29. Проблема єдності світу в філософії

Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності.

Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша – частинки речовини, що мають масу спокою, друга – частинки поля, що мають лише масу руху. Слід підкреслити, що кожний рівень організації об'єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні – це молекули, на біологічному – особи, на соціальному – люди.

Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності.Третій аспект розуміння єдності світу. Вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично.

Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв'язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу.

30.Співвідношення природи і суспільства у розвитку світу

Вплив суспільства в цілому на природу (антропогенний вплив) у незмірно більше число раз сильніше, ніж вплив однієї людини на природу. І, відповідно, те ж відбувається й у зворотному порядку. Природа на кожну окрему людину впливає менш помітно, чим на суспільство в цілому. У цьому складається один з парадоксів і причин екологічної кризи — недостатній зворотний зв’язок на людину результатів впливу суспільства на природу.

У тоталітарних суспільствах, у яких монополія на істину зосереджена в руках влада імущих, проблема вибору для Людини значно полегшена, тому що вступник до нього інформація вже оброблена належним чином, усічена й трансформована для спрощеного її споживання в тім виді, у якому це вигідно правителям суспільства. У цій ситуації Людин може навіть і не догадуватися про те, що у світі існують й інші типи інформації, сприйняття яких у Людини в такому суспільстві може бути повністю або частково атрофовано. Так було в нас у країні останні 80 років, коли в радянської людини практично була відсутня воля вибору: єдине для всіх світогляд — марксистсько-ленінське матеріалістичне, знання — тільки наукові на основі інформації одного дискурсивно-логічного типу, віра — тільки в розум Людини й у перемогу науково-технічного прогресу на шляху до світлого майбутнього людства -комунізму й т.п.У колі методологічних проблем психології чільне і відповідальне місце займає психологічна проблема — питання про наявність соціального в психіці окремої людини. Від характеру розв’язання цього важливого методологічного питання залежить вибір підходів до вирішення багатьох теоретичних та науково-прикладних проблем. Оскільки нині проблема людини стає загальною проблемою сучасної науки, природно, що і питання про специфіку психіки людини та її відношення до зовнішнього світу набуває важливого значення не тільки для психології, а й для інших людинознавчих наук. Але в розробці методологічних проблем у сучасній психології помітна явна диспропорція. Якщо психофізіологічній проблемі присвячено багато публікацій, серед яких є ряд монографій, то психосоціальна проблема «розчинена» в дослідженнях із загальної та соціальної психології і навіть не ставиться як спеціальна методологічна проблема типу психофізіологічної. Між тим в історії психологічної думки, е ряд цінних спроб вирішенняпсихосоціальної проблеми, які заслуговують критичного аналізу і подальшої їх розробки. Ми обмежимось у даному разі переважно оглядом досліджень з цієї проблеми в зарубіжній та радянській психології в зв’язку з аналізом тенденцій розвитку категоріального ладу психології.Психосоціальна проблема має ряд таких аспектів, як питання: про співвідношення біологічного та соціального в психіці людини; про співвідношення колективного та індивідуального в психологічній І структурі суспільного індивіда; про відношення психіки людини та інструментів (знарядь праці і знаків), в яких вона моделюється і за допомогою яких формується (психоінструментальне питання). Нині в умовах науково-технічного прогресу психоінструментальне питання перетворюється в самостійну психокібернетичну проблему, суть якої полягає в з’ясуванні відношення психіки до її кібернетичних моделей. Виділені аспекти психосоціальної проблеми взаємопов’язані, але в історії психології розглядались переважно ізольовано один від одного. Тому розглянемо, як розроблявся кожний з них окремо. Спершу уточнимо традиційне формулювання одного з аспектів психосоціальної проблеми — питання про відношення біологічного та соціального в психіці людини.Визнати людину соціальною істотою — цього ж замало для правильного розуміння її сутності. Треба вказати джерело соціальності. Так, хоча Конт вважав людину соціальною істотою, але соціальне трактував як продукт еволюції біологічного, як таке, що є вродженим, фізіологічне успадкованим. Саму психологію як науку, оскільки в ній використовується ненауковий метод інтроспекції, Конт позбавив прав на існування, а її предмет механічно розділив між фізіологією та соціологією. Звідси і йде імпульс поділу психології на фізіологічну та соціологічну («психологію народів» за В. Вундтом). Г. Спенсер поглибив це протиставлення предмету двох психологій. Соціальність психічного («почуття соціального») Спенсер тлумачить у згоді з контівською методологією як таку, що розвивається у філогенезі і передається в індивідуальному розвитку по спадковості. Соціальність психіки людини виводиться Контом і Спенсером з мнимих біологічних передумов. Саме звідси бере свій початок традиція, поширена в сучасній психології капіталістичних країн, — біологізувати соціальність психіки особистості (А. Маслоу, Г. Саллівен), розглядати її як біологічно зумовлену властивість людини, її родову ознаку. А звідси суспільство стає немов би похідним від людини, стає вторинним щодо особи.