Вишневський О. - Українс. ідеал

і«національної зарозумілости» (М. Костомаров). З іншого боку, у великій політиці наша імпансивність зумовлює прагнення до «добросусідства», навіть якщо сусіди ведуть себе щодо нас зловорожо, прагнення до замирення навіть за рахунок власних поступок, як це завжди було у нашій історії. Нам бракувало і бракує досі «вогню ненависті» (13, с. 82) і заважало та заважає надлишок добродушності (Там само). Як відзначав Я. Ярема, напружені стосунки з сусідами в минулому переважно завершувались «приятельським замиренням» (Там само) через відсутність впевненості у власних силах. Винятком була «варязька домішка» у нашому народі, але, як мовилось вище, вона у нашому характері не прижилася. Терпимість, брак національної гордості передавались з покоління в покоління

ізалишаються помітними в нашому народі до цього часу. Пригадаймо собі ще раз міркування М. Костомарова «В українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердости на шляху до визначеної собі мети» (5, с. 40). На історичну відсутність в нашому характері прагнень зневажити і нівечити права людини чи будь-якого народу вказує Я. Ярема (13, с. 84). «Не вбивайте ні невинного, ні винного, навіть, коли заслужить на смерть. Не губіть душі жодного християнина», – говориться у Повчанні дітям Володимира Мономаха, що вже тоді суперечило духові візантійщини. Цей дух гуманізму простежується і в Руській Правді, де високо цінується людська гідність. Мораторій на кару смерті і в наш час не зустрів в Україні гострих заперечень.

Не можемо названі вище риси нашого характеру вважати його абсолютними хибами, але мусимо констатувати, що такою

однобокістю, односкерованістю наших намірів завжди користувалися наші вороги. Бо чим інакше пояснити факт, що

нав’язування ідеї єднання України й Росії «братерської дружби» між українцями і росіянами завжди йшло й досі йде з одного

111

джерела – російського. Російськість потребує мати зовнішній

об’єкт впливу і завдяки своїй імпансивності українськість для цього дуже зручна. Підкреслимо ще раз: однобокістю

і нездатністю виявляти достатню силу і на зовні.

Гармонійність у спрямованості національного характеру

Висвітлюючи сутність нашої імпансивності, ми могли б назвати і немало фактів її позитивних наслідків. Це вона – схильність до самозосередження – зробила наш народ продуцентом духовних цінностей, колискою талантів та здібності і працьовитості людей. Духовна культура Московії зароджувалась і вироблялась в Україні. На жаль, впродовж віків наш народ залишався лише зневажуваним московитами донором їхньої культури. Саме чужинці переважно розпоряджались нашими духовними цінностями, які собі присвоювали, бо у них була сила та експансивність, а в нас їх бракувало.

Сказане вище, таким чином, спонукає нас ще раз звернутись до глобального висновку, що мав би стосуватись і нашого національного характеру і нашого виховного ідеалу: основною вадою і джерелом низки негативних рис та недостатніх орієнтирів у вихованні є повна відсутність у нас тієї «всевладної екстраверсії» (13, с. 25), якою забезпечується державотворчий успіх народу.

Звідси наше виховне завдання видається, з одного боку, досить важким, бо посягаємо на самі основи нашої природи, на наш «архетип» (за К. Г. Юнгом), а з другого, – воно одер-

жує виразний і «зручний» стратегічний орієнтир нашої педагогіки: інтенсивно працювати в одному конкретному нап-

112

рямі – розвивати риси експансивності (екстравертивності) у характері нашої молоді.

Такий висновок, проте, будучи у своїй основі логічним, все ж несе в собі і певну зловіщість. Бо чи гоже педагогіці формувати в людині хижака? Уникаючи тут емоційності, поставимо питання інакше: Якщо інтроверсійність (імпансивність) є нашою природною вадою і це доведено історією, то чи означає

це, що ми повинні сприяти розвитку в нашій молоді лише експансивності? Чи можна взагалі експансивність вважати

показником «ідеальної» людини і вважати цю властивість домінуючою у виховному ідеалі?

Шукаючи відповіді на ці питання, потребуємо звернути увагу на те, що за даними етнопсихологів (К. Г. Юнг, Я. Ярема) як інтровертивність та й екстравертивність (імпансивність та експансивність) виражають крайні вияви в характерах певних типів. Проте як відзначає Я. Ярема, – «обидва ці психомеханізми є біологічно важні. Завдяки екстраверсії ми, виходячи немов із себе назовні, пізнаємо й опановуємо об’єктивний світ, здобуваючи тим необхідні й щораз кращі умови для свого існування. Актом інтроверсії входимо в себе, щоб віддатися нутрішній господарці, засимілювати і опанувати нагромаджений матеріал нових вражінь і спостережень, та взагалі, могти розвиватись та удосконалюватись нутрішньо. Таким чином можливий є зовнішній і нутрішній поступ, один від другого залежний. Обидва ці механізми, отож, гармонійно доповнюються і роблять людську істоту щойно цілою, під оглядом життєздатності повновартісною» (13, с. 18).

В дійсності історія знає чимало народів, яким, саме, «двобічність» допомогла осягнути успіхи. До таких народів Я. Ярема відносить стародавніх греків та сучасних європейців. «Додатною прикметою двобічних типів колективу є їх висока життєздатність,

113

яка забезпечує їх перед духовою безплідністю, як і перед упослідженням на арені зовнішнього життя» (13, с. 25).

Таким чином, дві крайності психіки можуть існувати в стані рівноваги, в гармонії, що забезпечує однаковою мірою і пізнання світу і його «завоювання». К. Г. Юнг позначає такий випадок терміном «амбовертність», що в нашій термінології звучало б як «амбопансивність» (див. схему)17.

Схема гармонійного поєднання імпансивності та експансивності в характері людини і народу

Очевидно, що тут маємо і відповідь на поставлене вище питання. Зміст нашого виховного ідеалу повинен орієнтувати

не на заміну інтроверсії екстраверсією (імпансивності експансивністю), а лише на послаблення (зменшення) однобокості нашої натури, на осягнення певної рівноваги і гармонії нашого

національного характеру – до здатності і пізнавати, і здобувати світ. Однобокий перехід від однієї крайності до іншої – не матиме конструктивних наслідків. Це тим більше, що властива нам схильність до духовності стає в сучасному світі все більшим дефіцитом, а водночас – на думку футурологів – чи не єдиною «соломинкою» спасінні європейської цивілізації (27, с. 607).

17 Термін «амбопансивність» вживаємо тут для позначення поєднання двох різних спрямованостей характеру (від лат. аmbo – «бидва» і гр. пан – «все») і як синонім психологічному терміну «амбовертивність».

114

І все ж така «збалансована модель» національного характеру народу є швидше лише ідеалом. Бо у стосунках народів багато залежить від того, як ведуть себе сусіди. І нація мусить бути

готовою також до гострої і твердої відповіді, якщо експансія ззовні на це заслуговує. Центр «сили» народу повинен бути здатним зміщуватися і зосереджуватися при потребі назовні або всередині. Це суттєво ще і тому, що саме експансивність

лежить в основі державотворчих процесів. «Завоювання лежить в основі всякої держави, – писав В. Липинський. – Чи зовнішнє, чи внутрішнє – воно єсть завжди кульмінаційним пунктом політичної боротьби за владу, веденої серед даного громадянства на даній території, від якого починається всяка нова держава, збудована на руїнах держави старої. Без завоювання не можна помислити собі початку держави» (9, с. 382). Експансивність (чи готовність до експансії), таким чином, а не пасивний патріотизм залишається вирішальним чинником повноцінного життєзабезпечення народу в історії і державного самовизначення, а надто побудови держави.

Можливості корекції національного характеру і змісту виховного ідеалу

Виходимо найперше з визнання, що корекція національного характеру в принципі можлива. Це визнання ґрунтується на факті прямої залежності національного характеру і змісту виховного ідеалу від зовнішніх чинників – природи і суспільного життя. Очевидно, що зміни цих чинників неминуче ведуть до змін і в національному характері. До думки про змінливість національного характеру і про потреби його корекції схильні більшість дослідників цієї проблеми – минулих і теперішніх часів.

115

Зокрема К. Ушинський, вказуючи на деяку несуголосність змісту національного характеру народу і змісту його виховного ідеалу, допускає потребу корекції першого. «Але хіба народність не потребує удосконалення? Хіба не існують народні вади, як і народні достоїнства?» – запитував він, у своїх «Лекціях в Ярославському ліцеї» К. Ушинський обґрунтовує не тільки залежність національного характеру від природних умов, але також і здатність народу змінювати ці природні умови і разом з цим змінювати себе (22, с. 43–115, 119).

Так само потребу удосконалення національного характеру визнавав Я. Ярема. «Психічна природа не є чимсь абсолютно незмінливим, – писав він. – Завдяки своїй пластичності вона піддається свідомій самокультурі й може під впливом свідомих цілі зусиль відповідно до життєвих потреб удосконалюватися» (13, с. 41). Таких же поглядів дотримуються і деякі сучасні дослідники. «Національний характер, його духовні характеристики є стійкі, тривалі в часі, – пишуть А. Андрущенко

іЮ. Руденко. – Національний характер не є у всьому вічною раз

іназавжди даною духовною субстанцією. Він теж зазнає змін, звичайно, незначних, часто, на перший погляд, непомітних, під впливом історичних, економічних, політичних, соціокультурних умов, однак своє традиційне духовне «ядро», зберігає впродовж багатьох історичних етапів розвитку народу» (1, 3-10 грудня 2008. – С. 7).

Востанньому з наведених міркувань слід, можливо, все ж підкреслити, що навіть «ядерні особливості» є наслідковими від зовнішніх обставин і їх змінливість в історії можна спостерігати «неозброєним оком». Йдеться не тільки про трансформацію вікінгів чи норманів у шведів та норвежців, але і про відносно «швидкоплинні» зміни, що відбулись у характері німців, які послідовно слухались своєї «нордичної крові», але, переживши катарсис Другої світової війни, стали народом цілком інакшим.

116

Ба більше, спостерігаємо, що різний спосіб життя спричинив глибоку різницю між німцями східними і західними («ості» і «весті»).

Проблеми змін у національному характері торкався і Ю. Липа. На його думку, в залежності від історичних обставин у народі розвивалася та чи інша прикмета, «але завжди то був той самий, що й нині, український характер» (8, с. 271). Правдоподібно, такий підхід і можна вважати найадекватнішим, бо він поєднує ідею стійкості і змінливості як процес історичного життя нації.

Змінливість (і водночас стійкість) національного характеру стосується двох напрямів наших зусиль і мала б вести в дійсності до двох наслідків.

По-перше, відчуваємо потребу звільнення як нашого харак-

теру, так і нашого виховного ідеалу від намулу чужорідного багатовікового впливу чужих нам цінностей, повернення до нашої автентичності. Природного механізму такого повер-

нення ми торкнемось у наступному підрозділі. Тут лише підкреслимо, що в його основі лежить надійний закон здатності всього живого до реґенерації. П. Штепа порівнює творчий дух нації, її культуру з дубом (27, с. 21). Можна зруйнувати крону, можна навіть зрубати його, але в землі залишається коренева система. Вона невидима, але її неможливо знищити, вона живе

іздатна пускати нові пагінці, відродити крону. Таке коріння має

інація як природний організм. «Sanabiles fecit Deus nationes» («Бог сотворив народи здатними до видужування») – казали древні.

По-друге, потребуємо з’ясувати, яким чином забезпечити собі надалі можливості протистояти сучасним впливам експансивних, часто аморальних, культур Сходу і Заходу, як залишитись за цих умов собою і, нарешті, як адаптувати наш характер та наш виховний ідеал до нових економічних

117

та соціально-культурних обставин. І в цьому випадку, як і в питанні національного відродження, можемо покладатись на пластичність національного характеру та здатність його адаптуватися до нових умов, як це вже траплялось з іншими згадуваними вище народами.

Структура свідомості і проблема національного відродження

Наведене в попередньому підрозділі образне порівняння національної свідомості з кроною і кореневою системою дерева

(П. Штепа) асоціюється з думкою щодо її двоярусної структури, яка включає рівень підсвідомості і рівень культурного самоусвідомлення людини і народу. Над питанням такого змісту

задумувався, зокрема, М. Костомаров. Він вирізняв внутрішню сутність народності і «надверхні ознаки, котрими виявляється те, що спричиняє почуття власної окремішності, «народної відрубности» (5, с. 15).

Подальший розвиток цієї думки зустрічаємо у Ю. Липи («Призначення України», 1938 р.). Він теж висловлює переко-

нання, що підґрунтя, на якому тримається ідентичність нації – у підсвідомості людини. Так, непомітно для інших, іноді і для

себе самої, людина залишається українцем, навіть якщо ззовні

це не декларується. Цей рівень національної свідомості має генетичну основу, і він взагалі незнищенний, бо це – її родо-

видова якість, задана природою – так само, як форма листка,

крона і кора дуба, закладені у жолуді. Не йдеться тут, повторимо, про рівень культурного життя людини, а про первісну підсвідому основу роду і виду, до якого належить. Бо від всіх інших живих

організмів на землі її відрізняє не лише культура. «…В душі людини риса національності вкорінена глибше, ніж всі інші…», –

118

писав К. Ушинський (21, с. 156). Ознака народності, вважав він, витримує натиск століть і не виснажується мільйонами окремих особистостей (Там само). Глибинна основа народності, на його думку, є, таким чином, дуже стійкою і, власне, цим фактом пояснюється те, що донині предки нагадують про себе європейським народам – італійцям, англосаксам, а надто євреям, які посеред найрізноманітніших народностей багато століть зберігають свій національний тип (21, с. 156). «Почуття народності є таким сильним у кожному, що за умов загального упадку всього святого і благородного, воно загибає останнім» (21, с. 160). Нарешті, наведемо міркування В. Антоновича: «Народ від сильних утисків може змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних» («Про козацькі часи на Україні». – К., 1991. – С. 212.).

Ґрунтуючи свої міркування на дослідженнях Марсіаля

і Ернеста Дені, Ю. Липа пояснює стійкість почуття національного його здатністю «стискуватись», заходити в недосяжну

глибину підсвідомості, а надто, коли цього вимагають умови. Іноді воно видається непомітним і маловідчутним. Але, коли умови змінюються, коли послаблюється зовнішній тиск, цей феномен раптом оживає, іноді потужно вибухає, затиснуте у підсвідомості оживає на рівні культури. Ю. Липа ілюструє дію цього закону багатьма прикладами з нашої історії: зміна умов вела до відродження національної свідомості людей, які досі в цьому не були помітними. Навіть в історії більшовицького режиму таких епізодів було теж чимало. Згадати б хоча період «хрущовської відлиги», коли ковток свободи спонукав наших політичних і культурних діячів – від П. Шелеста до О. Гончара і В. Симоненка – повертатись до «свого».

Поверхневий рівень національної свідомості має, як вже йшлося, культурну природу і може усвідомлюватись самою

119

людиною та декларуватися назовні. «Поверхнева свідомість» і не завжди відповідає підсвідомому. Людина може декларувати назовні навіть щось протилежне тому, що приховане у її глибинних почуттях. Краплю підсвідомої любові до свого має навіть яничар, який ненавидить свою батьківщину (21, с. 160).

Уцьому сенсі варто ще раз повернутися до констатації

М.Костомаровим факту «слабкості» і «сили» української нації. «Україна-Русь, – писав він, – ніколи не тратила почуття своєї народної суцільності (виділення – О.В.), одначе ж і не дбала

про те, щоб розвивати його; навпаки, сам народ немовби простував до власного розпаду, а проте не міг розпастися» (5, с. 34-40). Маємо тут очевидне свідчення дії двох чинників – підсвідомого (вродженого) і зовнішньо-культурного. І, власне, їх дією пояснюється те, що, не дивлячись на всі досьогочасні лихоліття, – ми вижили і досі живемо («ще не вмерла і не вмре!»).

Багато фактів і нашої сучасної політики пояснюється наявністю цих двох рівнів свідомості. Якщо на рівні культури деякі наші політики можуть і виявити якусь позірну солідарність, то на глибинному рівні підсвідомості йде війна між двома націями: українства і урало-фінства. І цим глибинно-чуттєвим «підказується» постійний вибір на рівні культури: наше ставлення до Бога, до релігії, до права, до моралі, до демократії, до сім’ї, до мови, до жінки, до окремої людини. Всі решта форми політичної боротьби – тільки маски.

З іншого боку, лише цією «двоїстістю» нашої свідомості пояснюється те, що людина, сповідуючи чужу культуру і розмовляючи чужою мовою, з прихильністю ставиться до ідеї незалежності нашої держави, що завжди помічалось у нашій історії (життя М. Гоголя, К. Ушинського та інших подібних їм постатей, голосування за незалежність на референдумі 1991 року, відносно безконфліктне прийняття

120