Вишневський О. - Українс. ідеал

Першою з цих особливостей була схильність до централізації, «прямування дати міцність і формальну суцільність своїй землі» (5, с. 31). Обрання Андрія Боголюбського єдиним князем на «всі міста» (Там само) було свідченням існування такої тенденції. Ідея централізації і єдності згодом стала стрижнем історичного життя Росії. А відповідна філософія проникла в усі сфери духовного життя, включаючи педагогіку. Особистість завжди приносилась у жертву громадській єдності (5, с. 66). Не був винятком і більшовизм, коли гасло «Богъ да царь во всёмъ» було замінене на «комунізм та Ленін (Сталін) у всьому».

Другою, можливо, ще суттєвішою ознакою півночі було згадуване вже і сформоване в «дитинстві» «прагнення підгорнути инші руські землі під кормигу своєї землі» (5, с. 32).

Погляди цих «дітей півночі» найперше звернулися до півдня,

і першою жертвою їхніх зазіхань став Новгород. Як зауважує далі М. Костомаров, цей потяг до експансії йшов не від князя, а від самого народу (5, с. 33). Прагнення посягати на чуже

вже тоді, в давнину, було глибинною ознакою національного характеру народу півночі і, як тоді, впливало, так і досі впливає на дії російських керманичів. Є підстави вважати, що і сучасні російські політики певною мірою виконують саме волю народу, який прагне експансії4.

Повертаючись ще раз до причин разючої різниці між двома сусідніми народностями, зішлемось на міркування Павла

Штепи, відомого знавця предмету. Джерело цієї різниці він, як й інші дослідники, вбачає у природному оточенні, хоча

4Відомий журналіст Анатолій Стріляний наводить цікавий щодо цього вислів Збігнева Бзежинського: Росія може існувати тільки як імперія, або ніяк. Це в Росії усвідомлюють всі. Бо Росія сильна лише «назовні», своєю експансивністю, а тому для неї це екзистенційне питання (Універсум, № 11-12, 2009).

51

трактує його ширше – як різницю між південним сходом і північним заходом5.

Духовність південно-східного поясу розвивалась в умовах багатої природи, ґрунтувалася на ідеалізмі, а тому характер тамтешніх народів, до яких належать і українці, визначається як неагресивний, пасивний, флегматичний, лагідний, поетичний, мрійливий, добродушний, ледачий. Натомість духовність північного заходу формувалася за суворих кліматичних та економічних умов, що примушувало народи цього поясу «дивитися більш під ноги на тверду землю, а не мрійливо в небо, як на півдні, бо достиглі банани не падали їй до рота, як на півдні, але навпаки – життя треба було здобувати власними, і то тяжкими зусиллями. Формувався характер агресивний, ініціативний, енергійний, твердої вдачі, непосидючий, реалістичний і часто жорстокий» (27, с. 626).

Отож, життя не зробило українця агресивним, твердим реалістом. «Він лишився типовою південною людиною, з усіма її добрими і лихими прикметами, – пише далі П. Штепа. – Їх бачимо у щоденному житті кожного українця і в усій нашій

історії. Українська нація є par excellence мирна, не агресивна нація… Через всю нашу історію донині Україна лише борони-

лася. Навіть західний дух Запорозького Ордену був виключно оборонний» (27, с. 626–627).

Тим часом експансії можна протиставити лише контрекспансію. Оборона чи, тим більше, імпансія є стратегічно

і тактично програшними6. Москвини, на думку П. Штепи,

5Приймаючи ці, дещо спірні тут терміни і поняття – «південний Схід» та «північний Захід», ми матимемо на увазі не стільки строго географічне (територіальне), скільки етнопсихологічне протиставлення різних народностей.

6Відсутність сили не можна компенсувати патріотизмом. Він зумовлює готовність людини і народу до подвигу, навіть до жертовності, але ще не забезпечує перемогу. ЇЇ здобувають лише сильні.

52

користуючись нашою мирною вдачею, «вицідили з України» будь-яку войовничу кров, а відтак їм легко вдалось загарбати українські землі, які свого часу контролював Святослав з межами по Волзі, Дунаю, Кавказі. «За цей свій пацифізм, за свою неагресивність заплатила Україна сторіччями поневолення сусідами», – писав він (27, с. 627).

Таким чином, зіставивши два національні характери – український і російський, – вже в далекі часи їх становлення, виявляємо їх певну різноспрямованість: український демонструє

переважно крайню імпансивність, тим часом як російський – крайню експансивність. Вони виявились повними антиподами

(4, с. 47). І ці характери визначали в майбутньому зміст стосунків двох народів. Умови їх «дружби» завжди були корисними лише росіянам – народові сильному і експансивному. Щодо українців, то завдяки своїй імпансивності в стосунках «дружби» він тільки програвав. Відповідно, для нашого народу, як це підказує логіка і як це доводить історія, корисними могли бути лише умови протистояння і життя на відстані з сильним сусідом, бо іншого способу «відділити себе від нього», позбутись його навязливої «дружби» не існує. Лише так можна було уникнути програшу7.

Не підлягає сумніву, що імпансивність українського національного характеру глибинно позначається і на нашому виховному ідеалі, а відтак і на практиці виховання молодого покоління.З огляду на це, а також беручи до уваги те, що історичне протистояння двох народностей виявляє себе й досі – в ідеології, політиці, економіці, так що це і досі має вплив на педагогіку, приглянемось до цих двох характерів з ближчої відстані.

7Сенс гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви», уважає А. Стріляний, не втому, щоб ненавидіти Росію, а втому, щоб триматися від неї подалі, бо «дружити» з нею небезпечно. Вона надто сильна і поглинає все, що не російське. Сильний «поїдає» слабшого, тому «близькість» вигідна лише першому (Універсум, № 11-12, 2009, С. 10).

53

Українець і москвин

(порівняльна характеристика цінностей двох народностей)

В літературі, як також і в самому житті, маємо велику кількість фактів, аргументів та спостережень, які вказують на різницю «хліборобського» (імпансивного), з одного боку, і «мисливського» (експансивного) типів народностей, з другого (див. 5, 18, 21, 27 та ін.). Обсяг цієї публікації дозволяє обмежитись лише незначною їх вибіркою, що мала б все ж дещо доповнити сказане вище про два різні національні характери – український і російський – та пролити світло на наші перспективи. Зауважимо тільки, що пропонований набір ознак двох характерів має «історично-хрестоматійний» характер і не враховує змін в природі двох народів, які, можливо, вже відбулись, відбуваються або ще відбудуться. А відтак йдеться про «крайно-полюсні» ознаки, які не завжди себе виразно маніфестують.

Духовність – релігія – мораль – культура

Українець. У громадських пріоритетах домінує духовність (5, с. 79). Глибока вкоріненість теоцентризму, щира релігійність, що живить творчість (5, с. 90-91)*. Релігія традиційно зберігає свою незалежність від влади. Релігійна толерантність, намагання помирити різні конфесії, зближення релігії з культурою

і освітою.

Москвин. У громадських прагненнях домінує матеріаль- но-економічне начало (5, с. 79). Природна схильність до безбожництва** (5, с. 90-91), що згодом привело до нігілізму і войовничого атеїзму; експансивний характер російського православ’я, нетерпимість до інших конфесій та релігійного

54

інакодумства (5, с. 71-72); тотальне підпорядкування і служіння його владі: віра в Бога і віра в царя – тотожні (5, с. 77).

* «Рільнича культура…породжувала ідеалістичний світогляд з глибокою вірою в Творця і Його закони», – писав П. Штепа (27, с. 606). І тому християнську релігію наш народ прийняв з легкістю, безконфліктно (Там само, с. 67). Він був християнином ще до приходу Сина Божого (Там само). На думку М. Костомарова, український народ «усе обхоплював більш духа її (релігії – О.В.), ніж форму, він готовий до зміни форм, якщо сутність зберігається» (5, с. 67 і 70). І далі: «Український народ – глибоко релігійний народ у найширшому розумінні цього слова; чи так, чи інакше склалися обставини, чи таке, чи інакше було його виховання, він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність: це неминуче виходить із того поетичного настрою, яким одріжняється його духовний склад» (5, с. 91). Про побожність українців див. теж 18, с. 66.

** «…Московити, заглушуючи крик свого сумління, вірять у царя більше як у Бога», – писав відомий знавець Росії Миколи І Астольф де Кюстін («Правда про Росію». – К., 2009. – С. 67). Безбожництво простого народу зумовило поширення демонізму, духовного сектантства («скопці», «старовіри», рух «стригольников», сатанизм Нечаєва тощо). На думку П. Штепи, москвини прийняли і християнство, вихолостивши з нього духовну сутність та переробивши його під своє язичництво, тобто пристосувавши нову релігію до своїх національних потреб і нахилів, як це ще раніше зробили євреї (27, с. 625).

_______________________

Українець. Схильність до гуманітарних проблем у науці, пошук власних витоків у історії, зацікавлення археологією, навіть за складних умов більшовицького режиму, намагання відновити і зберегти тяглість власної історичної і культурної традиції (8, с. 45-53). Схильність до освіти і науки, до вивчення іноземних мов.

Москвин. Відносна байдужість до гуманітарних наук, зокрема і до власної історії та заздрісна ненависть до історії інших народів, руйнування античної культури*. Увага до великої, зокрема військової промисловості, а звідси і до точних наук, без

55

яких вона неможлива. Традиційно вороже ставлення до освіти

інауки**.

* Йдеться про руйнування культури Тавриди (Криму) у XVIII ст. і нищення Херсонесу, Бахчисараю, Керчі, а також ліквідація історичної науки та археології України у 1937-38 рр. (див. 8, с. 42-50). Ще раніше такі міркування висловив М. Костомаров (5, с. 61). Руйнування стародавніх церковних пам’я- ток та спалювання старовинних ікон за більшовицького режиму.

**Свідченням цього є, зокрема, переслідування Івана Федорова, концепція протопопа Авакума та ін. Див. теж свідчення іноземців (18, с. 4346). Схильність українців до гуманітарних наук, а росіян – до економіки відчувається і досі.

___________________

Українець. Чужі запозичення сприймаються з прихильністю до чужинців і з визнанням їх вкладу в українську культуру. Толерантне ставлення до культурно-мовних потреб національних меншин в Україні, сучасна державна підтримка

їх потреб і цілей (див. також 5, с. 72–73).

Москвин. Московський етнос, будучи бідним на власні таланти, жив соками інших народів (українців, німців, французів, поляків, євреїв, див. 27, с. 605). Проте, привласнюючи чуже, він завжди дивиться на своїх духовних донорів зверхньо (18, с. 54). Культурно-мовна агресивність на чужих землях і нехтування правами та потребами національних меншин, які живуть на території Росії, що характерно для росіян і сьогодні*.

* В житті росіян мова слугує засобом експансії, чинником впливу на інших, тому вони ревниво оберігають її, не допускають її заміни як способу спілкування. Для українця, який сприймає світ, ставиться до нього імпансивно, «будь-яка мова» видається придатною. Через це росіянин чує лише себе, тим часом як українець чує всіх, окрім себе.

_____________________

56

Українець. Щирість у стосунках з іншими людьми і народами. Вічне очікування на справедливе до себе ставлення інших народів (18, с. 58; 44-46; 5, с. 74-75). Моральність виховання з традиційною орієнтацією на духовність, пріоритет гуманізму

(18, с. 51, 54, 66).

Москвин. Традиційна схильність до лукавства, брехні і обману*. Байдужість до вимог моралі, нехтування світовою громадською думкою**. Схильність до вирішення проблем моралі силовими засобами (цензура у ЗМІ тощо). Специфічне розуміння гуманізму («соціалістичний гуманізм», який передбачав класову ненависть***).

* Цю схильність до лукавства Павло Алепський назвав «п’ятим темпераментом» (18, с. 29). На неї у характері московитів вказували в різний час також інші чужинці: Й. С. Корба (18, с. 28); Ю. Юст (18, с. 42-44); Г. Кульон (18, с. 62).

**Див. свідчення Ю. Юста (18, С. 43-44). «Сила – це єдиний аргумент, що його розуміє і шанує москвин», – писав П. Штепа (27, с. 37).

***«…росіянин створює ситуативну мораль під себе» (Віктор Єрофєєв, Універсум, № 11-12, 2009).

_________________________

Українець. У народній творчості, зокрема пісенній, відчувається мрійливість, в ній домінує образ природи, який поєднується з людиною: душею пісні є любов. Помітне місце посідає

поетизація образу жінки (5, с. 80–81).

Москвин. Народна пісня виражає експансивність народу. Поширеність розбишацьких і бродяжницьких пісень (5, с. 79), наявність у них елементів цинізму (5, с. 82)

_________________________

57

«Народність» – патріотизм – громадянськість

Українець. Недорозвиненість національної гордості і зарозумілості*, що часто виражається почуттям меншовартості. Стримане сприймання ворожої експансії і антиукраїнської пропаганди. Схильність до самокритики і самовисміювання. Етнічна свідомість реалізується у формі оборонного націоналізму. Пошук ворога серед «своїх».

Москвин. Схильність до самовозвеличення. Гостре несприймання критики на свою адресу. Брак почуття гумору щодо самооцінки (18, с. 79). Етнічна свідомість реалізується у вигляді імперської ідеології; поширеність шовінізму, почуття «національної переваги» над іншими та самовпевненості**. Пошук ворога назовні.

* Див. 18, с. 58, а також свідчення А. Петцольда (1855): «Між українцями ми знайшли приклади людей, що були багаті на результати власних дослідів і власних міркувань, але не намагалися робити з того галасу» (18, с. 76-77). Українцям властиве зневажливе ставлення до відзнак, звань і орденів.

** На цю обставину вказував теж М. Костомаров. «Вони (росіяни – О.В.) вважали себе за єдиний на весь світ вибраним щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи – на Греків і Українців. Якщо тільки хоч трохи що було не схоже на їх народність – то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалось за єресь, і на все не своє вони дивились згори» (5, с. 72).

_____________________

Українець. Запопадливість у спілкуванні з сусідами, зокрема з Росією; прагнення «зберегти добрі стосунки» («не згадувати минуле». «не переписувати історію», «не ображати росіян» тощо). Прихильне ставлення до інших народів і національних меншин (див. 14). Національна гостинність (5, с. 73). У боротьбі прагнення радше свободи і слави, ніж наживи (18, с. 14, 22, 26). М’якість барв, світла тональність оформлення храмів.

58

Москвин. Періодичне нагнітання в народі ворожих настроїв щодо інших народів, зокрема і до України, вічний пошук ворога* та прагнення розв’язати війну, у якій москвин відчуває «свою стихію». Шовінізм росіян виражається ворожістю до тих, хто не хоче їм покоритися**. Прагнення до прирощування власної території і загарбання чужого майна та предметів культури***. Традиційна прихильність до інтенсивного червоного (войовничого) кольору, і те саме в релігійній атрибутиці****.

* Дослідження з травня 2009 р. засвідчують, що 62% росіян вважають Україну ворогом; Україна – «третій ворог» Росії після США і Грузії (теж 2009 р.). Тим часом 91 % українців ставляться до Росії позитивно (див. Універсум № 11-12, 2009, С. 29). Слід теж зауважити, що посилення в народі імперських почуттів завжди характеризує процес розпаду імперій (приклад – розпад Великобританії після Другої світової війни).

**Звідси зневажливі для інших народів назви («хохол», «чурка», «цукца») та анекдоти про «нацменів», вічна тенденція до поглинання і нищення національних меншин та їх культури, укази про заборони української мови, кавказькі війни тощо. Ця «хвороба» є традиційною для росіян, і на неї вказують чимало іноземців (див. 18, с. 10, 27-29, 62, 80 та ін.).

***Характерним виявом цього є не тільки колосальне збільшення території Росії, але і такі «деталі», як викрадення Андрієм Боголюбським чудотворної ікони Богоматері з Вишгорода і встановлення її у Володимирі (5, с. 47). На думку М. Костомарова, «…великоруська стихія…раз-у-раз виявляла прямування підгорнути під себе частини, а потім і знищити їх самостійність. Те ж саме відбувається і в релігійно-розумовій сфері» (5,

с.71).Схильністю росіян до привласнення чужого пояснюється і те, що, за словами М. Костомарова, «в українсько-руського народу ніби вкрадено його прізвище». Йдеться про саму назву «Русь», яка є автентичною для українців, а не для москвинів (див. 5, с. 23).

****Двоглавий орел на червоному тлі теж «прижився» в Росії на ґрунті імперських амбіцій – як символ «Третього Риму» і його панування у світі та як утвердження візантійщини. Ностальгією за цією удаваною «величчю» зумовлене сьогодні повернення до атрибутики СРСР (гімн, військова форма тощо).

_________________________

59

Українець. «Прихованість» і слабкість патріотичних почуттів. Любов до того, що «найближче» (до власної хати, до власної родини, рідної околиці тощо*. Звідси й прагнення українців «добрих стосунків» з усіма сусідами, часто ціною власних поступок**. Перевага «загальнолюдського» («християнського») над національним (див. 18, с. 53). Байдужість до власних військових перемог, відсутність культу професії воїна і озброєнь. Відсутність прагнень підпорядковувати собі інші народи чи території (див. 5, с. 40). Традиційне неприйняття ідеї «слов’янського братерства» (див. 18, с. 58).

Москвин. Патріотизм росіянина має експансивний характер

ітому є сильно вираженим. Патріотом є той, хто завойовує, примножує «своє», розширює територію держави і сприяє пануванню над іншими народами***. Лукавство у політичних та економічних договорах. Нехтування «загальнолюдськими» цінностями. Надмірне чванство військовими «подвигами»

іперемогами, культ військової професії та озброєнь****. Нав’язування Росією себе як обов’язкового лідера народів, прагнення розширити «зону власних інтересів», насаджування ідеї «союзу слов’янських народів» (див. 18, с. 45 і 48).

* Родина в українця є особливим предметом уваги і любові («У своїй хаті – своя правда…», «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона!»). Дім – це «осередок людства» для нього (8, с. 200). Такому ж «вузькопатріотичному» світогляду належить схильність нарікати на долю, на важке життя (Там само, с. 207).

**Це характеризувало українців і в минулому (печиніжинсько-поло- вецький період), і властиве їм сьогодні (сучасні господарські стосунки з Росією, питання російського флоту в Криму, делімітація границь тощо). Див. також 18, с. 17, 44-45, 58 та ін. Це позначилося і на мовному питанні: «Українці споконвіку звикли були чути довкола чужу мову й не цуралися людей із іншим обличчям і іншою вдачею», – писав М. Костомаров (5, с. 72).

***М. Костомаров неодноразово підкреслює, що з самого початку становлення Москви народ цього міста виявляв «нахил поширювати свій край, зростати за чужий кошт, проковтнути сусідів: її (Москву – О.В.) тягне

60