Вишневський О. - Українс. ідеал

всім нашим народом Державного герба і Прапора, прийняття самовизначення як «українців», прагнення відродити давні традиції, народну пісню тощо).

Для педагогіки особливу увагу мало б з’ясування і взаємодії двох рівнів свідомості людини. Як аксіому, можемо визнати, що вона має форму взаємовпливу. Бо не підлягає сумніву, що часта повторюваність обставин, домінування тієї чи іншої культури можуть сприяти виявленню підсвідомого назовні, але можуть і пригнічувати його, якщо мають іншу природу. Зовнішні чинники переходять у «норму», «звичку», певну сталість. І так, через зовнішній (культурний вплив) людина може ставати або патріотом, або манкуртом.

Зрозуміло також, що підсвідоме може репрезентуватись на поверхні переважно емоційно, або переважно стримано, що вже залежатиме від типу людини і народу. В людей інтровертивного (імпансивного) типу воно виллється у духовні, чуттєво-емоційні переживання. В екстравертів, що звикли діяти експансивно, підсвідоме пробивається назовні під контролем розуму і прагнення перемоги «свого». На свої навіть дуже незначні «кривди» вони реагують жорстко, енергійно (росіяни, євреї та ін.).

Цивілізаційні процеси і сучасне соціальне замовлення

Окресливши стисло історичну еволюцію та певні деформації змісту українського виховного ідеалу у його залежності від

національного характеру, опиняємось перед потребою поглянути на нього в контексті сучасних умов, завдань і перспектив.

Світ, а надто наше власне життя, зазнали і далі зазнають глибинних змін. Змінюється не тільки суспільне життя, іншу

121

роль у житті людини починає відігравати і «переможена» та позбиткована нею природа. Через це і окреслені нами вище «хрестоматійні» властивості нашого характеру і характеру наших сусідів не можемо беззастережно брати за основу, коли йдеться про наші сучасні виховні цілі.

Власне, йдеться тут про кілька важливих позицій, кожна з яких, звичайно, вимагає неможливого в цій публікації детального розгляду.

1.Великий вплив на людину мають сьогодні інформаційний вибух, формування єдиного глобального інформативного поля, колосальне руйнування осілості та інтенсивна міграція людей, що однаковою мірою стосується як нас, так й наших сусідів. Ці чинники дуже розмивають національно-культурну специфіку різних народів і це глибоко позначається на рівні культурного самовизначення народів. Інтенсивне спілкування народів згладжує «гострі кути» у їхніх стосунках.

Входження нашого народу та наших сусідів в умови демократії і природної конкуренції, грядуща орієнтація на європейські цінності тощо спонукає і спонукатиме нас та наших сусідів до певних змін у своєму характері. Про такі зміни вже в 1935 році говорив Я. Ярема. Він вважав, що, наш народ вступив у «фазу європеїзації» і «душею її є саме змагання зрівнятись під кожним оглядом з народами європейського Заходу» (13, с. 41). На жаль, процес, про який говорив Я. Ярема, був штучно призупинений, а радше – повернутий назад – відповідно до нав’язаних Росією її власних цінностей. Сьогодні це повторити вже нашим сусідам не вдається, бо і вони поступово зазнають впливу демократії.

2.Утвердження нашим народом власної державності поступово забезпечуватиме умови для формування певного «національного егоїзму», відсутність якого завжди наносила нашим змаганням велику шкоду. З одного боку, пересихає «пуповина»,

122

яка пов’язувала наш народ з метрополією і наші стосунки переставатимуть бути «братськими», чим завжди прикривався російський експансіонізм. Бо немає нічого небезпечнішого для України, ніж «любов» Росії. І якщо сьогодні російські владні чинники помітили, що вона – ця «любов» – нам не потрібна, то це і є свідченням зростання нашої самодостатності18.

3.З іншого боку, зміни в нашому характері і в наших цінностях відбуваються тепер особливо інтенсивно. Є підстави думати, що наша нація набирається сил, розвиває в собі європейськість, де, як мовилось вище, риси імпансивності та експансивності репрезентовані гармонійно. Мільйони людей, які працюють сьогодні у Європі, звикають до зовсім інших обставин, розвивають у собі здатність виживати у важких умовах, покладатись лише на себе, долати труднощі. Більшість з них повернуться на рідну землю іншими людьми, не колгоспниками.

4.Як це характерне для всіх імперій в історії людства, Росію чекає розпад. Може це станеться не завтра і не післязавтра, але воно станеться в історично короткому часі. Досьогочасне штучне політичне гальмування цього розпаду – і владою,

ісамим народом, – в наш час веде до демографічного ослаблення

ідеградації імперії. Крім того, спираючись на нафтові енергетичні ресурси, цілість імперії буде послаблюватись залежно від втрати їх значущості та виснаження родовищ. Україна, її культура і її освіта повинні бути готовими до зустрічі з такою ситуацією, коли ми опинимось в епіцентрі формування

18Характерними в цьому сенсі є міркування, згадуваного вже А.Стріляного: Ненависть путінізму до Ющенка – це велике надбання України (Універсум. № 11-12, – 2009. – С. 10).

123

нового – «неоєвропейського» вогнища цивілізації, малопомітним зародком якого є сучасна організація ГУАМ19.

5. Сучасне українське суспільство опинилось перед складним вибором не тільки між азійськими і європейськими цінностями, але і, відповідно, між двома способами життя. І, оцінюючи їх в історичному вимірі, мусимо констатувати, що цей вибір видається дуже складним. Прагнемо вийти із сфери впливу азійства, і альтернативи тут не існує. Проте і до сучасної європейської цивілізації мусимо ставитись критично. В ній надто багато речей, процесів, цінностей,

19Маємо щодо цього давнє передбачення німецького вченого і мандрівника

Й.Г. Коля (його праця «Die Ukraine, Kleinrussland», 1841). «Нема найменшого сумніву, – писав він, – що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться й Україна знову стане вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нацією з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилею Україна роздер-

та поміж сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику незалежну Українську Державу» (18, с. 73). Додамо,

що подібне передбачення висловив й інший німець – Й. Г. Гердер (1769).

Як відомо, здійснитись цьому передбаченню у 1917 р. завадив імперськобільшовицький переворот, ідеологія якого сьогодні агонізує, проте об’єктивні цивілізаційні закони тут всесильні і дають підстави для оптимізму. В контексті таких перспектив для України умови складаються сприятливо. З одного боку, наступ демократіїруйнуватиме агресивну ментальність московитів, і українцям варто всіляко сприяти розвитку демократії в Росії, бо вона в Московщині завжди веде до ослаблення, анархії, хаосу (27, с. 42). Для підтримки власної сили і експансивності росіянам потрібен ворог і участь у війнах, але такі можливості для них зникають. «… Надходить новаепохав історіїлюдства, – пишеП. Штепа, – епоха, колисамоїфізичної силивжене вистачає… Фізичнасиластаєвжесамознищенням» (Тамсамо,

с. 627). Українці, навпаки, за існуючих умов нарощуватимуть потенції зовнішні. Труднощі, які вже відчуваємо і в які входимо змушуватимуть нас ставати сильними у «зоні здобування». Бо нічого тепер не буде даватися задарма. За все потрібно буде боротися, і в цій боротьбі, шляхом подолання труднощів, наша людина і наш народ свої сили нарощуватимуть, що і вестиме до амбопансивності нашого національного характеру.

124

які не можемо приймати в принципі: очевидний занепад духовності, до абсурду доведений людиноцентризм, зловіщі інтеграційні та асимілятивні процеси, в умовах яких ризикуємо зникнути як нація, однобока технологічна орієнтація зусиль на задоволення невгамовного прагнення комфорту та ще багато інших небезпечних речей. Йде процес творення «Європейської держави» (чи «імперії»?).

Такий неоднозначний вибір між Заходом і Сходом спонукає нас до певного духовного усамостійнення, до відстоювання своєї системи цінностей, що, власне, має суттєве значення і для виховання молодого покоління.

6.Не можемо все ж нехтувати і фактом описаного вище протистояння двох національних характерів – українськості

імосковства – бо воно продовжується і сьогодні, хоча зміст цього протистояння змінюється. Це тим більше важливо, що його наслідки дуже відчутні. Колишній вплив Москви, який намагаються зберегти і сьогодні, привів до формування особливого посткомуністичного світогляду, що діє як в політиці, так і в культурі та намагається протистояти відродженню нашого автентичного національно-демократичного світобачення. Залишки впливу російськості (як і колись!) особливо відчутні на сході України. І хоча за законами генетики код українства буде очищуватись від московських домішок, цей процес триватиме довго і враховувати цю ситуацію необхідно.

7.Двовекторність нашого сучасного світогляду дуже позначилася на сучасній українській педагогіці. Зловісним клином, який роз’єднує її, є визнання чи невизнання того, що більшовизм як явище в нашій історії і в нашій культурі був дорогою у глухий кут, а тому приречений на забуття та ігнорування. Його час минув. За цих умов, наша педагогічна традиція, якщо вона прагне знайти свій шлях, повинна цей прикрий «історичний епізод» обійти і надалі орієнтуватися на той вектор

125

свого розвитку, який започаткований не в 1917 році, а далекою

історією, нашим власним минулим, не завжди привабливим, але нашим.

8. У контексті нашого державотворення і протистояння двох

різних національних характерів – українського і російського – на особливу увагу заслуговує поняття «демократії». Наша

історія переконливо доводить нам, що схильність до лібералізму завжди «заколисувала» нашу імпансивну вдачу, послаблювала державотворчі зусилля. І це з великою вигодою для себе використовували народи, що володіли експансивністю. В дійсності ми завжди мали двох ворогів – сусідів і цю нашу «демократію», – якій почали поклонятися раніше, ніж демократична Європа. Тому варті уваги такі пророчі настанови В.Липинського: «Українське суспільство повинно впоратися з двома проблемами: з руїнницькою діяльністю української демократії, та з російською реакцією, яка все ж змагатиме до того, щоб разом з українським демократичним руїнництвом знищити і саму Україну» (9, с. 480). Якщо ж далі зважити на нашу стихійну «схильність до особистої свободи», то його наступні поради нащадкам виявляться особливо значущими. «…Держави будуються обмежуванням зажерливости, анархізму і розбещености тих, хто будує» (Там само, с. 484). «Бо біда не в тім,– пише він далі,– що ми маємо демократію, а трагедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію: що ми маємо тільки сили поступові і руйнуючі, а не маємо власних національних здержуючих і будуючих») (Там само, с. 486-487).

Зважаючи на це, В.Липинський радить, щоб до керівництва допускати і тих «варягів», які схильні асимілюватись і зміцнювати ряди державотворців. Саме цим він пояснює і успіх державності Київської Русі, і Козаччини, де значну роль

126

відігравали чужорідні асимільовані елементи20 (Там само, с.

486).

Демократія потребує сили, бо в іншому разі вона перетворюється у вседозволеність, сила повинна змусити людину дотримуватися законів21. Звідси виховання прихильного ставлення до власної влади і вміння підпорядковувати себе своїй владі – повинно увійти важливою цінністю до змісту сучасного українського виховання.

Звичайно, було б справою несерйозною вважати, що педагогіка і відповідно зорієнтований зміст виховання молоді може

20Державотворчість, вважав В.Липинський,– це завжди справа меншості, що складається з окремих свідомих місцевих одиниць і сили «зайшлої», яка «своєю більшою активністю цей процес диференціяції викликає та прискорює і з оцим місцевим активним ядро в одну національну цілість зливається»(9, с 490). Вирішальною силою державотворення завжди було і залишається прагнення влади.

21Не можемо тут вникати в аналіз наших політичних концепцій і прогнозів щодо типу державного устрою України. Проте і неозброєним оком бачимо шкідливість лібералізму, який під впливом європеїзму переростає у людиноцентризм. А відтак виходимо з очевидного факту: якщо сучасна людина, сформована на більшовицькій «совковості», людина – раб і, за висловом Софії Русової – «людина-звір» (17, с. 12), неспроможна на саморегуляцію, не здатна керуватися правом і мораллю, волею Божою, то обмежити її сваволю може лише сила зовнішня, що орієнтується на них. За теперішніх умов це має бути сильний Провідник. Гідними уваги сьогодні залишають-

ся і наступні міркування В. Липинського: «Боротьба з державою, боротьба з громадським примусом, послухом, організованістю і дисципліною проходить червоною ниткою через всю нашу історію. Ми одідичили по ній, і по нашій расовій колоніальній мішанині, нахил до вивищення інтересів одиниці над інтересами громади, інтересів хаотичних «партійних» сполук таких одиниць до індивідуалізму та анархії… Толерувати їх і підлещуватися до них, це у нас шлях до популярности та «ідейного» впливу на націю. Тому демократія була, єсть і буде методом, найлегше здобуваючим собі чисельних прихильників на Україні. Але чи методом, найкраще пристосованим до боротьби з державою і до її руйнування, можна збудувати державу? Ось трагічне питання, яке стоїть перед всіми українськими державниками» (9, с. 530).

127

змінити вектор цивілізаційних процесів. Але з певністю можемо твердити, що, пізнавши і врахувавши їх хід, можемо через виховання сприяти їм – в рамках тих можливостей, якими культура взагалі володіє.

Нарешті, до проблем, з якими стикається сьогодні наш народ і наша освіта, слід додати наш тимчасово важкий стан як нації постгеноцидної, яка пережила важкі бої за свободу. У ХХ сторіччі пішли з життя молодими, не давши потомства, 20 мільйонів українців. А «…у боях гинуть таки найкращі, найздібніші на риск, чи бажаючі його. В боях таки насамперед вигибають лицарі», – писав В. Янів (29, с. 971). А на місце активних приходять слабші, пасивніші, нерідко збайдужілі. Знаємо вже, що природа дає шанс для регенерації, але вона займає десятиріччя.

Іншою проблемою нашого внутрішнього життя, що фактично випливає з описаних вище обставин, є те, що найкращі за важких умов покидають Батьківщину. Маємо щодо них оцінку Ю. Липи, з якою, можливо, не кожен погодиться: «Коли тепер існує втеча від України, то вона має характер втечі в хаос, в гістерію одиниць, які не можуть, чи яких виховання не дозволяє їм, прийняти української дійсності такою, якою вона є» (8, с. 211).

Маємо, отже, тепер і в ближчі роки певне ослаблення нації, зниження впевненості у своїх силах – ситуацію, близьку до тої, яку в історії іменуємо Великою Руїною. І лише вічно жевріючий, глибоко прихований вогник нашої самобутності передає естафету віри від старшого покоління до молодшого.

Така ситуація характеризує сьогодні нашу націю назагал, хоча, звичайно, сьогодні вже зустрічаємо людей підприємливих, ініціативних і успішних. Але це одиниці, які завдяки прихованим талантам швидко освоюють дійсність і тим підтримують нашу надію на відродження нації. Надія тут на молоде, виховане в умовах свободи, покоління.

128

РОЗДІЛ 7.

Педагогіка як чинник становлення гармонійності в характері людини і нації

Виховний ідеал: прогнозовані акценти

Вирішення згаданих вище головних завдань державотворення – розбудови української держави та становлення в ній громадянських засад співжиття – складає особливі труднощі,

щодо яких свого часу застерігав Г. Ващенко. «Для досягнення цих завдань, – писав він, – потрібне, з одного боку, велике напруження сил народніх, а з другого, – певні психічні здібності» (2, с. 163). Не підлягає сумніву, що, власне, «психічні здібності» – предмет педагогіки. Але не тільки. Молоде покоління, яким займається наша освіта, повинно змалечку звикати і до «напруження сил», бо в іншому випадку «доросле життя» виявиться для нього стресовим, воно не зможе гармонійно адаптуватись до умов свободи і самовідповідальності. І в цьому разі мова повинна йти не про якісь «косметичні» уточнення до змісту едукації, але про глибинну переорієнтацію освіти і педагогіки, відповідно до вимог нового соціального замовлення. Ця корекція, знаємо вже, повинна торкнутись не тільки самого виховного ідеалу, але і врахувати згадані вище вади нашого національного характеру і, можливо, їх найперше.

Зрозуміло, що ядерний зміст нашого виховного ідеалу залишиться в основі своїй традиційний і включатиме домінанту – «служіння Богу і Україні…» «…Нація росте і відроджується від

129

того, що вже було і єсть, а не від того, що має колись бути…», – писав В. Липинський (9, с. 484).

У попередніх розділах йшлося вже про те, що національна свідомість може існувати «недоторкано» (у підсвідомості), як інстинкт, але вона – пасивна, не має кінетичної сили. Цей рівень свідомості може спиратися і слугувати гарантією збереження нації, здатний на оборону, але нездатний творити

власне життя, нездатний діяти назовні. Тим часом, у політичному і господарському житті сьогодні значення має лише те, що діє назовні і само себе не обмежує, а готове «завойовувати» світ.

Народ мусить бути чимсь більшим, ніж фактом. Так проблема виховання нашої молоді розглядалася вже на Першому Українському Педагогічному Конгресі 1935 р. Мовилось навіть про потребу програми «розвою прикмет діяння» (13, с. 209), про гостру необхідність «долання інтровертизму» (13, с. 216), про виховання «практичних і здисциплінованих суспільників» (13, с. 212-213). Таким чином, очевидно, що і домінанта нашого характеру сьогодні потребує певного «оновлення», підказаного часом, певного посилення можливостей впливати на зовнішній світ. Переживаючи сьогодні суспільні процеси, дуже подібні до умов, у яких ці думки народжувались, потребуємо їх наново прочитати і оновити нашу педагогіку саме таким змістом.

Ідеалом для нас у сучасних умовах повинна, отже, стати людина, яка активно, з належною твердістю бореться за їх поширення, принципово і твердо відстоює свою незалежність і національну гідність, ідеали демократії, вартості родинності тощо. Мусимо

навчитись бачити і своїх ворогів – ворогів Бога і України – і трактувати їх так, як вони на це заслуговують, дорожити власною гідністю, і відповідати ненавистю, якщо хтось посягає на наші цінності.

Пасивна любов до Батьківщини веде до того, що ми найперше готові до жертовності («душу й тіло ми положим»).

130