Вишневський О. - Українс. ідеал

між двома крайніми полюсами: оборона українцями власної незалежності і прагнення росіян зберегти своє домінування над нами, свій статус окупанта.

Вихід Московії на історичну арену в ХІІ сторіччі позначився експансією на південь, і вона триває досі. Ось деякі найхарактерніші епізоди цього зудару двох типів народностей.

1.1169 рік – Андрій Боголюбський (а не татари) вперше знищує Київ.

2.1478 рік – Іван ІІІ з «дружнім» візитом відвідує Новгород. Вся знать міста гостинно зустрічає його на мосту річки Волхов,

ацар віддає наказ всіх перерізати і вкинути до річки11.

3.1708 рік. Меншіков зі своїми загонами вщент спалює Батурин та містечка Келеберда, Переволочна й ін. та вирубує всіх їхніх мешканців. А в травні 1709 року російські війська вперше руйнують Запорозьку Січ.

4.1768 р. Коліївщина. Повстанці, як відомо і як характерно для українців, понадіялись на братерську підтримку Росії. Натомість російські офіцери підступно захопили ватажків повсталих і замучили спільно з поляками12.

5.1918 рік. Центральна Рада УНР, довіряючи «братньому» народові, не розбудовує українське військо, а Росія посилає тим

11Щось цілком подібне згодом повторила Катерина ІІ з делегацією козаків, які прийшли до неї просити повернення давніх вольностей: всіх їх ув’язнено і заморено голодом. Найпікантніше було те, що вона, сама будучи повією, звинуватила козаків у … розпусті.

12Ватажки повстанців були запрошені на «дружню» гостину, арештовані, передані полякам, а відтак 14 липня 1768 р. «спільними стараннями» були піддані жорстокому катуванню (видиранню ніздрів, четвертуванню, здиранню шкіри зі спини). Понад 5 тисяч повстанців було різними способами замучено і вбито. (Максима Залізняка після катувань було заслано на довічну каторгу у Сибір). І все це було справою рук «православних братів» (полковника Гур’єва, поручика Кологривова та ін.), що діяли за наказом Катерини ІІ.

71

часом в Україну Муравйова, який захоплює Київ і розстрілює тисячі киян.

6.1932-33 рр. Голодомор у відповідь на небажання українських селян сприйняти колективістську психологію росіян

іпоневолення Москви.

7.1939 рік. Совітська Росія «визволяє братній народ з панської неволі», а відступаючи у 1941 році, залишає після себе десятки тисяч закатованих політв’язнів.

Додамо, нарешті, що майже всі українські гетьмани закінчу-

вали життя у російських тюрмах або в Сибіру.

Чим відповіли на це українці? Чому наша доля нагадує вулицю з однобічним рухом?

Наведений перелік історичних фактів засвідчує, що у сто-

сунках українців і росіян діяв і досі діє один і той же закон, який підтверджує велику значущість для народу спрямованості його характеру. Саме нею визначався завжди зміст того, як в історії

діяли московити, а як діяли українці. Навіть відносно недавня боротьба УПА носила оборонний і дуже жертовний характер. І грубою помилкою було б не винести з цих історичних фактів переконання, що державотворчий успіх осягається силою, а невдачі зазнають народи, які покладаються лише на свою імпансивність.

Глибоку сутність експансивності росіян виражає гасло, яке чомусь приписують Горькому, чи Сталіну: «Хто не з нами, той проти нас». Воно випливає з природи росіян. Зміст його очевидний: «Якщо ви готові покоритися нам, то ми вас любимо. Але якщо ви цього не бажаєте, то ви – наші найгірші вороги». Такий зміст цього гасла переконливо доводиться і згадуваними вже соціологічними дослідженнями (травень, 2009 р.): українці раптом увійшли в число найгірших ворогів росіян. Зафіксована ворожість, зрештою, вказує і на те, що ми вже певною мірою стоїмо на шляху до свободи, хоча лише 10% українців за тими

72

ж дослідженнями негативно ставиться до Росії. Все – як завжди, імпансивність залишається ахіллесовою п’ятою нашої природи. Страх «посваритись» з Росією досі домінує з тією лише різницею, що замість козацьких поклонів імператриці маємо поїздки наших політиків до президентів Росії.

Поведінка грузинів і керівництва Грузії у стосунках з Росією демонструє щось цілком інакше, хоча сил у них, здавалося би, не більше.

Різноскерованість характерів українців і росіян зумовила глибокий дисбаланс і глибоку різницю сил у мовно-культур- ній, господарській, політичній та військовій сферах. Впродовж віків і тут перемагала сила – жорстока, лукава, безкомпромісна, що була дефіцитною у характері українців. Сьогодні особливо відчуваємо не тільки великі територіальні втрати, але й поруйнованість нашої культури і мови. Через брак активності назовні імпансивна людина і нація не тільки

не здатні поширювати власну культуру, але й неспроможні успішно боронити її. Цьому заважає схильність сприймати

чужу, яка себе активно пропонує. Поступливість у всьому. Сьогодні відкупляємось від зазіхань півночі, так само, як і колись Новгород «одкуплявся від зазіхань московських князів навіть тоді, коли, здавалося, спромігся б був справитись з ними» (5, с. 42).

Імпансивність як джерело індивідуалізму

Лейтмотивом нашої історичної думки є прихований самодокір щодо ганебної ролі індивідуалізму в нашому характері. Спостерігаємо його і в минулому, і в сучасному. Бачимо його і в «червоному бунтарстві» супроти власної влади (Р. Білинський – 13), у ворожості до свого поміщика (на

73

відміну від росіянина (5, с. 99), у неприйнятті привнесеного Москвою до нас колгоспного ладу та у явищі анархізму (батько Махно), як і в конкуренції та чварах наших сучасних політиків. Вважається, що характерними виразниками ідеології індивідуалізму були згадувані вже не раз І. Вишенський, Г. Сковорода, М. Гоголь, «які або зовсім не визнавали справ та цілей загальних, або зводили їх до індивідуальних» (13, с. 78). Характеризуючи цей світогляд, Я. Ярема писав: «Індивід, що в його нутрішній, духовній істоті живе сам Бог, має необмежене право бути собою, прямувати до своєї цілі та йти своїм власним та окремим, індивідуальним шляхом, слухаючи тільки голосу своєї нутрішньої божественної природи… З цієї точки погляду індивід є сам собі найвищою ціллю, замкненою в собі самоціллю, і не може бути підпорядкований ніякій іншій, хоч би ще й вищій наднаціональній, загальній цілі» (13, с. 79). На думку Я. Яреми, ця еґоцентрична постава і була першою причиною нашої бездержавності. Але ж і вона – ця постава – мала свою причину (!).

Вище вже йшлося, що, на відміну від північних народів, українці належать до групи рільничих народів, що мають відповідний склад мислення. Хліборобство обмежувало сферу інтересів людини до рівня родини і свого шматка землі. Благодатна природа не спонукала до руху в пошуках іншої землі, для чого потрібно було б «товариство», допомога інших. Людина повинна була лише боронити себе від чужих зазіхань, щонайперше на рівні побутового сусідства. Своє, крім того, захищали звичаєві закони, традиції. Індивідуалізм за цих умов не шкодив і діяв на користь людини.

Зрештою, згодом він вплинув на формування і суспільних стосунків, де помітною стала схильність до лібералізму, толерантності, до культу прав іншої людини, до пошани особистості, що вже помітно в Повчання дітям Володимира Мономаха.

74

Принцип особистої свободи ставиться тут завжди вище, ніж

всякі загальні обов’язки, навіть супроти спільної батьківщини. Цей принцип утвердився в тому, що був можливим в умовах півдня: сама природа тут «поважала» людину і дозволяла їй

жити лише власними інтересами.

Започаткована в умовах благодатної природи людина перенесла свою індивідуалістичну свідомість і на козацьку організацію, на Запорозьку Січ – «як вільне товариство вільних лицарів, до якого міг кожний, хто хотів, пристати і його довільно покинути, і в якому голова – отаман був тільки першим між рівними, поки він товариству подобався» (13, с. 77).

Таким чином, викладені вище міркування знову повертають нас до проблеми спрямованості характеру народу. Орієнтація

зусиль людини «в себе», самозосередженість, схильність до саморефлексії, господарська самодостатність зовсім не спонукали до пошуку спільників. Єднання з масою тут було зайвим, бо вона не діяла проти когось. А саме духовне життя мало інтимний, прихований від зовнішнього ока характер. І навіть причини своїх клопотів і бід людина шукала не у зовнішньому світі і не прагнула долати їх, а знаходила у собі самій. Так відбувалося віками відчуження, відмежовування людини від людини. І якщо люди експансивні («екстраверти») для здійснення своїх «завоювань» потребували і потребують допомоги інших, «товариства», то люди, занурені в себе («інтроверти») такої допомоги не потребують і «товариства» уникають. Вони самі є господарями свого внутрішнього, інтимного світу. З цього

випливає, що саме сформована природою імпансивність людини

була найпершим джерелом і причиною індивідуалізму. Саме вона утверджувала внутрішнє, особисте, зокрема свободу, і послаблювала увагу до спільного. Бо спільне завжди є і зовнішнім, а воно увагою людини не користувалося.

75

Можна йти далі і вважати саме імпансивність і породжений нею індивідуалізм першоджерелом згадуваного вже анархізму, бо він є протестом людини проти посягання влади зовнішніх сил на її святі індивідуальні права.

Таким чином, індивідуалізм українця є наслідком відсутності в його характері експансивності. Ми вдавалися до єднання лише епізодично, коли нам загрожували і то за певних умов, як кажуть, «перед розтрілом». Тим часом експансивність в характері виробляється лише за умови постійних зусиль назовні, внаслідок постійного прагнення оволодіти чужим, відчувати «смак перемоги». «Гієни, – пише П. Штепа, – ніколи не нападають одинцем (навіть на слабших від себе), а завжди гуртом» (27, с. 37). Так діє закон агресії, інстинкт нападу. Щоб зміцнити себе, росіянин прийшов до «общини», а щоб посилити общину, визнав потребу сильної руки, влади деспотичної. Російська «община» повністю виключала індивідуалізм, вбивала його

взародку (Там само). Вся сила Росії спирається на це. Цей «культ маси» постійно потребує, щоб утверджувалася віра у силу –

через війну і знущання над слабшим, шляхом руйнування всього небажаного. І все тут замикається на особі деспота. «Але, втративши свого деспота, та сила вмлівіч обертається

впорох; орда одразу стає хаотичною юрбою, що розбігається на всі чотири сторони» (27, с. 39). Сучасна Росія була близька до такого стану за правління президента Єльцина.

Індивідуалізм, таким чином, глибоко відрізняє українця від росіянина. Це переконливо засвідчило насаджування колгоспного ладу. Як мовилося вище, росіяни сприйняли його з легкістю. «Для українця нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад; українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени їх почувають у собі свідомість потреби самостійного окремішнього життя» (5, с. 92). Примусова колгоспна «спільність» землі здається українцеві неволею

76

інесправедливістю. Тим – то більшовицький експеримент з колгоспами українці відчули на собі особливо болісно13.

Підсумовуючи свої роздуми про виховний ідеал на тлі нашої історії, В. Янів формулює такий парадокс. «…В неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівности и братерства ми боялися свого власного деспота,

іпослаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активности назовні!), аж запанували над нами чужинці» (29, с. 813).

Ідеал козака-лицаря

За свідченням багатьох авторитетних істориків (М. Грушевський, М. Костомаров та ін.) на долі нашого народу дуже позначилось співжиття предків-слов’ян з північними народами, відомими як варяги, вікінги, нормани. Як вважає Г. Ващенко, «варяги швидко зливались з місцевим українським населенням

іасимілювались з ним. Діти їх, виховані матерями-українками, розмовляли українською (руською – О.В.) мовою і фактично ставали українцями. Це злиття двох народних стихій відбилось на вдачі українського народу, на його культурі й історії, на державному будівництві, відбилось воно і на формуванні ідеалу людини» (2, с. 108).

Вплив прибульців позначився на долі й інших народів – англійців, французів, чехів, німців, болгар, румунів. Експансивність поляків теж має дансько-норманське походження

інайхарактерніше виявила себе в добре зорганізованих ляхах

13 Різницею у ставленні до «общинності» московитів і українців пояснюється і той факт, що реформи П. Столипіна мали великий успіх на українських землях і зазнавали невдач у північних губерніях імперії.

77

(13, с. 35). Цікавими в цьому сенсі є міркування В. Липинського. «Без «Варягів», тобто без зайшлих більш рухливих і активних (у нашій термінології – «експансивних» – О.В.) елементів, – писав він, – ніяка нація не обходилась і обійтись не може» (9, с. 477). Нація, – вважав він, – не робиться і самими прибульцями, але за умов взаємодії місцевого населення з ними. «Вона єсть завжди результатом взаємовідношення двох сил: сили зайшлої активнішої і сили місцевої пасивнішої. І нація повстає тільки тоді, коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаються з міс- цевими, созвучними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активністю прискорюють процес повстання такої власної місцевої національної влади» (Там само). Цим пояснюється і факт, що більша частина провідників козацтва була теж за походженням з числа «пришельців», які на українському ґрунті асимілювались і органічно пов’язали свою долю

з«місцевою пасивною масою» – подружжями, володіннями землею, звичаями, мовою тощо (9, с. 491). Десь віддалено

зтакого ж коріння прийшли в Козаччину П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, С. Кричевський, І. Богун, Ю. Немирич, І. Виговський, І. Мазепа-Колодинський, П. Орлик, П. Кальнишевський та ін. (13, с. 35). Чимало таких асимільованих прибульців маємо і в нашій культурі (див. 13, 35).

Найдавнішою помітною «домішкою» в характері нашої нації були, отже, варяги. Впливаючи на слов’ян, вони і самі зазнавали на собі їхнього впливу. А надто це стосувалося їх нащадків на слов’янській землі: вони ошляхетнювалися, цивілізувалися, аристократизувалися. В дійсності ці дві такі різні стихії – експансивність та імпансивність – протистояли одна одній, діяли в різних напрямах. Як зауважує М. Костомаров, варязькі князі спонукали полян «до діяльності й вони зробилися начебто завойовниками народів: виринає ідея прилучування землі, чується потреба осередку, до котрого б тягли землі…»,

78

але з цих спроб і намагань варязького духу нічого не вийшло. «В українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердости на шляху до визначеної собі мети» (5, с. 40).

Поєднання українського і варязького коріння все ж додало активності нашим предкам і втіленням його була діяльність київських князів, а особливо Святослава Завойовника. «Це був великий воїн-романтик, для якого на першому плані стояли слава і вояцька честь», – писав Г. Ващенко, вбачаючи в його образі також втілення змісту виховного ідеалу. Було в діячах того часу і щось «свіже» – певна схильність до експансивності (8, с. 225). Українці в час своїх колонізаторських устремлінь і можливостей, за свідченням М. Костомарова, «перейшли вже на той бік Волги» (5, с. 51). А літописець (968 р.) навіть дорікав князю Святославу Завойовнику: «Ти, князю, чужої землі шукаєш» (цит. за 8, с. 88).

Варязький корінь, перенесений на українську землю і в українську душу склав, отже, основу того історичного явища, яке називаємо козацтвом. Воно зав’язувалось впродовж ХІІ– ХІІІ ст. (5, с. 39), коли вплив цієї північної крові виявляв себе найбільш відчутно. І не випадково М. Грушевський називає Святослава «першим запорожцем» («Літопис Руський» – К, 1989. – С. 39), а Ю. Липа бачить в цьому князеві «норманоукраїнця» та «українського Олександра Великого» (8, с. 89).

Поєднання войовничості та хліборобського індивідуалізму призвело до того, що козаччина була вибуховим явищем, бун-

том, але не державотворчою працею всього народу. Запорозька Січ була орденом і за висловом М. Костомарова, вийшла

на історичну арену «сяйвом метеору» (5, с. 44).

«Та тільки саме козацтво, як відродження старовини, –

пише він далі, – поневолі носить уже в собі зарід розпаду» (5, с. 44), бо мало в собі дух свободи одиниці, все те, що підказувала

79

вже сформована імпансивність характеру. Така самореалізація українства у козацтві несла в собі відразу власне знесилення і занепад. Саме брак експансивності та доведені до крайностей духовно-шляхетні повадки, благородна лицарськість, брак амбіцій та стійкої ненависті до ворога, «уміння козаччини битися, не ненавидячи, і «ворогові поклін давати», трактування лицарськости, яко змісту держави – зашкодило» (8, с. 232)

Козацька організація не була «народною» (9, с. 491). Козацтво не йшло за народом, а вело народ за собою, і репрезентувало можливу за цих умов аристократію. Його представники були лише гостями у Києві і повертались туди на спочинок. Ця варязькокозацька еліта не стала «критичною масою» державотворення, вона виродилась, зокрема, і шляхом перетворення верхівки у поросійщене дворянство – Розумовські, Кочубеї та ін.(9.с. 491)

Таким чином, запозичений у варягів «ген войовничості»14, хоча й діяв впродовж кількох століть, в дійсності не увійшов глибинно до ядра українського національного характеру. Можемо тут послатись і на відомий закон генетики, позначений іменем Менделя. Якщо в основі генетичного коду нашого народу лежить хліборобство Трипілля і якщо визнати, як на це вказує

згаданий закон, природну стійкість цього коду, то «варязький корінь» і саме козацтво є в ньому домішковими. В історії

та ще під тиском російської експансії, – вони розгубилися. «Нащадки повертаються до домінантних властивостей своїх предків,.. домішка слабших (рецесивних) властивостей зникає, вироджується у нащадків» - писав П.Шепта (27, с. 135).

14 Існує, зрештою, і точка зору, відповідно до якої геном войовничості наші предки володіли і в доварязький період і що постачальниками його були кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни. Він – цей ген – міг мати власне, автентичне коріння, коли ці предки воювали з готами і гунами.

80