2. Складання та розвиток тоталітарних принципів організації державного і суспільно життя в урср в 20-х – 30-х рр. Хх ст.

«Українізація»

На початку 20-х років, коли НЕП заспокоїла селянство, компартія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, щоб завоювати їхню прихильність. На ХП з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. керівництво партії почало політику «коренізації», яка передбачала:

1) залучення представників корінної національності до партії та державного апарату;

2) застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, пресі;

З) підтримка державою культурного і соціального розвитку інших народів.

Що стосується зовнішніх чинників, то коренізація мала на меті створити у світового співтовариства враження, що партійно-державне керівництво піклується про національні меншини, забезпечуючи гармонійний і вільний розвиток радянських республік.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою «українізації». Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? Можна погодитись з тими істориками, які вважають, що це була вимушена, компромісна політика. Українізація була спробою опанувати українським національним відродженням і спрямувати цей процес в русло соціалістичного будівництва. Цю тезу можна підтвердити висловами діячів, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо цього руху, він може піти мимо нас». З ним повністю погоджувався Й. Сталін.

Але справа в тому, що після «взяття в свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати й поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що в перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралась, передусім, на неукраїнські елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% – українці, 14% – євреї. В урядовому апараті українці становили 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру.

Українізація мала і зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Таким чином, з боку більшовиків українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Насправді російські та українські комуністи не хотіли реального відродження української культури, мови та історії, бо це підняло б національну свідомість народу і неминуче потягнуло б за собою питання про незалежність України.

Треба відзначити, що українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Але незабаром найупертіші супротивники українізації були відкликані з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, такі, як Влас Чубар, Лазар Каганович, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики як М. Скрипник. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського повернулися з еміграції, вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалась посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці мали складати екзамен з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. У ЦК КП(б)У українці в І924 р. становили 16%, у 1930 р. – 43%. Але першими секретарями (у 1925-1934 рр. генеральними) ЦК КП(б)У обирались з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці – німець С. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор.

Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту. Ради приділяли велику увагу ліквідації неписьменності. Якщо під час революції письменними були 40% міського населення і 10 % сільського, то вже через 10 років відповідно 50% і 15%. Освіта велася українською мовою, це означало і поширення українізації серед молоді країни.

Така увага до освіти пояснюється трьома чинниками:

1) з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим;

2) освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави;

З) освіта давала можливість прищеплювати молоді радянські цінності.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рр. Він домігся того, що в 1929 р. 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 60% технікумів, 30% вузів вели викладання українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою. На шляху українізації були труднощі. По-перше, нестача кваліфікованих кадрів. Програма українізації вимагала 100 тис. вчителів із знанням української мови, а їх було всього 45 тис. Щоб подолати цю проблему, Скрипник вирішив звернутися до галичан, але в Москві не дали на це згоди, можливо, через те, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан. По-друге, не вистачало підручників. По-третє, росіяни (а це більшість викладачів вузів) відмовлялися користуватися «селянською мовою». Та, незважаючи на все це, в вузах стали переважати українські студенти.

Відродження переживала українська преса, яку в свій час жорстоко душив царський режим. Якщо в 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими і половина всіх книжок друкувалася українською мовою. Робилися спроби українізувати армію – з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією. Політика українізації позитивно вплинула на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60 % робітників республіки. Змінився етнічний склад міського населення. У 1933 р. в Харкові проживало українців 50%, у Луганську – 31%, Дніпропетровську – 48 %. До середини З0-х років українці переважали в усіх великих містах. Українізація спонукала їх зберегти українську мову і не переходити на російську. Завдяки українізації українська мова перестала бути романтичною, мало зрозумілою. Вона перетворилася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства.

Українізація супроводжувалась створенням сприятливих умов для розвитку національних меншин. У 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка у складі України. У 1924-1925 рр. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський та 1 єврейський автономний район. Функціонувало 954 сільради національних меншин. Працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською, чеською, вірменською та іншими мовами навчання. В республіці були відкриті національні театри, вузи.

Але поряд з успіхами українізації зростав і опір їй, який чинили частина партійного керівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське міщанство і пролетаріат, Червона Армія, ієрархія Руської православної церкви. І вже в другій половині 20-х років українізація зазнає перших ударів. А остаточно вона була згорнута на початку 30-х років.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Це було пов’язано з тим, що політика коренізації в Україні вийшла за рамки командно-адміністративної системи. І з цими «крайнощами» велася боротьба під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Справа в тому, що серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче відстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Але керівництво ВКП(б) не збиралося іти так далеко назустріч інтересам українського народу, що штовхало свідомих більшовиків до опозиції. Ідейними виразниками її в 20-тї роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв.

М. Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в Тростянці. Під час громадянської війни приєднався до більшовиків, після війни стає популярним радянським письменником, однак переконується, що теорія не відповідає практиці більшовиків в національному питанні. В одному із виступів він заявив, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!», Хвильовий насамперед звертався до молодих авторів, які шукали собі взірці літературної творчості. Виступ письменника започаткував літературні дискусії 1925-1927 рр., які з подачі партійного керівництва переросли у гостру критику «хвильовизму».

Ідеї Хвильового знайшли підтримку не лише в літературних колах, але й у самій Компартії України. Комісар освіти Олександр Шумський виступив з власною критикою Москви. У 1921-1926 рр. як нарком освіти він відповідав за українізацію і вважав, що внаслідок опору зрусифікованої бюрократії вона здійснюється надто повільними темпами. Шумський вважав, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У Власом Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили з захисті «націоналістичного ухилу Хвильового», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Його було знято з поста наркома і в 1927 р. вислано за межі України.

Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у часописі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка може успішно розвиватись, спираючись на власний потенціал, може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. «Волобуєвщина», так як і «шумськізм» і «хвильовизм» була оголошення проявом «націонал-ухильництва».

Під тиском критичної кампанії Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовились від своїх поглядів і визнали свої помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчить життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський і таємно вбитий у 1946 р. Волобуєва в 1934 р. було засуджено на п’ять років сталінських таборів. У 1957 р. він домігся реабілітації, викладав економічні дисципліни в Ростові-на-Дону і Донецьку.

«Націонал-ухильництво» в Україні було одним із перших проявів національного комунізму – течії в міжнародному комуністичному русі. Її представники намагалися поєднати комунізм з національно-визвольним рухом.

Таким чином, на початку 20-х років Радянська Україна не мала самостійності. У зв’язку зі входженням до складу СРСР Україна на довгий час перетворилася на колонію нової комуністичної влади Кремля. Зведення нової економічної політики дало змогу до середини 20-х років відбудувати народне господарство й досягти певних успіхів в його розвитку. Запроваджена українізація привела до росту національної свідомості, розвитку культури, освіти. Це була невдала спроба відродження України на комуністичних засадах. Стало очевидним, що в кінці 20-х років в українські землі наступає тоталітарний режим.

Голодомор 1932 – 1933 рр.

Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.». Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним з метою підкорення українського селянства.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів комуністичної партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результати перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 7-10 млн. чоловік. У той час як в Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна – вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, комуністичний режим здійснював свою політику – з усіма її страхітливими наслідками – швидшими темпами, ніж в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн. чоловік). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Україні, аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним». До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя».

Отже, голодомор в Україні був штучним, спланованим сталінським керівництвом злочином проти українського народу. Безпосередня політична відповідальність за це лежить на Й. Сталіні, В. Молотові, С. Косіорі, П. Постишеві, М. Хатаєвичі, Л. Кагановичі та інших комуністичних ватажках СРСР.

За останніми даними українських істориків під час голодомору 1932 – 1933 рр. загинуло близько 10 млн. чоловік. 26 листопада 2006 р. на пропозицію третього Президента України В. Ющенка Верховна Рада України визнала голодомор 1932 – 1933 рр. геноцидом українського народу.

Апеляційний суд Києва назвав організаторів Голодомору 1932-1933 рр. Історичну справедливість відновленою. 22 травня 2009 р. було порушено кримінальну справу за фактом Голодомору, а в переддень Старого Нового року, 13 січня 2010 р., українське судочинство підтвердило: на наших теренах було здійснено страшний злочин. Багатьох здивувала швидкість роботи суду. Мовляв, рішення прийняли всього за два дні. Тодішній Голова СБУ В. Наливайченко пояснює це співпрацею СБУ з Генпрокуратурою: вони подали на розгляд суддям справу, ретельно опрацьовану, отже, ознайомлення з нею не вимагало надто багато часу. Суддя зачитував рішення упродовж двох із половиною годин. А потім наголосив, що це справа епохальна, громадського значення. Утім є чимало спекуляцій на цій темі, тому громадськості варто звернути увагу на три моменти. По-перше, ця кримінальна справа має суто правовий вимір, а не політичний. По-друге, висновки досудового слідства оцінені прискіпливо, і вони базуються на глибокому матеріалі. Потретє, і душі жертв, і народ давно чекали на відповідний висновок у цій справі.

Текст рішення насичений фактами. Суддя перелічив основні механізми здійснення злочину й обставини штучного голоду, а також основні документи − накази, вказівки, інструкції з датами. Скажімо, розпорядження про зміцнення і збільшення до 3000 осіб прикордонної охорони на кордоні з Білоруссю. Деякі регіони України в час Голодомору були перепідпорядковані безпосередньо Москві, приміром, Донбас. За наказами з Москви, запроваджено нові штатні одиниці в органах ДПУ − окремі «уповноважені з економічної роботи». А в усіх українських колгоспах, радгоспах та МТС засновано політвідділи. Усіх селян «брали під контроль» для боротьби з «контрреволюційними проявами». З Москви йшли інструкції щодо налагодження «агентурно-оперативної роботи на селі». Спеціально запроваджені «трійки» в районах − без суду і слідства розстрілювали «саботажників».

За невиконання надмірних хлібозаготівельних «норм» із селян вимагали «штрафи». Озброєні загони здійснювали постійно обшуки, забирали будьяке зерно, навіть посівне та насіння городини, всю їжу, одяг. Є документи, як у селян відбирали майно, житло, землю. Є розпорядження не видавати колгоспникам їжу у дні, коли вони не виходять на роботу. Зокрема, у вихідні. Побиття, розстріли, арешти, депортації, заслання, ув’язнення у концтаборах, блокада населених пунктів − такими способами людей відмежовували від продуктів харчування.

У рядах партії виявляли осіб, які не виконують наказів та намагаються допомагати вмираючим, − їх виселяли на північ у концтабори. Слухняних забезпечували пайками. Активісти годувалися відібраним в односельців... Подано дані про вантажені зерном кораблі, що виходили з Миколаївського порту − понад 900 тисяч тонн − на Італію, Єгипет, Грецію, Францію. З Херсонського порту − на Північну Америку та Голландію... Жахають розпорядження Охматдиту − ховати трупи дітей-підкидьків, не поодинці, а в масових ямах... Під час розслідування підтверджена спланована заміна етнічного складу населення України: через «доприселення» і переселення на хлібні українські терени десятків тисяч осіб з Росії.

Під час слідства СБУ замовила відповідні експертизи інститутам Національної академії наук. Більшість висновків надійшло наприкінці 2009 року. Судова комплексна експертиза 28 грудня 2009 року підтвердила, що скоєно злочин за статтею 442− «навмисне позбавлення жителів сільської місцевості України (більшість українців на той час були селянами) умов для виживання». 26 жовтня 2009 року був наданий висновок судовомедичної експертизи. 18 грудня − судовопсихологічної експертизи, що засвідчила: внаслідок пережитого голоду відбувався злам психіки, що спричиняло самогубства, людоїдство. Віддалені наслідки: трансгенетичне передавання наступним поколінням зниження інстинкту самозбереження, релігійних та моральних почуттів.

Досудовим слідством установлено 875 місць масових поховань. На підставі слідства, доказів, висновків експертиз суд констатував: орган досудового слідства довів злочинність цих осіб. Не мають зворотної дії у часі злочини проти миру та безпеки людства. Конвенція ООН «Про незастосування терміну давності до злочинів проти людяності», ратифікована в Україні у березні 2008 року.

Ідеологічне забезпечення, планування, керування здійснювалося з центру СРСР, з Москви. Ідеолог, замовник, організатор масового вбивства − Йосип Сталін. А перелічені керівники УРСР належали до керівних органів СРСР. Установлено намір Сталіна — знищити частину української нації і таким чином не допустити побудови незалежної Української держави. Українська нація як державотворча могла застосувати право на самовизначення і виходу з СРСР. Утім представники інших національностей, що проживали на українських теренах, також постраждали під час скоєння злочину.

Судове рішення не поставило крапку над розслідуванням злочину та подоланням його наслідків в українському суспільстві. За словами доктора історичних наук, автора і викладача курсу «Геноциди ХХ століття» у Києво-Могилянській академії Владислава Гриневича, історичні дослідження триватимуть. На брифінгу голова СБУ Валентин Наливайченко заявив, що робота української спецслужби також не завершується. Зокрема за допомогою Міністерства закордонних справ передаються запити в міжнародні інстанції з метою з’ясувати, кому і за яких обставин СРСР продавав збіжжя з України. СБУ має намір звернутися до судді за дозволом на опублікування доказової бази «справи Голодомору».

Рішенням Апеляційного суду Києва підтверджені висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 19321933 роках на території УРСР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму − генеральним секретарем Центрального комітету ВКП(б) Йосипом Сталіним (Джугашвілі), членом ЦК ВКП(б), головою Ради Народних Комісарів СРСР В’ячеславом Молотовим (Скрябіним), секретарями ЦК ВКП(б) Лазарем Кагановичем та Павлом Постишевим, членом ЦК ВКП(б), генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіславом Косіором, членом ЦК ВКП(б), головою Ради народних комісарів УРСР Власом Чубарем та членом ЦК ВКП(б), другим секретарем ЦК КП(б)У Менделем Хатаєвичем, геноциду української національної групи. («Україна молода». – 15 січня. – 2010 р.)

27 квітня 2010 р. президент України В. Янукович на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи у Страсбурзі заявив, що вважає несправедливим називати Голодомор геноцидом українського народу.Відповідаючи на запитання делегатів, В. Янукович зазначив, що Голодомор був загальною трагедією народів СРСР, а не лише українців.

«Великий терор» (політичні репресії)

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

Командні методи часів громадянської війни переносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступово привласнював собі права й обов’язки державних органів і громадських організацій, згорталась внутрішньопартійна демократія, зростали репресивні функції адміністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якого протесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієї людини – Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політичний рівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішуче їх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використання командних методів управління і в умовах мирного часу.

Через розширення адміністративно-командної системи роль громадських організацій в управлінні стала падати, а з часом деякі з них були ліквідовані. Замість цього насаджувалась громадська робота, яка виконувалась у наказному порядку.

Керівники КП(б)У Л. Каганович, С. Косіор, П. Постишев та інші докладали чималих зусиль для утвердження командних методів управління економікою і суспільним життям, сприяли розширенню беззаконня, жертвами якого часто ставали й самі.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р. було включено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.

5. Встановлення монопольного контролю збоку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля.

Україною прокотилося три хвилі масових репресій: перша (1929-1931 рр.) – розкуркулення, депортації; друга (1932-1934 рр.) – штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936-1938 рр.) – доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат комуністичної влади ДПУ-НКВС, який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929-1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) 1930 р. було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянська влада перейшла до широкого наступу на інтелектуальну еліту. Раніше, 1928 р., було зфабриковано так звану «Шахтинську справу», а у 1929 р. – процес «Промпартії».

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали чимало його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937-1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками комуністична партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що «український націоналізм» посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста – ці традиційні бази підтримки комуністів – вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП(б)У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «цапами відбувайлами» за провали 1932-1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України – з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала безпорадною.

Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», П. Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ДПУ В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді знищено 200. З 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Л. Курбаса «Березіль», а сам Л. Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми О. Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. У 1930 р. до Харкова на кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937-1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективізації та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП(б)У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна – В. Молотов, М. Єжов і М. Хрущов, комуністичне керівництво України у складі С. Косіора, Г. Петровського і П. Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві М. Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску».

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кількостях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час Другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937-1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити загальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Адама Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоловік було страчено й десь від 3 до 12 млн. заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.

До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування та основні ознаки суверенності, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. У 30- роках в УРСР існував тоталітарний сталінський режим. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру – Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову Конституцію (30 квітня 1937 р.), що «забезпечувала» всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 11, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Наслідки репресій були жахливими для українського народу:

1. Україна зазнала величезних демографічних втрат;

2. Було знищено велику кількість української інтелігенції, національної еліти;

3. Культурний занепад;

4. Посилення в Україні національного нігілізму, падіння престижу усього українського (української мові, культури, історії);

5. Ідеологічне залякування населення «українським націоналізмом» ;

6. Заохочування наклепнецтва;

7. Панування в країні атмосфери страху і соціальної незахищеності.

Небачені репресії, що набули у 20-30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері – сприяли підтриманню основного стимулу до праці – страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соціальній сфері – розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом безперервних пошуків ворога (хто не з нами, той – проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи – дисципліни та єдності.