2.6 Об’єднання підприємств

Здійснення підприємницької діяльності її суб’єктами – підприємствами викликає необхідність у безпосередній взаємодії іншими юридичними особами з метою колективного використання виробничого, науково-технічного, інформаційного та фінансового потенціалу кожного з них для досягнення більшої ефективності. Це зумовлено створенням більшого числа та різноманітних видів об’єднання підприємств. Вони виникають чи на добровільній основі, з активними зв’язками між учасниками – підприємцями, чи по рішенню органів, які мають право створювати об’єднання підприємств.

Відповідно до ст.. 118 Господарського кодексу України, підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо інше не передбачено законодавством України.

Відповідно до ст.. 119 Господарського кодексу, в залежності від порядку установи об’єднання підприємств можуть створюватися як державні комунальні або комунальні господарські об’єднання.

Згідно до класифікатору організаційно-правових форм господарювання об’єднання підприємств – це господарська організація, створена у складі двох або більше підприємств (юридичних осіб) з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення загальних економічних та соціальних задач. Метою такого об’єднання є захист та реалізація інтересів його учасників.

Відмінними ознаками господарських об’єднань є:[2,4]

• його засновниками можуть бути лише підприємства – комерційні юридичні особи, метою яких є отримання прибутку;

• засновники об’єднання зберігають свою юридичну самостійність як суб’єкти права;

• добровільний порядок створення. Добровільність волевиявлення засновників для створення відображено в установчих документах

• господарське об’єднання визнається новим та самостійним суб’єктом права, яке володіє майном, наданим його засновниками.

Відмінними ознаками державного та комунального об’єднання є те, що воно створюється не по волевиявленню його учасників-підприємств, а за рішенням відповідних органів – Кабінету Міністрів України, міністерств або компетентних органів місцевого самоуправління. Так, багато підприємств у вугільній промисловості, газовій, нефтепереробній створюються у відповідному порядку.

Господарські об’єднання створюються у вигляді:

1. асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників. Асоціація отримала широке поширення як один з видів господарських об’єднань, оскільки є універсальним способом ведення сумісної діяльності. В рамках асоціації їх учасники координують виконання окремих своїх задач чи сумісно здійснюють лише частину неосновних функцій. Враховуючи не міцний зв’язок між учасниками асоціації та незначний ступінь централізації, передбачено, що асоціація не має права втручатися в господарську діяльність підприємств – учасників асоціації;

2. корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Корпорація виконує лише ті функції та здійснює ті повноваження, які добровільно передані їй учасниками. Таким чином, учасники можуть передбачати вилучення окремих функцій зі свого ведення чи зменшення їх об’ємів з передачею відповідних виняткових повноважень корпорації в цілому;

3. консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети. Визнання консорціуму самостійним видом господарським об’єднанням надає право враховувати його як юридичну особу. Це об’єднання створюється для рішення конкретних задач реалізації крупних цільових програм та проектів.

Консорціум не передбачає високій ступінь централізації та концентрації управління;

4. концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців. Головна мета такого об’єднання полягає в тому, що фірми прагнуть вистояти в умовах нерівномірного розвитку економіки, проникають у нові для себе галузі й сфери, розширяють асортимент товарів і послуг, поступово перетворюються на багатогалузеві комплекси. Продукція цих підприємств може не бути пов’язаною єдиним ланцюжком, але фінансові відносини в межах концерну дозволяють оперативно реагувати на зміни в ринковій кон’єктурі, спрямовуючи інвестиції в найбільш прибуткові проекти. Концерн є єдиним виробничо-господарським комплексом, учасники якого тісно пов’язані між собою технологічною та коопераційною єдністю.

Корпорація та концерн є організаційно-правовими формами, в яких створюються державні та комунальні господарські об’єднання.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи.

Статтею 126 Господарського кодексу дано визначення асоційованим підприємствам та холдінговим компаніям. Асоційовані підприємства (господарські товариства) – це група суб’єктів господарювання – юридичних осіб, пов’язаних між собою відношеннями економічної організаційної залежності у вигляді участі у статутному фонді або управління. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою та вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у випадку, якщо одне з них має можливість блокувати прийняте рішення іншим підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону чи установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Залежність між асоційованими підприємствами може бути визнана вирішальною, якщо за рахунок наявності контролюючого підприємства у статутному фонді або загальних зборах, чи інших органах управління іншого підприємства між підприємствами встановлюється відношення контроля-підпорядкування. Необхідною вимогою встановлення вирішальною залежності є попереднє отримання на це згоди органів Антимонопольного комітету України, що здійснюється відповідно до правил контролю за концентрацією суб’єктів господарювання. Відповідно до ст.. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» концентрацією визнається:

• злиття суб’єктів господарювання чи приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого;

• отримання безпосередньо або через інших осіб контролю одним чи декількома суб’єктами господарювання шляхом: призначення на посаду керівника спостерігальної ради тощо, створення суб’єкта господарювання двома або більше суб’єктами господарювання, отримання у власність активів у вигляді цілісного майнового комплексу чи структурного підрозділу.

Створення холдінгових компаній має декілька моментів, до числа яких слід віднести можливість концентрації капіталів та розвиток інвестиційних процесів, пониження ризику під час вступу на ринок чи виходу з нього, поширення масштабів виробництва, сумісного здійснення наукових та проектних досліджень тощо. Основний напрямок, який характеризує холдингову компанію – це здійснення управління, контролю по відношенню до контрольних пакетів дочірніх та інших підприємств, якими вона володіє.

В Україні діяльність холдінгів в цілому не врегульована спеціальним законодавством. Регламентована лише діяльність холдінгів, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, які діють відповідно до Наказу Президента України «Про холдингові компанії, створювані в процесі корпоратизації та приватизації» від 11.05.1994р. № 222/94 та затверджені цим Наказом Положення про холдингові компанії.

В положенні холдингова компанія визначена як господарюючий суб’єкт, який володіє контрольними пакетами акцій (паї, частка у статутному фонді), яке дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб’єктом.

Дочірнє підприємство – це господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Те, що суб’єкт господарювання визнається дочірнім підприємством, зовсім не означає позбавлення його самостійної діяльності. Воно зберігає свою юридичну самостійність.

Оскільки дочірнє підприємство є юридичною особою, воно вправі самостійно виступати у господарському обігу, але ж вирішальний вплив на управління нам має холдингова компанія.

Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємствами інших холдингових компаній.

РОЗДІЛ 3. ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ ПРИ СТВОРЕННІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

3.1 Правові засади створення підприємств

Термін “створення“ – це правове поняття господарського права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб’єкта права.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому законом підприємство (організацію) як юридичну особу. За законами України “Про власність” (ст. 6 і ст. 33) таким правом наділені безпосередньо уповноважені власником (власниками) органи тобто фізичні та юридичні особи, що мають засновницьку право-і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності – це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. [18, 19] . Вони приймають рішення про створення підприємства державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємством майна, його збереження. Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об’єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п.30 ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року) , а також місцеві державні адміністрації (п.1 ст. 19 Закону України “Про місцеві державні адміністрації від 9 квітня 1999 року).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом :

1. обрання організаційно-правової форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності;

2. прийняття рішення про його створення; затвердження у встановленому законом порядку статуту;

3. передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та оборотних коштів;

4. формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо;

Створення підприємства в юридичному розумінні – це затвердження та одержання передбачених законом документів.

Відповідно Господарського кодексу підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації.

3.2 Загальні умови створення підприємства

Як відомо, юридична особа вважається створеною та набуває права юридичної особи з моменту ї державної реєстрації. З 1 липня 2004р. державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до Закону України «Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»[5].

Дія Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб, незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкованості. Закон визначає силу державну реєстраційну процедуру та торкається організаційних моментів проведення державної реєстрації.

В Україні діє Єдиний державний реєстр юридичних та фізичних осіб – підприємців. Відповідно до Закону України «Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», реєстр – це автоматизована система збору, накопичення, обробки та звітності даних про всіх юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, а також захист від несанкціонованого доступу.

Таким чином, реєстр повинен містити змістовну інформацію про всі зареєстровані в Україні юридичні особи.

Законом встановлено, що функції щодо державної реєстрації виконує спеціально-уповноважена особа – державний реєстратор. На державного реєстратора покладено обов’язок не лише державної реєстрації юридичних та фізичних осіб, а також і здійснення інших реєстраційних дій, а саме: резервування найменування юридичної особи; оформлення та видача свідоцтва про державну реєстрацію, оформлення та видача довідки із Реєстру тощо.

Законом також передбачений наступний порядок державної реєстрації юридичної особи:

• перевірка комплектності документів, що представлені державному реєстратору, та повноти відомостей, вказаних у реєстраційній карточці;

• перевірка документів, наданих державному реєстратору, відносно відсутності основаній для відмови у державній реєстрації;

• внесення відомостей про юридичну особу у Єдиний державний реєстр;

• оформлення та видача свідоцтва про державну реєстрацію.

Разом з тим акціонерні товариства, які виникли в процесі приватизації державного майна, можуть мати одного засновника – державну в особі органу, уповноваженого здійснювати управління відповідним державним майном, або орган місцевого самоврядування.

Цивільний кодекс припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.

Створення юридичної особи однією особою не заборонено законом, можливість його передбачена Цивільним кодексом України. Корпоративна структура такого товариства буде визначати не об’єднанням осіб, а характером уставного капіталу. Цей капітал буде розподілятися на частки, але фактично всі частки належатимуть одній особі.

Слід зазначити, що окремого переліку щодо надання документів для реєстрації юридичної особи Законом не встановлено. Але ст.. 8 Закону про реєстрацію встановлено, що документи, надані відповідно до Закону мають бути складені державною мовою – українською. При цьому державна картка заповнюється машинописним текстом, хоча може бути заповнена і від руки, але печатними буквами.

Засновники юридичної особи або уповноважена особа повинні надати державному реєстратору особисто або направити заказаним листом з описом наступні документи: [5].

1. заповнену реєстраційну картку.

2. копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи;

3. два екземпляра засновницьких документів. Підписи засновників на вказаних документах підлягають нотаріальному засвідченню;

4. документ про сплату реєстраційного збору ;

5. діючу довідку з Єдиного державного реєстру щодо резервування найменування юридичної особи, у випадку якщо таке резервування відбувалося;

6. документ, що підтверджує засновниками (учасниками) вкладу в уставний фонд;

7. звіт щодо про проведення підписки на акції, затвердженого ДКЦБФР;

8. копія Державного акту на право приватної власності засновника на землю, або копію Державного акту на право постійного користування землею засновниками, або нотаріально засвідчену копію договору оренди землі засновником.

9. Документ, що підтверджує реєстрацію іноземної особи у країні його місцезнаходження. Додається при реєстрації юридичної особи, засновником якої є іноземна юридична особа.

10. Копія рішення Антимонопольного комітету України або КМУ про надання рішення на узгоджені дії або концентрацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених Законом.

Державний реєстратор не має права вимагати додаткові документи для державної реєстрації не має право вимагати додаткові документи, не передбачені у переліку.

Слід зазначити, що під час надання документів на державну реєстрацію засновнику або уповноваженій особі слід особисто надати державному реєстратору паспорт та документ, що засвідчує його повноваження. Державний реєстратор здійснює державну реєстрацію юридичної особи в строк, який не повинен перевищувати три дні. Свідоцтво про держреєстрацію, а також один екземпляр оригіналу засновницьких документів з відміткою державного реєстратора.

Як і при державній реєстрації юридичної особи, державний реєстратор реєструє зміни та доповнення у засновницьких документах. Слід зазначити, що Закон не розділяє такі поняття, як перереєстрація та внесення змін у засновницькі документи, як це було в Положенні № 740. у Законі використовується лише поняття державної реєстрації змін у засновницьких документах.

Документи, які надані на державну реєстрацію, можуть бути залишені державним реєстратором без розгляду у випадках: якщо документи надані по неналежному місцю проведення реєстрації або документи оформлені неналежним чином та не відповідають вимогам законодавства, або документи надані не в повному об’ємі.

Після отримання свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи слід поставити юридичну особу на облік у державній податковій адміністрації на протязі 10 днів, а також у пенсійному фонді, фонді зайнятості, у фонді соціального страхування від нещасних випадків.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, організація цієї реєстрації, повнота єдиного реєстру, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр полягає в тому, що така реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб’єктами. Така інформація важлива при вирішенні питань укладання договорів, формування господарських зв’язків, ведення господарських операцій. Вона сприяє формуванню усталеності в економічного обороту.

Чинне законодавство пов’язує державну реєстрацію з унесенням даних з реєстраційної картки суб’єкта підприємницької діяльності до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка. Порядок реєстрації підприємств незалежно від їх організаційних форм і форм власності визначається Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Перелік документів, які необхідно надати для здійснення державної реєстрації, міститься в п.3 положення. [5,13].

Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування, яке індивідуалізує, відокремлює від інших цю юридичну особу. Виправдана і вимога закону про те, що до складу найменування повинно входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє одразу визначити основні ознаки організації – чи є вона підприємницької, комерційною, або непідприємницької, на чому будується її відповідальність. Нормами цього кодексу і закони про окремі юридичні особи вимагають включати додаткові відомості, які повинні міститися в найменуванні. Законом не передбачено включати в найменування відомості, не передбачені законом.

З моменту реєстрації підприємницької організації, в неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладанні угод будь-яким іншим способом. Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом. Наприклад, не суперечить закону використання найменування однієї юридичної особи іншою на підставі спеціального договору.

Недійсність реєстрації тягне встановлення факту фальсифікації установчих документів.

3.3 Проблемні питання створення суб’єктів господарської діяльності

На сьогодення у нас в країні більш поширені приватні, державні, казенні, комунальні, дочірні, іноземні підприємства. Вони займаються комерційною та некомерційною діяльністю, діючи при цьому відповідно до рішення або створення статуту.

Слід зазначити, що з моменту вступу в дію нового Цивільного кодексу закономірно виникло питання: чи можливе сьогодні створення приватного підприємства? Така організаційно-правова форма, як підприємство, вже не кажучи про приватні, що нині діють за Цивільним кодексом не фігурує зовсім. Підприємство нагадується лише як об’єкт господарських прав: а саме, ст.. 191 Цивільного кодексу України визначає, що підприємство як цілісний майновий комплекс, є нерухомістю. Це достатньо прогресивна норма, яка дозволяє спокійно продавати, обмінювати, закладати, успадковувати підприємство або його частину.

Таким чином, у теперішній час створення приватних підприємств цілком можливе. Бо ст.. 83 ЦК говорить про такі форми юридичних осіб, як господарства, установи, та інших передбачених законодавством. Окремого закону щодо регулювання порядку створення та діяльності приватних підприємств немає, тому в цих питаннях слід керуватися загальними нормами Цивільного та Господарського кодексів. Відповідно до ст.. 57, та ст.. 63 Господарського кодексу засновницькими документами для приватного підприємства є рішення про створення та статут. Приватне підприємство є юридичною особою та за своїми зобов’язаннями відповідає самостійно всім своїм майном (ст.. 96 ЦК)

Для деяких організацій може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Закон України «Про фермерське господарство» передбачає створення комісії державної адміністрації при наявності у всіх відповідної освіти. [9]

На сьогодення дуже проблемне питання виникає при створенні селянського (фермерського) господарства. Відповідно до ст..4 Закону України «Про фермерське господарство», конкурсний відбір бажаючих створити селянське (фермерське) господарство проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган місцевого самоврядування) і затверджує голова районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів. До складу комісії включаються представники районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів, управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністрації, асоціації фермерів, сільської, селищної Ради народних депутатів, на території якої передбачається відведення земельної ділянки для створення фермерського господарства, та інших заінтересованих державних і громадських організацій. [9].

Головою фермерського господарства є його засновник, який представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами або їх об’єднання відповідно до закону. Він укладає від імені господарства правочини та узгоджує інші значущі дії відповідно до законодавства України. Голова господарства може уповноважити одному з членів господарства або особі, що працює за контрактом виконувати своїх обов’язків.

Перед тим як зареєструвати дане підприємство, перш за все слід визначитися із земельною ділянкою. Земельні ділянки громадянам України для ведення фермерського господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди. У заяві зазначаються: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства, документально підтверджується їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності фермерського господарства. Заяву громадянина про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування за погодженням з сільською, селищною Радою народних депутатів розглядає у місячний термін районна (міська) конкурсна комісія та районна, міська, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Рада народних депутатів, і в разі проходження конкурсного відбору та згоди відповідна Рада замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств державній землевпорядній організації проект відведення ділянки, який розробляється в першочерговому порядку.

Після отримання державного акту на право власності або укладення договору оренди земельної дільниці та його реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації, яка здійснюється у виконавчому комітеті міського, районної в місті ради або районної, районних міст Києва та Севастополя державних адміністрацій за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Державна реєстрація провадиться при наявності всіх необхідних для цього документів на протязі не більше п’яти робочих днів. Свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства та копія документа, що підтверджує наявність його на обліку у державній податковій інспекції, є основою для відкриття рахунків в будь-якому банку України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності та при узгодженні цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Враховуючи визначення установи, яке сформульоване у ст. 101 Цивільного кодексу, її засновники не можуть брати участь в управлінні нею. З метою захисту інтересів засновників та створення більш прозорих правил діяльності, Цивільний кодекс України встановлює, що виконавчий орган установи є колегіальним, а саме, якщо до органу управління входить декілька осіб. (ст.. 99 Цивільного кодексу). Для досягнення мети діяльності установи установчий акт може передбачати створення й інших органів, визначати їх порядок формування та склад. Наприклад, якщо установа створена для підтримки талановитої молоді, в рамках установи може створюватися художня рада.

Оскільки закон виключає можливість для засновника здійснювати нагляд за діяльністю установи, в ній створюється наглядова рада. Порядок формування, компетенція наглядової ради визначається установчими документами. Ця рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержання мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта, в якому зазначається мета (благодійна, освітня, культурна діяльність тощо). Для досягнення мети засновник повинен передати установі певне майно. Вигоди від використання майна установи отримують треті особи. Перелік такого майна зазначається в установчому акті. Разом із тим, ст.. 87 Цивільного кодексу допускає можливість скасувати засновником установчого акта до створення установи.

Але ж, все це накладає на засновника (а в разі його смерті - на іншу особу) обов’язок передати майно установі. На відміну від засновників деяких видів господарських товариств (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю), для яких закон встановлює обов’язок сплатити певну частину статутного капіталу до державної реєстрації товариства, передача майна до установи здійснюється після її державної реєстрації.

Цивільного кодексу передбачає можливість зміни мети установи, якщо її здійснення стало неможливим або воно загрожує спільним інтересам. Наприклад, була створена установа з метою організації та проведення Олімпійських ігор в Україні. Звичайно, після проведення вказаних ігор виникне необхідність змінити мету установи. Враховуючи правову конструкцію установи як організаційно-правової форми юридичної особи, право звернутися до суду із заявою про визначення іншої мети установи надається органу, який здійснює державну реєстрацію. Щоб обмежити можливість органів державної реєстрації для вручення у справи установи, звернення до суду має бути погоджено з органами управління установою.

Обмежуючи права засновника на управління установою, закон передбачає можливість захисту його інтересів. При зміні мети установи суд повинен врахувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника.

Зміна мети також може вплинути на структуру управління цією організацією. Можливо, для діяльності установи з новою метою необхідні дещо інші органи управління. За таких обставин суд має право змінити структуру управління установи. Зміна структури управління може відбутися і за інших поважних причин. Наприклад, якщо існуюча громіздка структура управління установи негативно впливає на роботу самої установи. Перелік таких причин законом не встановлюється, і тому суд при розгляді кожної конкретної справи буде давати свою оцінку обставинам. При цьому у разі зміни мети установи або зміни структури управління установи її правління зобов’язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання.

Суб’єкт господарської діяльності може бути створений як за рішенням власника майна або уповноваженого ним органу, так і за рішенням інших осіб у випадках, передбачених законодавством.

Деякими нормативними актами встановлені обмеження кола засновників. Так, Декрет Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» постановив заборону державним підприємствам бути учасниками та засновниками господарських товариств. [20].

Як правило, уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає засновник. Наприклад, щодо відношення підприємств державної власності такими уповноваженими органами є міністерства, державні комітети, відомства та інші центральні органи виконавчої влади. Вони приймають рішення щодо створення підприємства державної власності, затверджують статути та контролюють їх виконання, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємством майна, його збереження відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що знаходиться в загальнодержавній власності»[21].

Представником власника – держави є відповідний державний орган влади, до сфери управління якого входить державне підприємство. Функції власника майна відносно державного підприємства здійснює галузеве міністерство, до сфери діяльності якого входить підприємство. У найменуванні підприємства обов’язково повинно бути зазначено, що воно - державне. Керування здійснює однин керівник, який призначається на посаду відповідно до укладеного контракту. Керівник діє без довіреності в силу наданих йому законом повноважень.

Державне підприємство функціонує на базі державного майна, яке закріплене за державним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління. Майно, яке закріплене власником за підприємством, складає його уставний фонд. Його розмір та порядок створення передбачені установчими документами – статуті.

Під час заміни керівника на державному підприємстві повинна бути проведена ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства відповідно до чинного законодавства.

Товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, а також акціонерне товариство можуть бути створені однією особою, яка стає його єдиним учасником. У літературі така конструкція називається «компанія однієї особи». У світовій практиці досить поширеним є досвід створення подібних компаній, більше того, існує навіть Директива ЄС щодо створення таких структур. Виділяють два способи створення «компанії однієї особи» - прямим та побічним.

При прямому способі законодавства допускає безпосереднє створення товариства однією особою, яка стає єдиним його учасником. У країнах, де існує так званий побічний спосіб, нове товариство можуть створити лише кілька осіб. Але якщо в силу різних обставин (наприклад, об’єднання часток, ліквідації інших засновників тощо) у товариства залишається один учасник, то таке товариство не припиняється і не перереєстровується, воно продовжує існувати.

Із вищезазначеного випливає, що в Україні з прийняттям нового кодексу буде існувати реальна можливість створення товариства як «компанії однієї особи». Але це правило розповсюджується на повне та командитне товариства. Очевидно, однією з причин цього є той факт, що зазначені види товариства належать до так званих договірних, тобто вони створюються і діють на підставі засновницького договору, який укладається і реалізується кількома особами.

Господарським кодексом, ст.. 81 передбачено, що для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір його створення, здійснити підписку на акції, провести засновницькі збори та державну реєстрацію акціонерного товариства. Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна бути рівною розміру уставного фонду акціонерного товариства, який не може бути менш розміру, визначеного законом.

Ст.. 153 Цивільного кодексу зазначено, що акціонерне товариство визнається «компанією однієї особи» з можливістю використання прямого (при створенні товариства однією особою) та побічного (у разі придбання одним акціонером товариства всіх акцій) способу створення.

Відомості про створення «компанії однієї особи» підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в засобах масової інформації. Встановлюючи можливість створення товариства однією особою кодекс все ж таки формулює певні обмеження щодо цих суб’єктів, визнавши, що акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Цивільний кодекс не регламентує порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхню компетенцію.

При заснуванні акціонерного товариства всі його акції повинні бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати статутного фонду, який має складати 1250 мінімальних заробітних плат. [2].

Відповідно до ст.. 134 Цивільного кодексу, особливістю установчих документів командитного товариства є те, що на відміну від акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю командитне товариство діє на підставі тільки засновницького договору. Це пов’язано насамперед з тим, що у статуті акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю закріплюються норми, пов’язані з діяльністю товариства, як особливого суб’єкта господарських правовідносин. Що стосується командитного товариства, то під діяльністю такого товариства розуміється діяльність його повних учасників. Тому закріплення якихось положень стосовно, наприклад, органів управління товариства, які зазвичай містяться у статуті, у командитному товаристві не потрібне.

Засновницький договір підписується тільки повними учасниками, вкладниками у засновницькому договорі участі не беруть. Ця обставина є істотною у зв’язку з тим, що зобов’язальні правовідносини вкладників виникають тільки з самим товариством, а не з його повними учасниками. Окрім того, вихід із товариства вкладника не вимагає внесення змін до засновницького договору, що, у свою чергу, не потребує додаткової державної реєстрації цих змін.

Слід зазначити, що розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати 50% складеного капіталу повного товариства.

Особливістю державної реєстрації господарських товариств, що здійснюють банківську діяльність, встановлені Законом України «Про банки та банківську діяльність» та Положенням про порядок створення та державну реєстрацію банків, відкриття філіалів, представництв, відділень, затверджених постановою Правління Національного банку України. Банк вважається створеним та набуває статусу юридичної особи з моменту його реєстрації Національним банком України. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про банки та банківську діяльність», [19] банки в Україні створюються у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації відповідні документи (установчі документи, бізнес-план, інформацію про фінансовий стан учасників, бухгалтерську звітність тощо). Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.

Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах. Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

Особливості державної реєстрації фондової біржі, що створена у формі акціонерного товариства, як учасника ринку цінних паперів, передбачені Законом України «Про цінні папери та фондову біржу». [12] Фондова біржа набуває права юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією по цінним паперам та фондовому ринку.

Такі підприємства, як підприємства з іноземними інвестиціями створюють та діють у формах, передбачених законодавством України.

Засновницькі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно-правових підприємств, а також відомостей про державну приналежність їх засновників.

В уставний фонд підприємства з іноземною інвестицією повинна бути внесена іноземна інвестиція і вона має бути зареєстрована відповідно до Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України. [25 ]

Порядок державної реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюється законодавством України. На іноземні підприємства поширюється національний правовий режим господарської діяльності. Але ж створюється таке підприємство відповідно до законодавства тієї держави , якої воно належить.

Відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» [16] формою здійснення іноземних інвестицій є створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам, або придбанням у власність діючих підприємств повністю.

Реєстрацію представництв здійснює Міністерство економіки України на протязі шести робочих днів з дня подання іноземним суб’єктам господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації підприємства іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно надати: заяву с проханням зареєструвати представництво, яке складено у будь-якій формі; виписки з торгового (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстрований офіс; довідку з банківської установи, в якій офіційно відкритий рахунок; довіреність на здійснення підприємницьких функцій, оформлену відповідно до закону країни, де офіційно зареєстрований офіс іноземного суб’єкта. Всі ці документи мають бути нотаріально засвідчені.

Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської діяльності повторної реєстрації або перереєстрації раніше зареєстрованого на Україні представництва.

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ ПРИ ПРИПИНЕННІ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ