Тема 2.5. Історія української філософії X-XX ст.

1. Філософські ідеї в Київській Русі (ІХ-ХП ст.)

2. Соціально-політичні погляди в період формування української нації.

3. Вітчизняна філософія ХІХ - ХХ ст. Особливості розвитку української і російської духовності у XIX ст.

4. Філософія української діаспори та російська філософія.

Основні поняття і терміни

Два світи та три натури, інтегральний націоналізм, антропологічний екзистенціалізм, кордоцентризм, логіка наукового пізнання, нерівна рівність, сродна праця, конкордизм, національна ідея, українська історіософія.

Рекомендована література:

1 с. 73-97; 2 с. 345-410; 3 с. 190-258; 4 с. 17-210.

1. Філософські ідеї в Київській Русі (ІХ-ХП ст.)

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (най­більш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Iларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософiя існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Годі філософія ще не виділилася у віднос­но самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

При вивченні зазначеної теми слід уяснити, що державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спо­чатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досяг­нень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх руси­чів входить антична філософія, християнська література. Завдяки ньому Ки­ївська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Варто також пам'ятати, що здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як час­тина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло розвитку давньоруської філософії - вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що хрис­тиянство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів - Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвит­ку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнсь­кої філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі на­укових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2. Соціально-політичні погляди в період формування української нації.

Діяльність Києво-Могилянської академії(1632-1817)- першого вищого навчального закладу в Україні припадає на період українського Просвітництва. Формування Києво-Могилянської академії передувала діяльність ораганізаторських шкіл,які виникають в Україні в XV ст. Саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. братський рух став масовим: братства діяли у Львові, Острозьку, Городку, Луцьку, Дубні, Немирові, Вінниці, Києві та інших центрах. І хоча філософія в братських школах окремо не вивчалася, але учні знайоми­лися з нею при вивченні діалектики.

На першому етапі своєї діяльності братчики намагалися вберегти при­таманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на практично-духовному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як му­дрості. Філософія при цьому ще не виділялась в окрему галузь суспільної сві­домості. З світоглядних ідей найефективніше осмислювались історіософські та етичні.

Логіка й натурфілософія практично не розроблялися.

Із-під пера книжників, близьких до братського руху, вийшли такі праці як "Алфавіт духовний" Ісайї Копинського, "Діоптра" Віталія Дубна та ін.

Пізніше в братському русі наростає тенденція до розмежування філо­софії і теології. Серед творів, в яких просліджується цей напрямок, можна виділити анонімний "Пересторогу", "Зеркало богословії" К.Транквіліона-Ставровецького, "Тренос" Мелентія Смотрицького, "Трактат про душу" К. Саковича. Особливо значний вплив на попередню роботу по підготовці утво­рення Києво-Могилянської академії належить Йову Борецькому, ректору Львівської, а згодом Київської братської школи, Київському православному ми­трополиту з 1620 р., безпосередньому попереднику П. Могили.

Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської шко­ли та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році Спочатку це був колегіум, а згодом (з 1701 р) став академією, першим вищим навчальним закладом серед схід­них слов'ян.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі навики, спосіб мислення і упроваджували їх у життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, учбового закладу, по-друге, власне академії в сучасному розумінні цього слова, як об'єднання вчених цілого народу.

Києво-Могилянська академія відіграла значну роль у розвитку та по­ширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф. Прокопович, С. Яворський та ін.), та білорусь­кої (Г. Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсю­джувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших на­родів.

3. Вітчизняна філософія ХІХ - ХХ ст. Особливості розвитку української і російської духовності у XIX ст.

Т. Шевченко (1814-1861 рр.) - український поет, художник, мислитель. Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г. Шевченка с їхня послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацт­во і самодержавство він справедливо вважав основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.

Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г. Шевченка - його неприми­ренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення на­родів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття наці­ональної гідності, прагнення боротися за рівність.

І нині велику значущість мають погляди Т.Г. Шевченка з питань історії українського народу — не лише героїчної, а й багатостраждальної. В історич­ному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визволь­ною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторін­ку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Це трьохсот­річна епопея, одна з найгероїчніших і найдраматичніших сторінок людства, звідки, за словами Гоголя, воля розливалася на всю Україну. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцент­ризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й куль­тури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особисто­сті. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзе­ркаленням одне одного. Тому образ України, яким він створений у поетич­ному доробку Шевченка, утворив на емоційному рівні те підґрунтя, що зумо­влювало і в його час і в подальшому спрямування теоретичних зусиль у галу­зі розробки філософії української ідеї.

Шевченко - поет-пророк. Україна сприймається ним як край, сповне­ний суперечностей, що роблять неможливим існування людини в сучасно­му поетові стані. Таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шев­ченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Козаччина - це, з одного боку світле минуле України, її "золотий вік", а, з другого, це не менш трагічне минуле, усіяне могилами й несправедливостями. Якась зла доля, прокляття висить над Україною, за думкою поета. Ні сьогодення, ні минуле не дають нам ідеального світу. І поет переносить його в майбутнє. Світ ідеальної спільноти, зародки якої існували в минулому й існують сьо­годні, вбачається Шевченком абсолютно пануючим у майбутньому. Це - світ, звільнений від зла, від тих сил, які визначали конфлікт з ідеальним на­чалом у теперішньому світі і в минулому.

Микола Костомаров (1817-1885 рр.) історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю "Книги буття українського народу". У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголо­шує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний етнос.

В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російсь­кою. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:

1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям,

3) росіяни - народи "матеріальний", українці ж прагнуть "одухотворити весь світ",

4) українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж ці­нують особисту свободу.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) - український історик, суспільно-політичний діяч.

Основні філософсько-соціологічні погляди М.Драгоманова викладені у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці" ("Листи на Наддніпрянську Україну", "Шевченко, українофіли й соціалізм", "Три листи до реда­кції "Друга" та інші твори).

М. Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступо­во доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука "не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тіль­ки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди".

Студентам важливо запам 'ятати, що М.П. Драгоманов у своїх дослі­дженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз осно­вних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взає­модії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словес­ність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Характеризуючи, соціологічні погляди М.П. Драгоманова, слід зважати на те, що "основною, одиницею" суспільства він вважав людську особу. Її до­бробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, що головною формою "скупчення осіб" є громади й товариства.

4. Філософія української діаспори та російська філософія.

Поза межами радянської України українознавчі дослідження, в тому числі у і філософії, провадилися в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках. Одним із найзначніших центрів такої діяльності була Прага, де від 1921 р. розпочав діяльність Український вільний університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після Другої світової війни 1945 р. в Аугсбурзі (Німеччина) було засновано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Шевченка. У США починаючи з 1970-х рр. діє Гарвардський український дослідний інститут, у Канаді — Інститут українських студій, у Римі – Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, у тому числі у галузі розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до теми національної ідеї є наростання, починаючи з 1920-х рр., особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв'язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю програму здійснив Дмитро Донцов (1883-1973). Його найголовніші праці: «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». Він висував такі постулати:

1. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. Тому вона вимагає від справж­нього українця беззастережної відданості нації та підпорядкування всього життя справі незалежної державності.

2. У життя ідею впроваджує не «народ», який є лише чинником для всякої ідеї, а «активна, відважна, спрагнена влади меншість».

3. Національна ідея має бути зреалізована за будь-яку ціну і будь-якими засобами.

Д. Донцов доводив, що його позиція значною мірою до­тична до уявлень «філософії життя», зумовлена реаліями природного і соціального світів, де немає рівності, а голов­ним законом є боротьба за існування.

Політична доктрина Вячеслава Липинського (1882-1931), викладена ним у «Листах до братів-хліборобів», ґрунтувалася на переконан­ні у тому, що «без власної Української держави не може бути Української нації, а без Української нації не може бути на Українській землі громадського життя». Вихідним пос­тулатом для В. Липинського є земля. Спільнота людей, що мешкає на певній території й просякнута певними тради­ціями, складає націю. Виразником національної ідеї є «арис­тократія». Липинський називає аристократією не спадкову шляхту, а певні соціальні прошарки, які у конкретний про­міжок часу відіграють у житті нації провідну роль. Українсь­ку державу В. Липинський бачив у вигляді спадкового гетьманату, який мав забезпечувати сталість національно-державної традиції на українській землі.

У творчості останнього за часом покоління діаспорних фахівців (Р. Шпорлюк, З. Когут, С. Плохій) українська на­ціональна ідея посідає таке ж центральне місце, як і для пер­шого покоління найрадикальніше налаштованих речників «інтегрального націоналізму». Проте розроблювані ними концепції ранньомодерної української нації та держави, а також «малоросійської» ідентичності наочно позбавлені націоналістичних крайнощів й україноцентризму їх поперед­ників. Таким позитивним чином позначилося перебування філософської думки в діаспорі в загальноєвропейському гуманітарному просторі, від якого радянська філософія до кінця 1980-х рр. була відокремлена «залізною завісою».

Своїми студіями минувшини філософсь­кої культури України уславився Дмитро Чижевський (1894-1977). Він є автором перших узагальнюючих праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» – 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку.