6 .Визначте сутність самовиховання і саморозвитку майбутнього фахівця із вищою освітою.

Першопричиною негараздів у суспільстві є втрата або відсутність морально-духовних  і культурних цінностей. Першопричиною негараздів у житті людини є невміння або небажання розвиватися. Наш особистий дванадцятирічний досвід роботи із школярами та студентами підтверджує думку багатьох психологів та педагогів про те, що більшість молодих людей сьогодні не усвідомлює себе як різнобічно розвинуту особистість, майже не володіє знаннями про себе – про свою соціальну спрямованість, властивості свого темпераменту, характеру, особливості свого свого мислительного апарату, власні здібності, талант, професійну придатність тощо. Значна частина майбутніх фахівців з вищою освітою, а часом навіть тих, хто давно її отримав, перебуває в стані недовершеного розвитку, на маючи необхідності, здатності або бажання рухатися уперед до найвищих рівнів самовдосконалення. Такий рух є динамікою розвитку особистості у всіх її аспектах, які в психології часто формулюються як інтелектуально-емоційно-вольовий комплекс.Процес самоформування індивіда можливий за умови самоусвідомлення себе як особистості. Саморозвиток, самовиховання, самореалізація, як усвідомлені процеси, можливі тільки за тієї умови, коли людина має відповідні знвння про себе й уміння, навички саморегулювання, самоаналізу.Особистості, яка здатна сама себе формувати, легше долати труднощі як соціального, так і особистісного характеру.

Самовиховання – свідома діяльність, спрямована на можливу найбільш повну реалізацію людиною себе як особистості. Базуючись на активізації  механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісних смислів. Самовиховання – відносно пізнє надбання онтогенезу, пов`язане з певним рівнем самосвідомості, критичного мислення, здатності і готовності до самовизначення, самовираження, саморозкриття, самовдосконалення. Самовиховання грунтується на адекватній самооцінці, що відповідає реальним здібностям людини, на критичному аналізі власних індивідуальних особливостей і потенційних можливостей. З підвищенням ступеня усвідомленості самовиховання стає все більш значною силою саморозвитку особистості. Самовиховання нерозривно взаємопов`язане з вихованням, не тільки підкріплюючи, але і розвиваючи процес формування особистості. Необхідні компоненти самовиховання – самоаналіз особистісного розвитку, самозвіт і самоконтроль. До прийомів самовиховання належать самонаказ, самосхвалення, самонавіювання. [13, 350]Діалектика самовиховання як соціально-психологічного явища проявляється щонайменше у двох площинах. По-перше, самовиховання -  це мистецтво і наука, оскільки, з одного боку є продуктом діяльності людини-творця, породжується його інтелектом, волею, почуттями, емоціями і вимагає від індивідума творчого ставлення як до процесу, так і до результату. З іншого боку, розвинутими самовихованими особистостями не народжуються, такими стають, опанувавши методи професійного та особистісного удосконалення, курси психології, риторики тощо, тобто самовиховання цілком підпорядковується науковим законам, і його структура та принципи реалізації можуть вивчатися як система у загальній системі пізнання дійсності, і можна побудувати безліч наукових моделей для більш детального вивчення цього феномена.По-друге, діахронічний аналіз самовиховання свідчить про те, що це явище є водночас сучасним і дуже давнім. Мабуть, первісні принципи самовиховання почали розвиватися з часів, коли людська особ набула здатність та перші навички усвідомлювати себе, заглиблюватися у свою сутність. Принципи та закономірності сучасного самовиховання базуються на працях філософів і мислителів Давньої Греції та Давнього Риму, тобто витоки теорії сучасного виховання і самовиховання слід шукати у надрах філософії, яка з давніх давен була відома як наука, що займається проблемою людини: сенсу її буття в світі, цілей та головної мети життєдіяльності. Самовиховання дуже тісно повязується з проблемою виховної діяльності взагалі, яка почала активно розглядатися, коли виховання і навчання виділилися у суспільстві в окрему соціальну функцію. Цим питанням значну увагу придяляли представники античної філософії – Сократ, Платон, Аристотель, Квінтіліан та інші.З давніх часів і до сьогодення проблеми самовиховання та саморозвитку розглядаються здебільшого у межах психології, педагогіки, філософії, соціології. Науковий аналіз будь-якої досліджуваної проблеми вимагає розгляду кожного її аспекту з точки зору того, як ця проблема виникла, які основні етапи в своєму розвитку проходила, чим у результаті цього розвитку вона стала тепер і як буде змінюватися у майбутньому.За характером набуття певного рівня науковості в еволюції психолого-педагогічних знань можна виділити три основні етапи: донауковий період, період виникнення теоретичних концепцій, становлення психології та педагогіки як наукових систем.Перший етап (донауковий період)  характеризувався двома напрямами.