 1 — частота дихання; 2 — дихальний об'єм; 3 — хви­линний об'єм дихання;4— споживання кисню за І хв; 5 — коефіцієнт використання кисню; споживання кисню за 1 дихальний цикл; 7 — насичення артеріаль­ної крові киснем

Збільшення глибини дихання і легеневої вентиляції прискорює ви­ведення наркотичних речовин після наркозу, активізує кровообіг і газо­обмін в легенях та зменшує застій у них, поліпшує бронхіальну прохід­ність, допомагає видаленню мокро­тиння і тим самим протидіє виник­ненню гіпостатичних пневмоній, ателектазів і бронхітів. У випадках виникнення легеневих ускладнень заняття лікувальною гімнастикою не припиняють і застосовують спеціальні дихальні вправи у комплексі з іншими методами лікування.

Внаслідок позитивних змін у гемодинаміці і газообміні у легенях підвищу­ється насичення артеріальної крові киснем (рис. 4.2), зменшується кисневе го­лодування тканин, поліпшуються окисно-відновні і обмінні процеси, що є фі­зіологічною основою регенерації тканин. Під впливом фізичних вправ приско­рюється розсмоктування продуктів запалення, заживления рани і формування кісткового мозоля. Утворюється рухливий еластичний рубець і міцна доброя­кісна кісткова тканина.

Рухи грудної клітки і черевної стінки, збільшення екскурсії діафрагми ді­ють на внутрішні органи, посилюють кровообіг і зменшують застійні явища у них, рефлекторно підвищують евакуаторну і секреторну функцію шлунково-кишкового тракту. Вони сприяють більш швидкій нормалізації функції кишок, зменшують можливість утворення внутрішньопорожнинних спайок та сполуч­но-тканинних зрошень.

ЛФК протидіє атрофії м'язів, розвиткові контрактур, тугорухливості у суг­лобах, анкілозу; сприяє утворенню тимчасових компенсацій, відновленню по­рушених операцією або травмою функцій органів і систем. Вона відновлює ру­хові навички, ходьбу, правильну поставу, зміцнює м'язи, тренує пацієнта і го-

тує його до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру. У ви­падках незворотності анатомо-структурних змін, що виникли внаслідок трав­ми або оперативного втручання, таких, як видалення частини чи цілої легені, ампутація кінцівки тощо, фізичні вправи допомагають виробити постійні ком­пенсації, оволодіти навичками самообслуговування, навчитись користуватися протезами, засобами пересування, адаптуватися чи реадаптуватися до праці, перекваліфікуватися.

Застосовують ЛФК після травм і операцій за трьома періодами. У хірургії після операцій розрізняють: І період — ранній післяопераційний, триває до зняття швів; II період — пізній післяопераційний, продовжується до випис­ки хворого з лікарні; ІП період — віддалений післяопераційний, триває до відновлення працездатності пацієнта. При нетермінових (планових) операціях ЛФК призначають і перед операцією. У травматології її застосування поді­ляють на І період — іммобілізаційний, II період — постіммобілізаційний, III період — відновний.

Засоби, форми й методика ЛФК залежать від загального стану хворого, ха­рактеру і локалізації травми, методу лікування і способу іммобілізації, змісту і обсягу хірургічного втручання, перебігу післяопераційного періоду, наявності супутніх захворювань, віку хворого, рухового режиму, періоду реабілітації і періоду застосування фізичних вправ.

У лікарняний період реабілітації ЛФК застосовують за І і II періодами у повній відповідності до призначених суворо постільного чи постільного, на-півпостільного (палатного) і вільного рухового режимів.

У післялікарняний період реабілітації — в поліклініці або реабілітаційно­му центрі, санаторії — ЛФК продовжують за III періодом і проводять у щадно­му, щадно-тренуючому і тренуючому рухових режимах.

Лікувальний масаж: після травм і операцій у лікарняний період реабілітації призначають, при відсутності протипоказань, у першу-другу до­бу. Раннє його застосування викликане такими самими причинами, що і зас­тосування ЛФК: попередження ускладнень, покращання крово- і лімфообігу, стимуляція функцій систем організму. Лікувальна дія масажу на організм про­являється трьома основними механізмами: нервово-рефлекторний, гумораль­ний І механічний.

Проводиться масаж не втягнутих у патологічний процес ділянок тіла. Він зменшує больові відчуття, відвертає увагу хворого від травми чи операції, вик­ликає позитивні емоції, підвищує психічний тонус.

У першу добу, особливо коли хворий не може виконувати активні рухи но­гами, роблять легкий масаж нижніх кінцівок, а також грудної клітки і спини. Масажування ніг прискорює протікання венозної крові та лімфи, підсилює ар­теріальну гемодинаміку, ліквідує застійні явища. Це разом із загальним підси­ленням кровообігу запобігає утворенню тромбоемболій, що формуються пере­важно у венах нижніх кінцівок і малого тазу.

Масаж грудної клітки і спини підвищує тонус дихальних м'язів, рефлек­торно покращує легеневу вентиляцію, сприяє відходженню мокротиння, пок­ращанню бронхіальної прохідності, і тим самим у комплексі з іншими метода-

114

115

Фізична реабілітація

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

ми лікування допомагає попередити гіпостатичну пневмонію, ателектази, бронхіти. На це також спрямований непрямий масаж легень у вигляді безпе­рервної вібрації і ритмічних натискань долонею над легеневими полями. Вико­нання аналогічних мануальних дій по ходу 10-12 pef.ep від груднини до хреб­та впливає на діафрагму. У випадку виникнення легеневих ускладнень масаж грудної клітки не протипоказаний.

У ранній післяопераційний період проводиться непрямий масаж серця із застосуванням безперервної вібрації його ділянки, ніжних ритмічних натис­кувань над серцем І нижньої третини груднини, струшування, стискання, здавлювання грудної клітки. Такі дії полегшують роботу серця І гемодинаміку у цілому.

Масаж активізує діяльність шлунково-кишкового тракту, стимулює відход-ження газів, ліквідує затримку випорожнення та сечовипускання. Проводиться обережний масаж м'язів живота, непрямий масаж внутрішніх органів з акцен­том на товстий кишечник. Масажують ободову кишку по ходу годинникової стрілки: спочатку висхідний, а потім поперечний і низхідний відділи. Ви­користовують погладжування, поверхневу стабільну і лабільну вібрацію долонною поверхнею пальців, постукування та ритмічні натискування кін­чиками пальців.

При проведенні масажу операційний шов обходять. Дозволяється робити навколо нього ніжні погладжування долонною поверхнею пальців у напрямку найближчих лімфатичних вузлів. Такі маніпуляції покращують мікроцир-куляцію в зоні пошкодження, підсилюють крово- і лімфообіг, зменшують лімфостаз і набряки, гіпоксію тканин. Все це пожвавлює окисно-відновні процеси, збільшує притікання поживних речовин до ділянки, що маса­жується, звільняє її від продуктів розпаду і обміну, стимулюючи регенерацію тканин.

При переломах кінцівок з 2-3-го дня починають масажувати здорову кін­цівку (рис. 4.3) і відповідні рефлексогенні зони. Потім на пошкодженій кінців­ці застосовують позавогнищевий масаж, при якому масажують сегменти вище місця ушкодження.

Враховуючи, що класичний масаж не можна застосовувати на травмованій ділянці, а також для масажування внутрішніх органів у ранній післяоперацій­ний період та під час іммобілізації широко використовують сегментарно-реф­лекторний масаж відповідних спинномозкових сегментів.

Після зняття швів чи іммобілізації застосовують масаж місцево для лікві­дації наслідків патологічного процесу і вимушеного обмеження рухів або пов­ної нерухомості травмованої чи оперованої ділянки тіла. У перших процедурах проводять ніжні поверхневі погладжування, неглибокі розтирання, легкі роз­минання пошкоджених м'язів, вібрацію, погладжування і розтирання суглобів та сумково-зв'язочного апарату. У місці перелому застосовують циркулярне погладжування, розтирання, ніжні вібрації, зсунення і розтягнення м'яких тка­нин, що спаяні з кістковим мозолем. Згодом інтенсивність масажних рухів пос­тупово зростає.

Рис. 4.3. Схема прове­дення масажу при пере­ломах кісток верхньої і нижньої кінцівок під час іммобілізації

Використовується відсмоктуючий (дренажний) масаж, який прискорює крово- і лімфообіг і тим самим ліквідує чи зменшує застійні явища і набряки. Виконується він таким чином: спочатку масажують сегменти вище хворої ді­лянки, потім її дистальні відділи. Масажні рухи мають бути ковзними, ніжни­ми, м'якими. Не слід застосовувати такі способи, як постукування, поплеску­вання, рубання, шмагання.

У післялікарняний період реабілітації лікувальний масаж спрямований на ліквідацію набряків, тугорухливості у суглобах, контрактур, м'язових ат­рофій, м'язової слабкості, неповного відновлення функцій органів і систем. Застосовують класичний місцевий і загальний масаж, сегментарно-рефлек­торний і апаратний масаж, масаж у воді, гідромасаж (підводний душ-масаж, водоструменевий душ-масаж, підводний вібраційний масаж).

Процедури лікувального масажу практично завжди поєднуються з гімнас­тичними вправами (пасивні й активні рухи, вправи з опором, на розтягнення і розслаблення, дихальні тощо), тепловими і бальнеотерапевтичними процеду­рами та з іншими засобами фізичної реабілітації.

Фізіотерапію після травм і операцій застосовують з метою профілактики і лікування на всіх етапах реабілітації. Використання певних методів залежить від завдань, що ставлять перед фізіотерапією, виходячи з характеру захворю­вання І обсягу оперативного втручання або перенесеної травми, перебігу піс­ляопераційного періоду, загального стану хворого, фаз ранового процесу чи утворення кісткового мозоля. Лікувальна дія фізичних чинників на організм після травм і операцій проявляється у вигляді нервово-рефлекторного і гумо­рального механізмів, але кожен із чинників має свої особливості в шляхах ре­алізації лікувального ефекту.

У лікарняний період реабілітації фізіотерапевтичні методи починають зас­тосовувати з перших днів, а деякі з них призначають безпосередньо після опе­рації чи травми. Так, після операції, хірургічної обробки ран застосовують УФО місця ушкодження і навколишньої шкіри, для попередження інфекції, зменшення болю, розсмоктування крововиливу. У наступні дні опромінюють­ся груди, живіт, сегментарні зони (комірцева чи поперекова) або симетричні поверхні здорової кінцівки (при переломах). Це мобілізує захисні сили організ-

116

117

Фізична реабілітація

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

му, зменшує ймовірність виникнення інфільтратів, парезу кишечнику; активі­зує крово- і лімфообіг, утворення вітаміну Д, регенеративні і трофічно-обмін­ні процеси, особливо мінерального фосфорно-кальцієвого, що є запорукою ут­ворення повноцінної кісткової тканини.

Після гострих травм, таких, як удари, розтягнення сумково-зв'язкового апарату суглобів і м'язів, крововиливи в порожнину суглобів (гемартроз) і м'які тканини (гематома), вивихи та інші, одразу місцево застосовують холод: зрошення хлоретилом, пузир з льодом, холодний компрес. Він викликає спазм дрібних судин, знижує їх проникність, сповільнює кровообіг, зменшує крово­вилив і набряк, знижує збудливість нервових закінчень, що значно послаблює біль. На другий день призначають теплові процедури, які сприяють розсмокту­ванню травматичних набряків і крововиливів, діють болезаспокійливо і анти-спастично.

Для зняття больового синдрому після операцій і травм застосовують діа-динамотерапію. Болезаспокійлива дія діадинамічних струмів виникає відразу після процедури. Вона пов'язана з розвитком тимчасового гальмування у нер­вових закінченнях і зниженням їх лабільності. Одночасно з цим вони справля­ють протиспазматичну дію, розширюють судини, прискорюють циркуляцію крові та лімфи, підсилюють обмінні і регенеративні процеси. У подальшому використовують розсмоктувальну властивість діадинамотерапії при лікуванні рубців, м'язових контрактур, обмеженні рухливості суглобів після їх тривалої іммобілізації.

Ефективно зменшує або усуває біль електрофорез з новокаїном та іншими знеболюючими ліками. У цій процедурі поєднується знеболююча дія ліків і гальванічного струму, який, у свою чергу, посилює мікроциркуляцію крові та лімфи, трофічні і обмінні процеси у місці пошкодження. Для покращання кісткоутворення через два тижні призначають електрофорез почергово з каль­цієм і фосфором.

У той самий день після операції та на 2-3-тю добу після переломів, неза­лежно від виду іммобілізації, призначається УВЧ-терапія. Вона виразно діє на запальний процес, підвищує активність та інтенсивність фагоцитозу, сповіль­нює всмоктування токсичних продуктів з вогнища запалення; антиспастично впливає на непосмуговану мускулатуру шлунка, кишок, жовчного міхура, бронхів і бронхіол; розширює судини, прискорює кровообіг, обмінні і регене­ративні процеси. УВЧ-терапія запобігає або зменшує можливість виникнення інфільтратів, парезу кишок, запалення легенів, стимулює процеси загоєння тканин. Процедура діє болезаспокійливо. З цією самою метою та з протинаб-ряковою і розсмоктуючою спрямованістю застосовується і магнітотерапія. Перевагою її та УВЧ-терапії перед деякими іншими фізіотерапевтичними чин­никами є здатність їх проникати через гіпсову пов'язку. Наявність у кістці ме­талу при з'єднанні й утриманні уламків з його допомогою (металоостеосинтез) не є протипоказанням до застосування цих чинників.

Подальше застосування фізіотерапевтичних методів лікування у лікарня­ний період реабілітації націлене на посилення крово- і лімфообігу, обмінних процесів в місці ушкодження; протидію утворення спайок і контрактур, атро-

фії м'язів і обмежень рухливості у суглобах; прискорення процесів регенерації і загоєння тканин; покращання функціонування органів і систем організму і за­гального стану хворого. У першу чергу призначаються теплові процедури. Ви­користовують такі апаратні методики, здатні викликати тепло в тканинах без­контактним способом: індуктотермія, інфрачервоне опромінювання, мікрох­вильова терапія та ін.

Індуктотермія викликає підвищення температури тканин на 1-3 °С на глибині 5-6 см, за рахунок чого виникає активна гіпертермія, активізується крово- і лімфообіг, обмін речовин, стимулюються процеси розсмоктування. Ін­дуктотермія сприяє накопиченню кальцію у кістках, прискорює регенерацію і загоєння, широко використовується як у попередженні, так і в лікуванні ускладнень з боку легенів, шлунково-кишкового тракту, операційної рани і травмованих тканин.

Інфрачервоні промені підвищують температуру поверхневих тканин і викликають появу гіперемії та пов'язані з нею наслідки. Тепло заспокоює біль, діє протизапально, знижує тонус м'язів, прискорює ферментативні реакції, посилює процеси регенерації і загоєння, особливо ран та виразок, що погано гояться.

Мікрохвильова терапія (СМХ і ДМХ) здатна локально на 1-4°С підвищу­вати температуру тканин на глибині 5-9 см. Вона добре діє на гемодинаміку, регенеративні і обмінні процеси, посмуговану мускулатуру кінцівок. Опромі­нювання грудної клітки прискорює кровообіг у судинах малого кола, позитив­но впливає на легеневу вентиляцію і газообмін за рахунок зменшення бронхо-спазму, покращання дифузії і осмосу в легенях.

Після загоєння рани, зняття постійної іммобілізації фізіотерапію ви­користовують для прискорення і завершення процесів регенерації пошкод­жених тканин, створення еластичного і рухомого рубця та повноцінного кісткового мозоля; ліквідації тугорухливості, зміцнення ослаблених м'язів і відновлення обсягу рухів; лікування можливих ускладнень у вигляді кон­трактур, спайок, зрощень, пролежнів; підвищення психофізичного і емоцій­ного тонусу.

На цьому етапі лікування можна застосовувати і контактні з ураженою ді­лянкою тіла фізіотерапевтичні методи: парафіно- і озокеритолікування, гідро­терапевтичні процедури (компрес, ванни загальні і локальні), електростиму­ляція, ультразвук.

Парафін чи озокерит, накладений на визначене місце, добре прогріває і довго утримує тепло, за рахунок цього підвищується температура тканин, особливо шкіри, покращуються циркуляція крові і лімфи, обмінні і трофічні процеси. Це сприяє розпушенню фіброзної сполучної тканини, розм'якшенню і розсмоктуванню рубцевих змін і зрощень, поліпшенню еластичних власти­востей шкіри, м'язів та їх розслабленню.

Гідротерапія проводиться, переважно, у вигляді теплих локальних ручних та ножних ванн. Тепла вода рівномірно прогріває тканини ушкодженої кінців­ки, у результаті чого активізуються гемодинаміка і обмінні процеси, м'язи розслабляються, покращується еластичність сухожилково-сумкового апарату

118

119

Фізична реабілітація

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

суглобів, розм'якшуються рубці, зменшуються стягнення тканин І болючість рухів. Все це дає змогу збільшити амплітуду рухів, прискорити ліквідацію наслідків травми.

Електростимуляція викликає скорочення ослаблених м'язів, що підвищує їх функціональну здатність, стимулює кровообіг, обмінні і трофічні процеси. Електрогімнастика сприяє зміцненню м'язів і зв'язково-сумкового апарату суглобів, ліквідації тугорухливості в них, відновленню рухової активності хворого.

Ультразвук проникає у тканини на глибину 4-6 см, викликає своєрід­ний мікромасаж їхніх елементів і утворення тепла. В зоні дії ультразвуко­вих коливань Інтенсифікуються обмінно-трофічні і гемодинамічні процеси, зростає активність окремих ферментів, підвищується протизапальна і роз­смоктуюча здатність, виникає знеболюючий ефект. Ультразвук зменшує набряки, протидіє утворенню або лікує деформуючі рубці і спайки по­верхневих та глибоких тканин, у тому числі внутрішньопорожнинних і внутрішньосуглобових. Дію ультразвуку можна підсилити впливом від­повідних ліків, що вводяться у тканини з його допомогою методом ультра-фонофорезу.

Фізіотерапію застосовують не тільки після операції, а й під час підготов­ки хворих до планових хірургічних втручань. її основна мета — корекція змін в організмі, що викликані хворобою; профілактика післяопераційних усклад­нень; підвищення емоційного і загального тонусу організму. Рекомендують сонячно-повітряні ванни, УФО, аероіонізацію обличчя і дихальних шляхів, обтирання, душ дощовий, індуктотермію на ділянку легень та ін. Процедури, особливо ті, що мають теплову дію, припиняють за два-три дні до операції, щоб запобігти підсиленню капілярної кровотечі під час хірургічного втручан­ня.

У післялікарняний період реабілітації фізіотерапевтичні методи лікування націлені на ліквідацію залишкових явищ після операції чи травми; відновлен­ня функції потерпілого органа і систем організму; підняття загального тонусу і реактивності організму; відновлення працездатності пацієнта; загартування і підтримку здоров'я у подальшому житті.

У реабілітаційних центрах, поліклініках, санаторіях широко використо­вують електро- і світлолікування, теплолікувальні чинники, геліо- і аеро­іонотерапію, баротерапію, гідро- і бальнеотерапію, таласотерапію, кліма-толікування. Добирають такі методики лікування, що разом із локальною дією на загоєні тканини викликають загальні зміни функціонального стану організму.

Застосовують електрофорез, фонофорез з розсмоктуючими ліками, гальва-ногрязьолікування; лікування піском, глиною, парафіном, озокеритом, грязя­ми, які добре прогрівають тканини, стимулюють обмінно-трофічні процеси, відновлюють еластичність тканин, амплітуду рухів у суглобах. Цьому допома­гає ампліпульсотерапія, що справляє збуджуючу дію на нервово-м'язовий апарат, підвищує скорочувальну здатність м'язів.

Гідро- і бальнеотерапію на цьому етапі реабілітації використовують у виг­ляді медикаментозних (шавлієвих), газових (азотних), мінеральних (йодобром-них, сольових) ванн. Вони впливають на організм специфічно лікарськими і мінеральними речовинами та загально — теплою водою.

Специфічна дія шавлієвих ванн виявляється в стимуляції трофічних про­цесів у пошкоджених м'язах і сумково-зв'язковому апараті; йодобромних — у підсиленні процесів гальмування у ЦНС та покращанні діяльності ендокрин­ної системи, нормалізації сухожилкових рефлексів і м'язового тонусу; сольо­вих —- в активізації кровообігу і окисно-відновних процесів у шкірі, ліквідації набряків. Одночасно з цим всі ванни за рахунок теплої води діють заспокійли­во, антиспазматично; стимулюють діяльність органів і систем організму; змен­шують психоемоційну лабільність.

При відсутності протипоказань можна застосовувати сауну, яка викликає більш значні порівняно з ваннами зміни у діяльності органів і систем організ­му та фізичній терморегуляції.

Для загартування і оздоровлення організму, зміцнення фізичного і психо­емоційного тонусу, відновлення або підтримки працездатності пацієнта на диспансерному етапі реабілітації застосовують геліо- і аероіонотерапію, тала-со- і кліматотерапію. Сонячно-повітряні ванни, купання в морі, озерах, річках, прогулянки на чистому повітрі стимулюють функції всіх систем організму, під­вищують його реактивність і загальну опірність. Це, разом з іншими засобами фізичної реабілітації, дає змогу пацієнтам досягти бажаного функціонального стану і фізичної дієздатності або виробити стійку і постійну компенсацію при незворотніх анатомо-структурних дефектах.

Механотерапію після травм і операцій застосовують, в основно­му, у післялікарняний період реабілітації, хоча у деяких випадках її можна по­чинати у лікарні. Головна мета цього методу відновного лікування — ліквіда­ція тугорухливості суглобів, контрактур, рубцевих зрощень, гіпотрофії і змен­шення сили м'язів, що є частим наслідком переломів, довготривалого постіль­ного режиму, травм м'яких тканин, у тому числі опіків. Застосовують механо-терапевтичні апарати маятникового типу, що збільшують амплітуду рухів у суглобах, а також блокового типу та важелі — для полегшення рухів і зміц­нення м'язів.

Вправи на апаратах зміщують і розтягують поверхневі тканини, м'язи, су­хожилки, зв'язки; підсилюють місцевий крово- І лімфообІг, обмін речовин у м'язах і суглобах; зміцнюють м'язи і підвищують рухливість у суглобах. Цьо­го досягають щоденними заняттями і при показаннях — їх застосовують де­кілька разів на день. Незначне відчуття болю при рухах на апаратах не є мо­тивом для припинення заняття — слід зменшити амплітуду рухів або провес­ти заспокійливий масаж чи зробити короткочасний відпочинок. Після заняття для заспокоєння відчуття болю призначають солюкс, ванну або іншу теплову процедуру.

У санаторному І диспансерному етапах реабілітації використовують ве­лотренажери, веслові тренажери, еспандери, що не тільки удосконалюють

120

121

Фізична реабілітація

Р о з а і л 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

властиву суглобам функцію, розвивають силу м'язів і фізичні якості пацієнта, але і тренують його, підвищують загальну працездатність.

Механотерапію поєднують із заняттями лікувальною гімнастикою, маса­жем, гідрокінезитерапією, грязьовими аплікаціями, парафіно- і озокеритоліку-ванням, індуктотермією, ваннами локальними і загальними. їх застосовують, переважно, перед механотерапією для підготовки тканин до механічного роз­тягування, зменшення болю і збільшення амплітуди рухів.

Працетерапїю після травм і операцій застосовують, переважно, на післялікарняному етапі реабілітації. її можна використовувати у стаці­онарі в післяопераційний період як психотерапевтичний засіб, що відвер­тає хворого від неприємних відчуттів, сумних думок. Пацієнтам пропону­ють готувати перев'язочний матеріал: робити ватні кульки, тампони, скла­дати серветки тощо. Подібні трудові процеси з мінімальним навантажен­ням для пальців руки застосовуються після переломів кісток під час іммо­білізації для попередження розвитку тугорухливостІ і порушення коорди­нації рухів.

Звичайно, працетерапІю призначають після зняття іммобілізації чи швів і проводять у кабінетах і відділеннях працетерапії, реабілітаційних центрах, а у разі необхідності — у центрах професійної реабілітації і комбінованих медич­них і професійних центрах. Протипоказана працетерапія при підвищеній тем­пературі, набряках, схильності до кровотечі.

Основними завданнями працетерапії після травм опорно-рухового апарату і операцій є збільшення рухливості у суглобах і зміцнення м'язів, відновлення координації рухів і робочих навичок, прискорення нормалізації функцій пош­кодженої кінцівки або органа; навчання щоденних видів діяльності; визначен­ня ступеня професійної здатності і загальної працездатності та установлення виду роботи, до якого здатний хворий.

Під час реалізації названих завдань, використовують три види працетера­пії — загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну і професійну. Трудові операції добирають такі, що втягують у роботу м'язи і суглоби пошкодженої кінцівки або ділянки тіла. Для верхніх кінцівок і суглобів пальців кисті використовують такі трудові операції: плетіння, в'язання, вишивання, чищення картоплі, виго­товлення конвертів, коробок, палітурні роботи, різьблення по дереву, виготов­лення виробів з глини, роботу з дротом. Тренуванню верхніх і нижніх кінцівок сприяють роботи на ручній і ножній швейній машинці, ткацькому станку. Відновленню загальної працездатності сприяють роботи у садку з лопатою, граблями, вилами, столярні, шліфувальні і слюсарні роботи, пиляння і коління дров.

Оскільки в основу лікувального ефекту працетерапії покладено система­тичне вправляння, тому трудові рухи мають повторюватися багаторазово про­тягом 30^-45 хв на день на початку її застосування і поступово доводитися до 4-6 год з обов'язковими перервами у роботі.

У тому випадку, коли травма спричинила інвалідність, суттєві або незво-ротні порушення функцій кінцівок, хворих насамперед слід навчати щоденних видів діяльності (рис. 4.4), таких, як умивання, приймання їжі, одягання, голін-

%

Рис. 4.4. Самообслуговування за допомогою найпростішого пристосування: на куксі за­кріплена гумова манжетка, під яку вставлено предмети щоденного користування

(за П.І. Бєлоусовим, 1980 )

ня, зачісування, пересування, поводження з протезами, тощо. У цих випадках завданнями працетерапії буде і виготовлення простих пристроїв, що допомага­ють хворому.

У відділеннях працетерапії, кабінетах побутової реабілітації застосовують горизонтальні і вертикальні побутові стенди, на яких розміщено різноманітні предмети домашнього ужитку. У подальшому, під час професійної працетера­пії, інвалідів навчають нової професії.

4.2. ТРАВМИ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

Травми опорно-рухового апарату найчастіше відносять до хірургічних за­хворювань. Пошкодження бувають відкритими та закритими. Перші супровод­жуються порушенням цілісності шкіри, при інших — цього немає. До відкри­тих пошкоджень відносять рани, опіки і відмороження III-IV ступеня, до за­критих — удари, розтягнення, розриви зв'язок, сухожилків, м'язів. Вивихи і переломи кісток можуть бути відкритими і закритими.

Травми виникають внаслідок дії на організм механічного, термічного, електричного, хімічного або променевого чинників. Результатом цього є ана­томічні і функціональні порушення у тканинах і органах, що супроводжу­ються розвитком місцевої і загальної реакції організму, яка називається трав­матичною хворобою. Місцево вона проявляється відмиранням клітин, роз­ривом судин, крововиливом, порушенням обмінних процесів, запаленням. Травмована ділянка є джерелом нових, неадекватних, надзвичайних больо­вих подразників, які йдуть у вищі відділи ЦНС і там викликають зміни у вза­ємозв'язках процесів збудження та гальмування. Це, в свою чергу, порушує її регулюючу функцію, пригнічує компенсаторно-пристосовувальні реакції і призводить до загальних зрушень в організмі. Погіршуються психічний стан, діяльність серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої систем, залоз внутрішньої секреції, змінюються обмінні процеси. Підсумковим проявом загальних змін може бути непритомність, колапс і, в тяжких випадках, трав­матичний шок.

122

123

Фізична реабілітація

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

Місцеві і загальні прояви травматичної хвороби разом із різким обмежен­ням рухів та вимушеним положенням і тривалим перебуванням у ліжку мо­жуть спричинити тромбоемболії, пневмонії, порушення діяльності травної системи та ін. У пошкодженій ділянці та функціонально пов'язаних з нею час­тинах тіла виникає гіпотрофія і атрофія м'язів, тугорухливість у суглобах, ос-теопороз, контрактури, зменшення сили і тонусу м'язів. Це зумовлює тривале перебування у лікарні, тимчасову втрату працездатності й, нерідко, призводить до інвалідності.

Травматичну хворобу лікують комплексно. Насамперед хворого виводять із тяжкого стану, застосовуючи оперативне чи консервативне лікування зі ство­ренням спокою з фіксацією або розвантаженням ушкодженої ділянки. Наступ­не лікування націлене на попередження можливих ускладнень, відновлення анатомічної цілісності і функцій травмованої ділянки тіла, а також функціо­нального стану організму і працездатності пацієнта.

Надзвичайно важливу роль у комплексному лікуванні хворих з травмами опорно-рухового апарату відіграє фізична реабілітація, тому що без неї немож­ливо досягнути бажаного результату оперативного і консервативного лікуван­ня. Саме тому засоби фізичної реабілітації у тій чи іншій послідовності і обся­зі використовують від першого до останнього дня лікування травм опорно-ру­хового апарату та їх наслідків.