11.Золотоординське ярмо (1245-1363)

Офіційно встановлене після поїздки Галицького до Орди в 1245 після убивства Чернігівського князя. Фактично ярмо падає в 1363 в битві на Синіх водах.

Склад Ярма:

Данина, що збиралися продукти праці, а з 13 ст. срібними грошима. Розмір данини складався з частково річного доходу кожного господарства. Збирали данину татарські купці, а з ост. третини почали збирати місцеві князі.

Данина, діяльністю родових повинностей (мостова, шляхова, ямська, гужова)

Данина кров’ю – обов’язок давати допоміжні війська татарам під час війни(навіть на внутрішньо кордонні війни)

Кормління – обов’язок населення годувати татар та їх коней

Система ярликів

Епізодичні набіги окремих татарських орд на українські князівства

Територія була розділена на 2-ві частини: Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська і залишилися Переяславські землі які підпорядковувалися ханству через посередників (Володимиро-Суздальське князівство).

Галицькі і Волинські землі були підпорядковані ханові через посередництво Галицького князя.

1-ша частина укр. земель – ярмо діяло в повному обсязі, 2-га частина(західно-українських земель) – ярмо в скороченій формі(данина, система ярликів, данина крові).

За час Золотої Орди докорінним чином змінилася система міжнародних шляхів в східній Європі.

1-ший торгів. шлях – з Каспійського моря до Балтійського по Волзі, зх. Двіні і через Новгород.

2-гий шлях – по Волзі, Дону через Крим в майбутнє князівство Молдовське через Галичину – пд. Польшу – через Краків – Цембію – Саксонію – до Баварії.

Два осн. шляхи існували мережею допоміжних торгівельних шляхів, декілька яких проходили через Київ до Литви.

Татари витіснили землеробів із центру і пд. України.

Рушійні сили: литовські, білоруські, українські феодали, селяни і міщани.

12. Боротьба польських, литовських, угорських та ординських феодалів на українські землі у 14 ст.

Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи. Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній агресії та Орді.

Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р. до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів. Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже, мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на верховного хана.

Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сина своего».

Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й Молдавію.

Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки про виплату данини татарам.

Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те, що Ольгерд «...воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння. Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під владою Литви.

Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.