Вишневський О. - Українс. ідеал
.pdfджерелом вчення про високу гідність людини та в кінцевому рахунку і – становлення громадянського суспільства.
Загальноприйнятою, хоча і специфічною для кожного народу, є й інша складова ядерного змісту виховного ідеалу – те, що випливає із сенсу його власного існування, що завжди
присутнє у його свідомості та підсвідомості і що зумовлює його
почуття окремішності.
Загальноприйнятність окремішності («національного») ґрунтується на тому, що в його основі лежить універсальний природній закон родо-видового поділу всього живого на землі, з людиною включно. Тому й у розумінні «національного» всіма людьми є і специфічне, але є й багато тотожного (патріотизм, націоналізм, космополітизм, шовінізм, Мала і Велика Батьківщина, боротьба за свободу народу тощо). Національне є, отже, природовідповідним і зрозумілим для всіх людей на землі. Проте, входячи до ядерного змісту теоцентричної системи цінностей, воно займає в її ієрархії другий щабель.
Можна йти далі і намагатися включити до ядерного змісту виховного ідеалу почуття «суспільності» і, відповідно, схильність до певного суспільного устрою, спрямованість характеру людини і народу (див. далі), ставлення до родинності та трактування індивідуальної людини тощо. Але чим далі від «центру піраміди», тим значніше відчувається специфіка і меншає універсалізму. Тому, трактуючи виховний ідеал з чисто філософських позицій, базовими складовими його змісту визначаємо духовність, що від Бога, і національність.
Еволюція змісту виховного ідеалу
Виховний ідеал не формується «сам собою», не виникає з нічого і не створюється педагогами. Він є складовою духовних
11
прагнень всього народу. Завдяки цьому він входить у поняття «загальних суспільних прагнень», соціального замовлення: орієн-
туючись на нього, суспільство намагається покращити себе і зберегти в історії. Зміст виховного ідеалу в цьому сенсі завжди ґрунтується на певній системі цінностей, якої це суспільство в даний час дотримується і яка визначає діюче в ньому духовне поле.
Визнаючи цю залежність виховного ідеалу від соціального
замовлення, не можемо не торкнутись, отже, проблеми певних еволюційних чи революційних змін у ньому та ролі традиції, яка
ці зміни покликана відбивати і оберігати.
Життя нації є процесом зведення величавої будови власної культури. Сприймаючи зроблене предками, кожне покоління будує свій поверх – робить це за заданим природою покликом і «планом», осягає наміри предків, додає щось своє і йде далі. Так успадковується і творення змісту виховного ідеалу. В основі його зберігаються якісь наслідкові елементи, запозичені з традиції, але водночас кожне покоління народу узгоджує свій ідеал з можливостями і потребами його часу, з новими викликами життя тощо. На думку Г. Ващенка, традиція оберігає цілість нації, передаючи молодому поколінню релігію, національні
вартості, культуру, мову, символи, світогляд тощо (2, с. 101). Такі намагання народу часто набувають форм консерва-
тизму, який є опорою нації (9, с. 513) і приносить їй помітну користь, прикладом чого може бути консерватизм англійців. Хоча тупо оберігати всі елементи традиції, на думку Г. Ващенка, не варто. Їх треба доповнювати новим досвідом народу (2, с. 102).
Проблема наслідування традиції загострюється, якщо розвиток суспільства зазнає глибинних катаклізмів, тобто того, що ми називаємо «революційними змінами». Вони вимагають не уточнень і корекції змісту виховного ідеалу, а повного
12
переходу на іншу систему цінностей, як це трапилось з нашим народом на початку ХХ сторіччя. В такому разі ускладнюється і проблема традиції. Що розумітимемо сьогодні під цим поняттям і на якому фундаменті будуватимемо свій поверх у педагогіці – за планом, котрий заклав Володимир Мономах, чи за концепцією А. Макаренка? Не підлягає сумніву, що йдеться тут про цілком різні системи цінностей.
Глибинні («революційні») переломи у свідомості суспільств в історії не є рідкістю. В 30-ті роки це трапилось з німцями та італійцями. Сьогодні в євроатлантичному світі місце Бога дедалі агресивніше займає людина, якій все дозволено. Такі переломи ведуть до формування іншого, специфічного виховного ідеалу. Характерним для нас прикладом була поява і домінування більшовицької системи цінностей та відповідного ідеалу людини. Теократична система тут була піддана повному демонтажу (з допомогою «войовничого атеїзму») і замінена ідолопоклонством, коли суспільство потрапило в ідолотропію (М. Бердяєв). «Богом» вважався ідеал комунізму.
Навряд чи такі етапи в історії гідні того, щоб запропоновані ними ідеали вважати національними і автентичними для народу, хоча Г. Ващенко і трактує їх автономно, як «фашистський ідеал», «комуністичний ідеал» тощо. Якщо такий погляд визнати правомірним, то на поставлене вище питання стосовно традиції відповідь буде лише одна: якщо хочемо відновити себе в історії, мусимо виводити наш виховний ідеал з глибин народної свідомості, а не з випадкових в історії ідеологій і праць «класиків», чи з запозичень цінностей іншого народу.
13
Народність виховного ідеалу
Термін «народність» як і «національне» мають по два значення – вузьке, що вказує на ставлення людини до свого етносу і часто асоціюється з поняттям патріотизму, і широке, яке вказують на весь спектр свідомості народу, на систему цінностей, якою він живе. Бо кожен народ має дещо «своє» розуміння духовності, моралі, патріотизму, суспільного устрою, родинності, гідності людини, ставлення до праці тощо. А водночас є в цих поняттях і щось загальнолюдське.
Тут мова йтиме власне, про друге – широке розуміння терміну «народність». Саме ним переважно користувався і К. Ушинський, хоча не заперечував почуття патріотизму етнічного змісту. Своє вчення про народність виховання і народність виховного ідеалу він будує на визнанні того, що кожен народ володіє сумою специфічних ознак, які з’явилися під дією природних та історичних умов життя (21, с. 161). На його думку, не існує «наднародного», «вселюдського» виховання і не існує
такого виховного ідеалу. «Кожен народ, – писав він, – має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтво-
рення цього ідеалу в окремих особистостях» (21, с. 122). Свої поняття про такий ідеал народ втілює у різних формах свого філософського і художнього вислову – в казці, в пісні, в приказці. «Він прикрашає цю ідеальну людину всіма найкращими якостями своєї душі…» (Там само). Водночас, цей ідеал людини завжди відбиває світогляд народу, рівень його свідомості та розуміння добра і зла, його совість (Там само, с. 123), завжди має на собі відбиток того народу, який його творить і у виховній практиці реалізує. На думку К. Ушинського, народність виявляє себе навіть у науці, спонукуючи до дослідження того предмету, до якого приваблює національний характер (21, с. 70). Як буде
14
видно далі, це спостерігається, зокрема, у характері українців, традиційно схильних до гуманітарних наук.
Звертаючись тут до поглядів К. Ушинського щодо виховного ідеалу, слід також зауважити, що такої ж позиції дотримувались й інші дослідники його змісту, зокрема Г. Ващенко, В. Янів, Ю. Липа, Я. Ярема, П. Штепа, О.Губко та ін.
Трактуючи, таким чином, однозначно факт народності виховного ідеалу як природовідповідну його ознаку, не можемо оминути сумніву щодо її стійкості – як з огляду на колоніальноруйнівні утиски з боку сусідів нашого народу, так і беручи до уваги вплив сучасних космополітичних і глобалізаційних віянь. Чи не зводить нанівець цю ознаку виховного ідеалу достатньо потужний чужий вплив?
Проблема стійкості національного в людині буде розглядатися у розділі 6. Тут лише відзначимо, що воно, будучи зумовленим «вродженістю» (генетичною структурою), в дійсності є незнищенним. Вплив негативних чинників стосується лише культурної «поверхні» національної свідомості. Вона дійсно може зазнавати деформацій і навіть суперечити підсвідомості. Проте за сприятливих умов під її дією може «оживати», оновлюватися і навіть «спалахувати», що в нашій історії неодноразово спостерігалося (М. Костомаров, Ю. Липа, П. Штепа та ін.).
Стратегічне значення виховного ідеалу
За нормальних історичних умов виховний ідеал суголосний ідеалу суспільства і послідовно втілюється у закономірностях едукації. Зміст його не орієнтується ні на погляди якоїсь суспільної групи, ні на свідомість «маси» чи, тим більше, окремої людини, яка власні інтереси часто ставить на перше місце. Ідеал
15
орієнтується на майбутнє і стоїть над цими крайностями – він узагальнює їхній зміст. І хоча він повинен рахуватися із реаліями життя, все ж покликаний пропонувати щось «краще», «вище», «благородніше», «корисніше», якщо навіть воно сьогодні видається недосяжним. Національний виховний ідеал, таким чином, вказує на одну – «загальну» – лінію, що певною мірою успадковується народом від предків, але водночас і уточнюється та доповнюється, залежно від змін у соціальному замовленні – змін еволюційних і природовідповідних. В такій функції виховний ідеал «підказує» також і зміст едукції – яку інформацію слід пропонувати дітям і у які цінності виховання та розвитку їх вводити. Він виконує стратегічну функцію. Іноді, ця функція радикально ускладнюється, якщо суспільство входить у процес глибинної трансформації і загострення боротьби між старим
іновим. В такій, власне, ситуації перебуваємо і ми сьогодні. Явища хаосу, спричинені переоцінкою цінностей, несуть в собі певні і несподівані загрози, за якими важко побачити стратегію. І лише якнайшвидша кристалізація змісту виховного ідеалу може допомогти педагогіці вийти зі стану розгубленості
іпримарної безперспективності.
Маємо тут вартий уваги прецедент. У 1924 році – за умов, що дуже нагадували наші сучасні, – Софія Русова спостерігала за ейфорією свободи і висловила застереження щодо великої небезпеки, яка підстерігала тоді суспільство: коли рвуться всілякі кайдани, падають престоли, знищуються старі божки й майорить прапор свободи та звучать гасла: «Братерство», «Рівність», «Воля», йому – суспільству – загрожує «чоловікзвір, що намагається використати мент для свого панування» (17, № 1, с. 12–13). Це велика небезпека, бо спонукає людей до знецінення всяких ідеалів, змушує їх дивитись лише під ноги, нехтувати високим, вічним і благородним.
16
Вихід із цього стану С. Русова вбачала лише у цілеспрямованому вихованні вільної цивілізованої людини, яка не дала б можливості «людині-звіру» вселитися у душі дитини, підпорядкувати ситуацію під себе. Так постає ідеал не просто доброї, але і сильної людини, а отже і новації у змісті виховного ідеалу та корекції стратегії едукації (там само, с. 13). Роль виховного ідеалу тут очевидна.
Зрозуміло, що вибір стратегії нашого виховання і, відповідно, змісту виховного ідеалу в сучасних умовах передбачає наявність певної світоглядної свободи і готовність визнати, що більшовизм як явище в нашій історії був дорогою у глухий кут, а тому все, що він наніс у наші цінності, повинно бути відкинуте, приречене на забуття. З огляду на це і наша педагогічна традиція повинна потрактувати це як прикрий «історичний епізод» і надалі орієнтуватися на той вектор її розвитку, який заданий нашою історією і нашим минулим.
17
РОЗДІЛ 2.
Історичні витоки і традиційний зміст
українського виховного ідеалу
Хліборобство і спілкування з Природою
На думку М. Костомарова, «українська народність існувала за часів глибокої давнини – як один із типів слов’янського світу й обіймала в собі ознаки дрібних частин» (5, с. 18). Матеріали вивчення Трипільської культури (В. Хвойко, С. Штерн, В. Щербаківський, О. Губко та ін.) теж засвідчують, що характер
українців-русичів сформувався дуже давно – близько 5 тисяч років тому – як народу, що вів осілий спосіб життя і, відповідно,
розвивав свою хліборобську культуру, із власними правовими і моральними нормами (8, с. 40–41; 22, с. 108). Як засвідчує О.Губко, «вже 10 тис. років тому наші краяни вирощували злаки» (4, с. 60). На московських землях такий спосіб життя з’явився тільки в ІХ сторіччі нової ери і то, імовірно, був занесений з півдня. Значно пізніше, ніж в українців-русичів з’явилася
хліборобська культура і на території Прибалтики, Польщі, Білорусії (8, с. 41). На думку Г. Ващенка, хліборобство мало
великий вплив на зміст духовного життя народу, а відтак на формування його національного характеру та виховного ідеалу (2, с. 104).
Детальніше цю залежність розкриває П. Штепа (його праця «Українець і москвин»). Все життя народу, вважає він, визначається його характером. «Національний же характер, вдачу народу формує оточення, серед якого той нарід постав
18
ірозвивається», – пише він, – і далі розвиває свою думку про те, чому український характер є саме таким, яким є: «Народи, що заселяли багаті на їжу, теплі південні краї, не потребували витрачати багато енергії, щоб вижити. Родюча земля давала багаті врожаї майже без обробки, а тепле підсоння давало можливість жити майже під голим небом. Це сприяло вихованню ледачої, безжурної людини». Така людина,- пише далі П. Штепа,- виховувалася як домосід, неагресивною щодо чужих земель, уважною до Природи та її життя, а маючи багато часу – багато спостерігала, роздумувала, формувала свою систему вартостей
ісвої вірування – творила свою релігію, філософію, науку (27, с. 16).
Хліборобство і осілий спосіб життя сприяв становленню нашої сім’ї з вагомою роллю жінки та ранньої моногамії. Жіноче начало вносило в ідеал нашого життя естетизм, емоційність, чутливість, орієнтацію на духовне. Цим виховний ідеал наших предків відрізнявся від ідеалу, яким жили семіти, варяги, кочівники та мисливці, де панував патріархат, суворість стосунків і експансивність.
Такий спосіб життя, як осілість, зближували людину з Природою, а вона завжди готова була поділитись з людиною своїми благами. Українець жив у добрій злагоді з нею, бо пропонувала йому також комфортний клімат, спокійний ландшафт, багатство лісів і річок, а відтак сприяла формуванню в ньому «спокою розуму» (Див. про це міркування К. Ушинського, 22, с. 108-109). У природі, за М. Костомаровим, українець відчував Божу присутність. І, власне, звідси бере свій початок схильність до «тихої рефлексії» (В. Янів), і тут маємо шукати головне джерело нашої духовності та послаблення схильності до втручання у зовнішній світ. Це і дало В. Яніву підстави заявити і в наш час, що для українця «пізнавати світ уважається більшою цінністю, ніж його здобувати» (29, с. 975).
19
Згодом ця схильність нашої натури до самоспостереження
поглибиться також завдяки дії ще й інших чинників і стане радше «втечею в себе» від осоружної дійсності, але це вже буде
наслідком того природного стану, який сформувався у нас завдяки «добрій Природі».
Добрі стосунки з Природою і відсутність потреби боротьби із природними умовами, небажання «втручатись у зовнішній світ» стало зародком однієї із найконтроверсійніших рис української вдачі – відсутність природної експансивності у стосунках з іншими народами. На відміну від наших сусідів, наша войовничість (за незначним винятком, про який піде мова нижче) носила переважно оборонний характер. А відтак «сестрою» експансивності завжди є ненависть до ворога, що і складає головну підвалину активного патріотизму. Ми ж завжди намагалися бути «добрими до всіх», і чи не тут початок нашої слабкості?
Теократичність українського виховного ідеалу
Хліборобська спрямованість, близькість до Природи, осі-
лість, схильність до матріархату сприяла тому, що домінантою внутрішнього життя ставала глибока і щира релігійність. Саме
релігія давала відповіді на питання, що виникали внаслідок внутрішніх рефлексій і стосувалися таємниць життя. І це було задовго до християнства. Наше язичництво було дуже близьким до нього (22, с. 109), а тому християнізація не приводила в нас до помітних конфліктів, як це було характерно для наших північних сусідів. Євангельське розуміння духовності і моралі спокійно поєднувалося з дохристиянською традицією (з обрядами, звичаями), і довгий час існувало мирно навіть «двовір’я».
20