Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Тема 2 Лекція 1.doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
194.56 Кб
Скачать

3. Виникнення землеробства та скотарства на території України. Землеробські звичаї та народний календар

Приблизно 11700 років тому на Землі закінчився льодовиковий період. Середня річна температура у Європі дуже швидко піднялася на 6º. Розтанули величезні льодовики, що вкривали північ Європи та Північної Америки. Це призвело до глобальної кліматичної катастрофи. Рівень моря дуже швидко піднявся на 70–100 метрів. Величезні масиви суходолу було затоплено. Стали островами Британія, Японія, Індонезія. Чорне море з’єдналося із Середземним протоками Босфор і Дарданелли. Виникло Азовське море. Різко змінився клімат, не стало звичних рослин та мисливських тварин. Загинула більшість людства (майже не постраждала лише Африка з її високими берегами). Пам’ять про цю глобальну екологічну катастрофу збереглася у міфах багатьох народів про Світовий Потоп. А ті, хто вижив, були змушені жити по-новому. Почався мезоліт – середня кам’яна доба. У цю добу люди зробили багато винаходів. З’явилися лук та стріли. Для них почали використовували маленькі тонкі та гострі кам’яні луски – мікроліти. Були винайдені човни та почалося активне рибальство: з’явилися сіті та ятери, кістяні рибальські гачки. Та найбільш важливими стали перші спроби розведення культурних рослин та приручення домашніх тварин. Цим майже водночас почали займатися люди у різних куточках Землі: у Мексиці, Перу, Новій Гвінеї, Китаї, на Близькому Сході, у Греції.

Сучасні археологи довели, що населення Півдня України також ще в мезоліті, приблизно 9 тис. років тому почало самостійно займатися розведенням домашніх тварин. Особливо характерне це для кукрекської культури у Криму та Приазов’ї. Тут самостійно приручили собак та свиней. Та особливу всесвітню роль відіграло приручення на півдні України великої рогатої худоби. Саме звідси вона розповсюдилась по всьому світу. Найдавніші масові знахідки кісток домашніх корів зроблено біля вже згаданої Кам’яної Могили. Не менш важливу загальносвітову роль відіграло приручення на Сході України коней, що почалося теж наприкінці мезоліту. Дуже рано тут з’явилися також кози та вівці, проте їх, можливо запозичили з Близького Сходу. Є свідчення по знахідки кісток курей, дикі предки яких, можливо, теж жили на території України.

На мезолітичних пам’ятках Півдня України також виявлені землеробські знаряддя: кістяні мотики, серпи з вкладеними лезами-мікролітами, кам’яні зернотерки. Проте очевидних залишків культурних рослин на пам’ятках мезоліту ще не виявлено. Але ж на Півдні України досі живуть дикі родичі проса, пшениці, ячменя, жита, гороху, льону, коноплі, ріпи, цибулі, часнику, капусти, хрону, яблуні, груші, сливи, вишні, аличі, винограду тощо. Дуже вірогідно, що їх і почали вирощувати саме тут. Принаймні, вчені погоджуються, що у більш пізню добу жито і овес були введені у культуру саме на території України (Скіфії). Найдавніша безумовно землеробська археологічна культура на території України – буго-дністровська – існувала вже 8,5 тис. років тому ― водночас з найдавнішими безумовно землеробськими культурами Близького Сходу та Балканського півострову.

Землеробство вимагає створення регулярних кількарічних (на випадок неврожаю) запасів їжі. Для них потрібні капітальні клуні та комори. А ці комори та лани непогано постійно охороняти. Отже, довкола комор почали будувати і більш капітальні постійні житла ― хати. В таких житлах можна робити запаси не тільки їжі, а й інших речей. Отже, набули подальшого розвитку ремесла. Першими з’явилися гончарство та ткацтво. Кераміка ― це взагалі перший штучний матеріал, винайдений людьми. Поява кераміки є ознакою переходу до неоліту – нової кам’яної доби. Тканий одяг – також суттєва ознака неоліту.

Коли люди почали жити осіло в селах, займатися сільським господарством і робити регулярні запаси їжі, вони від дикунства перейшли до другого ступеню розвитку культури – варварства. Варвари живуть осіло в селах, проте ще не будують міст.

Згодом у степових районах Євразії частина варварів перейшла до кочового скотарства. Та пастухи-кочівники – це теж селяни, що принципово відрізняються від дикунів. Тільки їх запаси їжі – це перш за все жива худоба, а їхні села – це пересувні кочовища з юрт. Такі кочівники згодом відіграли значну негативну роль в історії України.

Перехід до варварства призвів до значних загальних змін у культурі. Племена і роди стали власниками землі. У них з’явилися органи влади: народні збори, родові старійшини, племінні вожді. Племена, необов’язково споріднені, почали іноді об’єднуватися у племінні союзи.

Якщо з’явилися запаси, тепер їх стало можна грабувати. Отже, війни з сусідами задля грабунку стали постійним зайняттям варварів. З’явилися військові дружини з визнаними військовими вождями. Та з чужинцями не обов’язково воювали: в добу варварства з’являються звичаї гостинності, коли особа гостя є недоторканною. Іноді люди з різних племен могли стати й побратимами – названими родичами. Звичай побратимства в Україні зберігався до кінця козацької доби.

Незважаючи на накопичені багатства та військову здобич, навіть вожді та старійшини у варварів мусили працювати. А своїми багатствами вони були змушені ділитися з одноплемінниками. Для цього існував звичай «патлач» – «бенкет на весь світ» (українською це «учта»). Під час такого бенкету його організатор роздавав більшу частину свого багатства, а земляки за це його славили. Під час поховання таких знатних людей більша частина їх багатства також роздавалася або псувалася.

Виник новий вид мистецтва: епос як розповіді про подвиги героїв. Такі подвиги зводилися переважно до вдалого пограбування сусідніх племен (і / або викрадення їхніх жінок) та вдалого захисту від таких самих сусідніх героїв: дивись подвиги Геракла, скандинавські саги тощо. Проте у епосі з’являється і тип культурного героя – людини, що навчила земляків якимось новим вмінням або ремеслам. Часто таким культурним героєм виступав трікстер – герой-шут. Трікстер поєднував видатну хоробрість, дотепність, хитрість зі схильністю до обману, егоїзмом та якимось карикатурно-негативними рисами: ненажерливістю, гіпертрофованою сексуальністю, надзвичайно малим ростом або ще якимись фізичними вадами. Завдяки своїм моральним вадам трікстер потрапляє у смішні і небезпечні халепи та може «підставити» своїх друзів. Образ трікстера показував ставлення земляків до людей, що за своїми особистими якостями були здатні винаходити нове, але через те ставали «не такими як всі». Земляки змушені були їх терпіти, визнавали їх здібності, проте не довіряли їм і часто насміхалися з них. Образ трікстера став одним з головних у всьому подальшому розвитку літератури – аж до сучасних сценаріїв голлівудських блокбастерів.

В образотворчому мистецтві доби мезоліту та неоліту частіше з’являються образи людей. Проте в цілому спостерігається потяг до абстрактних візерунків (зокрема, на посуді) і схематичних малюнків-розповідей, дещо схожих на більш пізні ієрогліфи. Багато таких малюнків на скелях – петрогліфів – знайдено у Криму.

У добу варварства зазнали глибоких змін сімейні стосунки людей. Спочатку перехід до землеробства та осілості призвів до збільшення соціальної ролі жінок. У добу раннього неоліту були широко розповсюджені так звані «довгі будинки» – щось подібне до жіночих гуртожитків, бараків з багатьма вогнищами, кожне з яких належало певній жінці і де вона мешкала з дітьми. Фактична влада в таких будинках належала «тещам» – жінкам похилого віку. Сімейні стосунки з чоловіками у жінок не були надто міцними і серйозними. Рід рахували не по-батькові, а по-матері (у нас би це було «Натальович або «Оксанівна»). Та й не завжди батько був відомий. Такий сімейний лад зветься матріархат – «влада матері». Рідні діти чоловіка належали до чужого – материного роду. Отже, ближчими за рідних дітей до нього були племінники – діти сестри. Та й жили дорослі чоловіки переважно у своєму рідному (материному) роді, а не з дружинами. Але не в «довгих будинках», а в особливих «чоловічих будинках». Власне, там іноді з ними жили і неодружені дівчата: звідси казки «про красуню та сім богатирів» тощо. Отже, при матріархаті чоловіки не мали значних сімейних обов’язків та були безвідповідальними щодо власних дітей.

Звичайно, багатьом чоловікам це не подобалось. І вони почали боротися з тещами за те, щоб забрати дружину до власного роду. Така боротьба іноді була драматичною, чоловіки створювали таємні «чоловічі спілки», залякували родичів дружини, особливо тещу. Весільний звичай викупу за наречену та викрадення нареченої – також відгомін тих давніх подій. Жінки іноді опиралися, створювали власні таємні спілки. Відомі легенди про войовничі племена амазонок, що взагалі жили без чоловіків. Нащадками амазонок, до речі, вважалися племена сарматів, що колись жили на території України.

Врешті решт наприкінці доби варварства майже всюди відбувся перехід до чоловічого роду. Тепер дружина переходила до роду чоловіка. А чоловік брав на себе реальну відповідальність за власних дітей, працював на власну сім’ю і... власну дружину. Такий сімейний лад – патріархат («влада батька») – виявився більш ефективним. Проте тепер чоловік почав вимагати, щоб діти були справді його. Отже, з’явилися звичаї збереження дівочої цнотливості до весільної «першої ночі» та вимоги для дружини зберігати вірність своєму чоловіку, з суворими покараннями за її порушення. У патріархальній сім’ї була заведена жорстка дисципліна, дітей стали бити (чого майже не було у дикунів). Батька і взагалі батьків по чоловічій лінії почали шанувати і після смерті. Так виник культ предків, що мав велике значення.

У добу варварства змінюються релігійні погляди людей. Тепер починають розуміти, що є такі могутні природні та соціальні явища, з якими шаман не впорається. Таким найсильнішим духам (богам) почали вклонятися, приносити їм хабарі (жертви), умовляючи бути милостивими. У жертву приносили цінні речі, продукти, худобу, а часом і людей. З’явилися місця поклоніння тому чи іншому богу – храми, а також спеціалісти у зв’язках з певним богом – жерці. Проте традиції шаманів не зникли й досі: у нас їх називають знахарі, знахарки, відуни та відьми.

Землероби та скотарі почали дуже цікавитись календарем, регулярно спостерігати за сонцем, місяцем та зірками, щоб точно визначати час щорічних сезонних сільськогосподарських робіт: сівби, збору врожаю тощо. Цікаво, що дні тижня збігаються у більшості стародавніх календарів народів Євразії – як і в сучасних григоріанському, юліанському «старому стилі», японському, іранському, ірландському, індійських, ісламському календарю хіджри тощо (проте у давньому Китаї та Єгипті, а також у індіанських і африканських народів взагалі не знали семиденного тижня).

Найважливішими святами та релігійними обрядами в добу неоліту стали календарні обряди, пов’язані з річним землеробським циклом. Такі обряди були покликані магічно забезпечувати родючість землі та худоби. Особливо святкували кінець зими (у народів Європи він був пов’язаний з веселими перевдяганнями ― святом Масляної або Карнавалу (М’ясоїду ― італійською мовою). Далі були свята початку польових робіт (або виведення худоби на літні пасовиська) та збору врожаю (першого або останнього снопа). Проте дуже важливими були також свята, пов’язані з зимовим та літнім сонцестояннями. Ці свята (Зимові та Зелені святки – Різдво, Івана Купала) і досі залишаються головними народними святами українців. В цілому народний календар (з накладеними на нього християнськими святами) зберігає своє значення й зараз.

Сучасні генетичні дослідження довели, що основна частина населення сучасної України безперервно мешкає на цій території з доби неоліту.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]