11. Утворення українського козацтва

Наприкінці ХV ст. в Україні виникає нове суспільно-політичне і військове явище – козацтво. Серед причин появи козацтва можна назвати такі:

1. феодальна експлуатація українського селянства і міщан;

2. національний гніт українців з боку польської влади, політика ополячення;

3. релігійний гніт українців та утиски православ’я, політика окатоличення.

Загалом, проблема козацтва — одна з центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників.

На думку М. Максимовича, про українських козаків стало відомо з 1471 р., коли Київське князівство, знаходячись під владою Польщі, було перетворене на воєводство. Документальні дані про існування українських козаків, як повідомляє Д. Яворницький, вперше зустрічаються в 1499 р. в уставній грамоті великого князя Литовського Олександра.

У 1508 р. українські козаки на чолі з брацлавським старостою князем К. Острожським розгромили загін татар, що грабував прикордонні області литовської Русі. В Україні 1528 р. під керівництвом черкаського старости О. Дашкевича та інших українських старост був здійснений похід козаків на турецьке місто Очаків. Татари і турки зазнали нищівної поразки, козаки захопили 500 коней і 30 тис. голів худоби.

З цього часу українські козаки стали відомі в світі. Цьому сприяв «знаменитий козак» О. Дашкевич, спочатку литовський воєвода, потім черкасько-канівський староста. Він кілька років служив великим московським князям Івану і Василю, допомагав їм у війні проти поляків, а потім знову повернувся в Литву до короля Сигізмунда і одержав в управління міста Черкаси та Канів. Управляючи цими містами, О. Дашкевич привернув на свій бік так багато козаків, зробивши обидва міста надовго центром усього українського козацтва. Ось чому посадові особи в Московії українських козаків називали «черкасами».

Хоча до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, німці, молдавани та навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я, де жили козаки, складали українці.

Польські дворянські історики пов’язували появу козацтва з діяльністю польських і українських магнатів, які формували козацькі загони, оголошували себе отаманами й козакували в Дикому Полі (на українських землях Лівобережжя, спустошених татарами). Український історик М. Костомаров звеличував козацтво як вираз суто «національного духу українського народу», втілення його безкласовості. Суперечливу позицію щодо козацтва посідав письменник П. Куліш. Запорозьку Січ він характеризував як «вогнище свавілля». В той же час у романі «Чорна рада» він писав: «Запорожжя споконвіку було серцем українським… на Запоріжжі воля ніколи не вмирала». Патріарх українських істориків М. Грушевський вважав, що козацтво на першому етапі свого існування являло собою руйнівну, стихійну силу. Лише з часом воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань. М. Грушевський називав Середнє Подніпров’я осередком козацтва.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між ними досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність.

Які ж причини виникнення козацтва в Україні? Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які склалися в українських землях у другій половині XV-XVI ст.

У XIV ст. Україна потрапила під владу Польщі і Литви (з 1569 р. – Речі Посполитої), що призвело до ліквідації залишків автономності українських земель. У таких умовах посилювалася експансія католицизму, розширювалось шляхетське землеволодіння, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й інші причини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов’янського населення; можливість переселення в степи.

У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни залишали рідні місця та йшли в незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себе козаками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші й найвідважніші – ті, кому воля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ на зустріч татарам.

У верхів’ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра (Київщина), в районі Канева – Черкас, а також на лівому березі Дніпра – на Сулі, Пслі – виникало чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійною загрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи – Чорний, Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися «уходництвом» – рибальством, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами.

Серед козацтва не було рівності, основна їх маса («голота», «сірома») батракувала у більш заможних козаків («дуків»), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосереджувалася в руках заможного козацтва. Козаки-поселенці утворювали нову суспільну організацію – громаду. В громаді кожен вважався вільним від феодальної залежності і торимував формально рівні права. Громадівці користувалися спільними землями, угіддями, промислами тощо. Вони брали участь у самоврядуванні: обирали козацьку старшину.

Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських і польських магнатів. У першій половині XVI ст. на володіння «окраїнних земель» за службу великому князю Литви одержали грамоти князі-магнати Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар.

Рятуючись від панів-магнатів, багато козаків йшли далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, які перекривали ріку, скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, де не було панського гніту, і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством.

Отже, схема козацьких поселень кінця ХV - першої половини ХVІ ст. виглядає так: Південна Київщина і Поділля → Канівщина і Черкащина → Запоріжжя.

За місцем свого проживання, на низинах Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалось низовим або Запорозьким Військом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходились на службі у польського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список. Звідси і назва – реєстрові козаки.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV - XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.