Точність мовлення
Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для даної ситуації форму відповіді чи розповіді.
Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів:
а) адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе життю;
б) уживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють нормами даної літературної мови.
Точності можна досягти, дотримуючись двох вимог:
Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, знанням предмета мовлення, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців.
Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю й жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типу мовного спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, рівень точності «свій», своя міра мовної правди і неправди, і мовець мусить його відчувати. Наприклад, жартома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адресатом як образа, бо він узяв його з контексту фантазійно-дотепного довірливого спілкування й переніс на рівень офіційно-ділового, де «все правда». Може здатися, що серед наведених нижче виразів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним значенням: Чи Ви не помилились? Може, це зовсім не так? Чи сказане Вами справді є таким? Чи є правдою те, що Ви сказали? Може, це не зовсім так? Може, це Ваша фантазія. Може, Ви помилились? Ви, мабуть, помилились. Мені здається, Ви кажете неправду. Це Ваша вигадка. Це все неправда. Це все обман. Це все лжа. Ви брешете. Насправді, усі вони можуть бути точними у своєму контексті й відповідній життю мовній ситуації.
Точність мови — це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово й поняття про нього. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається конкретне слово, а не вживати його з будь-яким з інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.
Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності в науковій, офіційно-діловій і художній мові.
У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому — через систему образних засобів мови.
Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності.
Правильність
Правильність — це насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв’язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об’єктивні, достовірні).
Правильність досягається дотриманням літературних норм вимови й написання, словотворення й формотворення, будови словосполучень і речень.
Це:
Правильне фонетичне наголошення слів (слід уникати діалектних та просторічних наголосів): новий, старий, український, читання, завдання тощо.
Дотримання вимовних (орфоепічних) норм української літературної мови:
-відсутність акання — ненаголошене о ніколи не наближається до а: [роса], [вода], [гора], [сосна];
-тверда вимова губних приголосних звуків: кров, любов, сім, голуб, степ; шиплячих: ріж, ніж, робиш, ходиш;
-африкати дж, дз вимовляються як один звук: джерело, дзвін, джем, джаз, бзеркало;
-перед е та и всі приголосні вимовляються твердо: день, тебе, синь, диво, липень;
-перед і всі приголосні пом’якшуються або напівпом’якшуються: пісня, ніч, дім, місяць, мрія, гірко;
-розрізняються приголосні — гортанний, щілинний г (гордість, гарбуз, голова, газета, грамота, гість) і проривний задньоязиковий ґ (ґедзь, ґуля, аґрус, ґава, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґлей, ґрунт, ґудзик, дзиґа, джиґун, ґніт, ґелґотати, ґиґнути, ґандж);
-дзвінкі приголосні в кінці слова не оглушуються: сніг, дід, сад, доріг, сторож, гриб;
-чергування сполучників і // й (сад і город, вишня й аґрус), прийменників у //в (вовк у кошарі, сіли в електричку).
Дотримання морфологічних норм, зокрема правил відмінкових закінчень іменників, прикметників, числівників, займенників, особових закінчень дієслів. Так, треба вимовляти й писати землею, піснею, кручею, межею, грушею, кашею, а не земльою, пісньою, кручою, межою, грушою, кашою; статей, доповідей, а не статтів, доповідів; братів, але сестер, а не сестрів тощо.
Дотримання синтаксичних норм побудови простих і складних речень; синтаксичних зв’язків узгодження й керування (дякую вам, а не вас), порядку слів, місця дієприкметникових і дієприслівникових зворотів. Будуючи складнопідрядне речення, слід тримати в полі зору те слово з головного речення, якого стосується підрядне, а не відривати від нього підрядне.
5. Дотримання граматичної будови речення, фрази, вислову: намагатися подавати повні аргументовані відповіді, не допускати телеграфічного (незв’язного) мовлення, тримати «під контролем» синтаксичну структуру речення, щоб у ньому, якщо воно не односкладне, була граматична пара — підмет і присудок, а всі інші слова мали своє місце в групі підмета й групі присудка; користуватися прямим і зворотним порядком слів, виносити найважливіші слова на початок і на кінець речення, виокремлювати їх інтонацією.