Вишневський О. - Українс. ідеал

повинна служити державі, а відтак і формула «Служение Царю и Отечеству», що згодом переросло у відоме фронтове гасло «За Сталіна, за Родіну!»

Мусимо враховувати, що український виховний ідеал віддзеркалював всі повороти долі народу. А відтак визнаємо, що він і впливав на цю долю. Історичні уроки підказують нам кілька важливих закономірностей, на які повинна зважити сучасна педагогіка.

По-перше, стійку серцевину виховного ідеалу у нас завжди складали духовні цінності і це єднало нас з Європою. «Коли ідеали ці високі й здорові, то це перша запорука того, що нація з честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе в найтяжчих умовах внутрішнього і міжнародного життя», – писав Г. Ващенко (2, с. 103).

По-друге, історія підтверджує, що зміст виховного ідеалу повністю залежить від соціального замовлення і перебуває у стані постійних змін. Щось у ньому повинно відмирати, а щось народжуватись і утверджуватись. Стійким залишається лише стрижень, що випливає з глибин національної пам’яті.

По-третє, весь зміст виховного ідеалу має ієрархічну структуру, і щось у ньому є домінуючим, стійкішим, вищим, визначальним, а щось – підлеглим, нижчим, похідним, менш стійким.

Не маємо права судити наших предків, тим більше, що страждань вони випили повну чашу. Але, сприймаючи зміст успадкованого виховного ідеалу, мусимо усвідомити крізь призму часу і причини минулих невдач та потреби нашого часу. Тому несучи в собі генетичну спорідненість з ними, мусимо в чомусь себе і змінювати, перевиховувати, обирати уточнені орієнтири, а відтак ставати серед інших народів конкурентоздатними.

31

РОЗДІЛ 3.

Виховний ідеал і національний характер

Три складові змісту виховного ідеалу

Проблема виховного ідеалу має пряме відношення до етнопсихологічних особливостей народу, які прийнято називати «національним характером». Проте обидві ці категорії – виховний ідеал і національний характер – виявляють себе у різних

площинах.

Національний характер складається стихійно, як наслідок адаптації людини і народу до певних зовнішніх умов. Він є природною данністю і як такий є предметом етнічної психології, котра ставить собі за мету вивчати і описувати його, виявляти

в ньому ті чи інші риси та, можливо, пояснювати їх джерела. Виховний ідеал втілює в собі свідоме прагнення народу

виховати своє молоде покоління якнайкраще – з огляду на історичні потреби, вимоги часу тощо. Це – категорія педагогічна, що передбачає також наукове, а отже і критичне, осмислення народом власних позитивних і негативних рис, в тому числі і таких, що закодовані у національному характері, і формувати до них відповідне ставлення. Виховний ідеал є продуктом культурного розвитку народу і його прагнення до самоудосконалення.

Таким чином, національний характер, це те, що маємо, що реально існує, що закладено в нас природою та історією, а виховний ідеал – це те, до чого прагнемо, що хочемо

32

осягнути. Кожен народ плекає свій виховний ідеал і бачить в ньому лише позитивні риси, тим часом у національному характері він має як позитивні, так і негативні складові. Романтизація національного характеру і спроба піднести зміст цього поняття до рівня виховного ідеалу – не завжди правомірна і навіть не завжди доцільна. Педагогіка, навпаки, покликана об’єктивно поглянути на цей зміст і позитивні риси національного характеру зарахувати до змісту виховного ідеалу, утверджувати їх у молодому поколінні через виховання, а дію негативних рис – послаблювати (13, с. 193). Такої думки завжди дотримувалися К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Янів, галицькі педагоги міжвоєнного часу та ін.

Проте складність проблеми цим не вичерпується. Вона видається ще глибшою, якщо зміст цих понять – виховного

ідеалу і національного характеру – зіставити із вимогами сучасного соціального замовлення (див. нижче схему). Не тільки

національний характер, але й виховний ідеал формувалися в минулому, відповідно до тих умов, які існували колись. Але коли ситуація у суспільстві змінюється, і зміст соціального замовлення диктує цілком інші вимоги, то це торкається не лише виховного ідеалу, але, певною мірою, і національного характеру. На ці нові вимоги безумовно повинна найперше реагувати педагогіка і зі свого боку впливати також на відповідні зміни в ньому. Мова йде сьогодні, зокрема, про такі дуже потрібні риси людини як харàктерність – вольові якості, цілеспрямованість, практичний інтелект, стійкість, наполегливість, підпорядкованість власної діяльності ідеї державотворення, господарська конкурентоздатність тощо. Осмислюючи такі потреби і зміст відповідних рис, доходимо висновку, що вони (чи їх відсутність) мають пряме відношення і до національного характеру, що формувався за умов неволі.

33

Таким чином стоїмо перед необхідністю у нашому вихованні імперативним орієнтиром брати не той зміст виховного ідеалу, який сформувався у минулому і, тим більше, не той зміст, який підказує нам наш національний характер, але враховувати і ті конкретні вимоги, які диктує час. Звісно, що при всіх таких намаганнях мусимо остерігатися однобокості і не вимивати з нашої традиції позитиви, які є золотим надбанням наших предків.

Сучасне

соціальне

замовлення

Схема взаємозалежності трьох складових змісту виховного ідеалу.

Ставлячи перед собою таке фундаментальне завдання як корекція національного характеру, педагогіка, звісно, вимушена знайти відповіді ще на кілька ґрунтовних питань. Поперше, що, власне, зумовлює ті ознаки, які в сумі складають національний характер? Чому один народ володіє якостями, які спонукають його до панування над іншими, інший – має у своєму характері якості, які ведуть його до підлеглості? Чому особливості одного народу відповідають сучасним викликам,

34

а риси іншого – таким потребам не відповідають? По-друге, чи можливі взагалі глибинні зміни у характері людини і нації, чи ознаки, що складають зміст національного характеру є сталими, вічними і незмінними? Відповідь на це останнє питання мала б для нас і велике практично-виховне значення, бо, лише визнавши можливості корекції національного характеру, можемо, відповідно, уточнювати і зміст виховного ідеалу. Очевидно також, що між обидвома поставленими вище питаннями існує залежність: не можемо думати про корекцію якихось рис характеру, не знаючи їх джерел.

Національний характер і причини бездержавності

Чимало дослідників нашої історії і нашої долі, починаючи від Нестора, прагнуть дати відповідь на болюче питання нації: чому впродовж віків ми заявляли світові про своє існування, але залишалися народом бездержавним? Багатоголосся думок певною мірою свого часу підсумував В. Пачовський. Причинами цього він вважав:

–розташування між двома світами;

–родючість землі і благодатний клімат;

–расова «відкритість», що зумовила змішування племен;

–самодостатність у господарстві, що не спонукало до завоювання чужих земель;

–транзитність території (багато річок, зв’язок з морем) (13, с. 108).

Аналізуючи різні джерела, у яких ця проблема трактується,

Ю.Липа знаходить у них згадку про деякі інші, дещо прикріші причини, зокрема «нездатність наших предків до державотворення», «зажерливість сусідів», «проповідь ідеї відмирання

35

нації» тощо. «В усіх цих політичних теоріях, – пише він, – українці виступають, як організм слабший від московського, чи взагалі сусідського, але завжди, як самобутній історичний характер» (8, с. 210). В. Липинський причиною нашої бездержавності вважає «наше споконвічне каліцтво», «хворобу бездержавності» (9, с. 516). Не маємо тут лише відповіді, яка, можливо, для педагогіки є найважливішою: чому так було і досі є?

На думку Д. Чижевського, велику роль у формуванні психології духовного світу нашої людини (сентименталізм, ліризм, естетизм, бунтарство тощо) відіграв степ (13, с. 38). І це ослаблювало націю. Так само С. Русова дотримується думки, що раси і нації є наслідком впливу тієї чи іншої кліматичної зони, певної місцевості (низина, ліс, гори, море, степ) (17, № 1, с. 19).

Цікавими з цього погляду є міркування глибокого знавця

нашої історії М. Костомарова, який акцентує на вирішальному значенні природи – в широкому значенні цього терміну – і тим

самим, розрізняє причини і наслідки, чим хибують деякі наведені вище погляди. Свою позицію він обґрунтовує порівняльною оцінкою національної вдачі українців і росіян (5, с. 11).

Вже у перших згадках про російську державу (Андрій Бого-

любський) йдеться про народ цілком іншої вдачі, ніж українці. В його характері вже домінує тенденція до централізації і експансії та прагнення «підгорнути инші руські землі під

кормигу своєї землі» (5, с. 32). На думку М. Костомарова, ці якості росіян беруть свій початок від незручної для людини північної природи, що спонукало до загарбання півдня.

Цілком іншу картину маємо в цей час на Півдні (Київ, Полоцьк, Галич та ін.). Там «народна воля стоїть понад князівським правом» (5, с. 35–39). Віче вже тоді вибирало і проганяло князів. «Українсько-руська суспільність із давніх-да- вен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою,

36

невиразністю форм; такою вона виявлялася й опісля», – писав М. Костомаров (5, с. 39). Переважало особисте над суспільним, бо добра і багата природа півдня забезпечувала життя окремій людині на її землі. Цією ж причиною зумовлена і відсутність

прагнень загарбувати чужі землі. І тут, власне, маємо відповідь на питання про первопричину різниці між двома народностями:

вона в різних природних умовах життя. Ця різниця виявилась досить стійкою, помітною у козацький період нашої історії та переросла у дві різні формули виховання: «Служеніє царю і атєчєству», – з одного боку, та «Служіння Богові і Україні», – з іншого.

Згодом, на значущість природних умов як головного чинника формування національного характеру вкаже Я. Ярема, хоча

він піде далі і з висоти його часу назве також і другий (похідний) чинник – суспільно-політичне життя, що супровожувалось

унас історичними поразками і сприяло формуванню зневіри, апатії і потреби «втечі в себе».

Добротою природи зумовлені і характер української сім’ї та її фемінізація. Не будучи спроможним реалізувати свої сили на міжнародному рівні, українець зосереджував свою увагу на «малій спільноті» – на громаді і родині. Бажання ширити добро в родині призводило до розвитку м’якості, чуттєвості, ніжності. І оскільки жінка є уособленням таких якостей, то вона і стає в сім’ї головною (29, с. 973).

Не варто заперечувати таке пояснення фемінізації нашої сім’ї, але акцент все ж варто перенести на природні умови,

уяких жила родина. Земля для українців була завжди щедрою, не вимагала великих зусиль, а тому з домашнім господарством успішно справлялася жінка. Врожайність землі водночас робила жінку і економічно незалежною від чоловіка. Вона не чекала, поки чоловік щось «здобуде» і принесе додому, а радше сама

37

була готова пригостити його, коли він восени повертався з Січі чи з Криму, куди їздив по сіль.

Таким чином, фемінізація в нас – явище наслідкове. До такого висновку приходить, зрештою, і В. Янів, підкреслюючи, що у всіх хліборобських народів (тобто тих, які осіли на врожайній землі) «в центрі уваги стоїть мати з її запопадливістю, ощадністю, – із тихою, але постійною турботою про майбутнє потомство» (29, с. 974).

Серед інших чинників нашої бездержавності В. Янів називає і нашу схильність до анархізму. Джерелом цього явища

є нездатність людини до підпорядкування себе спільним і вищим завданням, що, зрештою, здійснюється або шляхом деспотизму влади (Азія, Московія), або з пошани до законів (Європа). І перше, і друге українець приймає неохоче. Згадаймо бодай відомий вислів І. Богуна: «Знімаю шапку тільки перед Богом і то з власної охоти». В. Янів пояснює цю ситуацію геополітичним розташуванням України – на межі двох світів та впливом різних культур. Проте він не дає відповіді на питання, а чому, власне, взагалі, існують такі два типи людини – здатної і нездатної до самопідпорядкування себе владі чи закону? Де коріння сумновідомого індивідуалізму, який так успішно наносив шкоду нашому державотворенню?

Маємо в нашій історіографії чимало таких і подібних міркувань та тверджень. Проте, практично у всіх випадках

йдеться тут одночасно і про фундаментальні чинники, і про різні наслідкові особливості, що заважає педагогіці виробити

в цій ділянці чітку стратегію. Бо вона може будуватись лише за умови наявності узагальненого, єдиного пояснення. І не може

педагогіка впливати ні на «врожайність землі», ні на відкритість території чи транзитність, тим більше, що в тих чинниках нічого поганого не бачимо. Любов до землі і культ матері взагалі важко віднести до чинників «шкідливих». З іншого боку,

38

ми можемо вбачати однозначну шкоду анархізму. Проте, щоб його позбутись, мусимо знати витоки цього феномену.

Сказане вище дає підстави вважати, що найближче до узагальнення, яке шукаємо, серед наших дослідників, стояли М. Костомаров. Я. Ярема та В. Янів. Всі міркування у їхніх

працях, що стосуються українського характеру – прямо чи опосередковано – вкотре вже вказують на природні умови як на головний чинник його формування (див. 5, 13, 29). Це повер-

тає нас до закону адаптації людини до зовнішнього середовища як головної передумови її виживання. Потреба жити і виживати визначає якість і рівень зусиль, якими вона може бути реалізована. В жорстоких кліматичних і географічних умовах виживають сильніші. Сама природа змушує первісну людину виявити високий рівень активності та експансивності, що завжди присутні у мисливстві, війнах з сусідніми племенами, в певному «авантюризмі». І мисливство, і війни забезпечували користь, а відтак робили цих людей здатними саме

до такого життя. За цих умов не жінка, а мужчина ставав здобувачем і годувальником родини. Такі умови були в давні

часи характерними для півночі, а тому професія військового (здобувача) і досі є головною у росіян, хоча стріли і лук давно замінили ракети і танки.

Лагідна природа пропонує людині шанс виживання, не вимагаючи від неї великих зусиль. І клімат, і географічне становище дозволяють їй жити без великих і авантюрних напружень. У житті такої людини відсутній конфлікт з природою. Людина, що живе в комфортних природних умовах, не виявляє великого хисту у мисливстві і навіть у війнах, не прагне загарбувати чужі землі і здатна лише на сяку-таку самооборону. У таких, власне, умовах започаткував своє формування і наш народ.

Таким чином, маємо тут «спільний знаменник», що стосується двох різних народів – різницю у процесі адаптації до зов-

39

нішнього середовища – на півдні і на півночі. І саме вона – ця різниця – зумовила протилежність двох національних характерів – українців і росіян, а відтак і причини нашої бездержавності і успіхів росіян у розбудові своєї імперії, про що детальніше піде мова далі.

Хліборобство і мисливство

Визнавши в принципі, що саме природа і суспільне життя мали вирішальний вплив на формування характеру націй, потребуємо все ж ще раз з’ясувати, що тут відіграло первинну роль. І в цьому разі приймаємо точку зору М. Костомарова. «Певна річ, – писав він, – що географічне положення було першою причиною тому, що витворилися між людьми ріжниці народностей узагалі» (5, с. 11). Такої ж думки дотримувався

і К. Ушинський (22, с. 108). Ці твердження мають під собою підстави, бо природне середовище було тим «найпершим»,

з чим стикалася первісна людина і до чого була змушена адаптуватися – звикати до клімату, ландшафту, якості землі тощо. І в цьому сенсі, власне, доцільно докладніше зіставити різні природні умови і, можливо, знайти в них джерела різних особливостей національних характерів.

Опис природних умов півночі маємо у П. Штепи, який, до речі, теж однозначно підтримує тезу, що суспільні обставини і адаптація до них були фактично наслідковими від природних. «Бідна, переважно камениста чи піскувата земля, – пише він, – була вкрита лісом. Щоб посіяти, треба було пролити багато поту, викорчовувати ліс, а врожаї були бідні. Тому головним джерелом їжі стало у них рибальство і мисливство» (27. с. 17). Все це заставляло шукати виходу і спонукало до мандрів по світу, а у світі – боротьба за чужі землі. Це виховувало «відчайдушну

40