Річ Посполита

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була утворена Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління. Внаслідок цієї унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі остаточно втратили свою автономію.

В адміністративному відношення Річ Посполита ділилася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею РП було староство, яке жалувалося королем за службу. В свою чергу українські землі були поділені на 6 воєводств за польським зразком:

1) Руське воєводство (Галичина);

2) Белзьке воєводство;

3) Волинське воєводство;

4) Подільське воєводство;

5) Брацлавське воєводство;

6) Київське воєводство.

Кожне воєводство мало свої сеймики і посилало депутатів до Варшави на Сейм. Для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову діловодства. Місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост тощо. Низовою ланкою адміністрації РП були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста , якому підпорядковується волосний писар. На селі всі питання вирішував схід, де обирали сільського старосту. Згодом замість них стали призначати з гори управителів.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права. За своїм правовим статусом міста і містечка поділялися на:

1) королівські;

2) великокнязівські;

3) приватновласницькі;

4) церковні.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто.У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. У містах правили воєводи, старости, войти. Приватновласницькі ж міста і містечка управлялися за вказівками їх власників – магнатів, шляхти, церкви. Тут керували старости, войти, каштеляни.

У XV - першій половині XIV ст. в Україні поширюється Магдебурзьке право. Це означало, що окремі міста отримували дозвіл на самоврядування. Магдебурзьке право запроваджувалося в українських містах поступово, а його поява обумовлювалася боротьбою українського міщанства проти утисків феодальної держави, магнатів і католицької церкви.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи:

1) відміну звичаєвого литовського, польського і руського права, що діяли раніше;

2) скасування влади і суду державців у відношенні міщан;

3) утворення органу самоврядування – ради, що обиралася міщанами.

Це означало, що місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських чиновників.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. Магістрат складався з двох колегій: міської ради і лави. До міської ради обирали, як правило, заможних міщан. Вона була головним органом самоврядування, виконуючи функції міської ради і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників у судового войта. Лава була судовим органом. До неї входили лавники на чолі з войтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи, а також претензії міщан до феодалів.

У зазначений період Магдебурзьке право отримали: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Львів (1503 р.), Ковель (1518 р.), Брацлав (1564 р.) та інші.