Читанка 2 філософія наукма

обхідністю, або доведення буття Бога з поняття щонайпершої істоти (із випадковості мінливого та необхідності першого рушія) - - вийшовши зі шкіл, чи доходили вони коли-небудь до публіки і чи могли мати бодай найменший вплив на її переконання? Такого не бувало, і через непридатність посполитого людського розсудку до подібних витончених спекуляцій цього й не можна було ніколи очікувати; натомість, що стосується першого [доказу], помітна в кожній людині властивість її природи ніколи не задовольнятися тимчасовим (як недостатнім для прикладення всього призначення людини) сама собою має викликати надію на прийдешнє життя, [далі,] щодо другого, простий ясний виклад обов'язків на протилежність усім домаганням схильностей має породжувати свідомість свободи, нарешті, щодо третього - величний порядок, краса і завбачливість, що проглядають скрізь у природі, самі собою мають пробуджувати лише віру в мудрого й великого Теория світу, що є поширеним серед публіки переконанням, оскільки воно спирається на розумові підстави; тому це надбання не тільки залишиться непорушним, але й набуде ще більшого значення, так що школи відтепер навчаться не приписувати собі вищого й ширшого розуміння питань, котрі стосуються загальних людських справ, аніж те, до якого так само легко може прийти й велика (поважна для нас) маса, і, таким чином, обмежаться культивуванням таких поспільно зрозумілих і достатніх з погляду моралі аргументів. Зміна, отже, стосується лише зухвалих претензій шкіл, що охоче ладні вважати себе в цьому (як то, зрештою, і правомірно в багатьох інших питаннях) єдиними знавцями й охоронцями таких істин, що їх вони повідомляють публіці лише для вжитку, а ключ до них бережуть для себе (quod mecum nescit, solus vult scire videri). Проте не зазнає кривди й справедливіша претензія спекулятивного філософа. Він завжди лишається єдиним депозитарієм корисної для публіки, хоч вона й несвідома цього, науки — критики розуму, яка ніколи не може стати популярною, та й не потребує цього: народ так само мало цікавий до вишуканих аргументів на захист корисних Істин, як і до витончених заперечень проти них; натомість школа, як і кожна людина, що підноситься до спекуляції, неминуче стикається з тими й тими, і тому зобов'язана через ґрунтовне дослідження прав спекулятивного розуму раз і назавжди унеможливити той скандал, що рано чи пізно має стати помітним навіть простолюдові з тих суперечок, у які за відсутності критики неминуче вплутуються метафізики (і як такі — врешті й богослови), і які згодом навіть спотворюють їхні вчення. Тільки критика може підрізати коріння

матеріалізмові, фаталізмові, атеїзмові, вільнодумному безвір'ю, фантазуванню та

марновірству, що можуть стати поспільно шкідливими, нарешті, також ідеалізмові й скептицизмові, які небезпечні більше для шкіл і навряд чи здатні перейти в публіку. Якщо уряди вважають за корисне втручатися в справи вчених, то їхній мудрій турботі про науку та людей більш відповідало б сприяти свободі такої критики, що лише нею можна поставити на міцну основу розумові опрацювання, а не підтримувати смішний деспотизм шкіл, що здіймають гучний лемент про громадську небезпеку, коли хтось розриває їхню павутину, якої публічність ніколи не зауважувала і тому не може відчути її втрати.

Ця критика спрямована не проти догматичного способу діяння розуму в його чистому пізнанні як науці (бо наука завжди має бути догматичною, себто строго доказовою на підставі надійних апріорних принципів), а проти догматизму, себто проти претензії чинити поступ шляхом самого лише чистого пізнання з понять (філософських) за принципами, так, як їх уже давно вживає розум, не цікавлячися, яким робом і яким правом він їх доскочив. Отже, догматизм є догматичний метод чистого розуму без попередньої критики його власної спроможності. Тому це протиставлення не повинне сприяти балакучій поверховості під прибраним іменням популярності, ані також скептицизмові, який чинить швидкий суд над усією метафізикою; навпаки, ця критика є необхідним попереднім заходом для культивування ґрунтовної метафізики як науки, що необхідно має бути виконана догматично і за найстрогішими вимогами систематично, інакше кажучи, згідно зі шкільними приписами (а не популярно), бо ця вимога до неї є неодмінною з огляду на її зобов'язання здійснити свою справу цілком a priori, себто на повне задоволення спекулятивного розуму. Отож при виконанні плану, приписаного критикою, себто в майбутній системі метафізики, ми муситимемо колись дотримуватися строгого методу славетного Вольфа, найбільшого з усіх догматичних філософів, що вперше дав приклад (і завдяки цьому прикладу став творцем досі ще не згаслого духу ґрунтовності в Німеччині) того, як через закономірне встановлення принципів, чітке визначення

71

понять, випробувану строгість доказів і запобігання сміливим стрибкам у висновках ставати на надійний шлях науки; Вольф цілком був би здатний привести до цього стану й таку [науку], як метафізика, коли б йому спало на думку спочатку підготувати собі грунт критикою самого органу [мислення], чистого розуму; цей недогляд слід приписати не так йому самому, як радше догматичному способові мислення його епохи, а за це філософи його часу, як і всіх попередніх, не мають чого дорікати одні одним. Ті, хто відкидає навчальний метод Вольфа, а тим самим заразом і метод критики чистого розуму, не можуть мати на думці нічого іншого, окрім як зовсім скинути пута науки, перетворити роботу на гру, певність на опінію, а філософію на філодоксію.

Що стосується цього другого видання, то я скористався з такої слушної нагоди, аби зарадити, наскільки можливо, труднощам та неясності, які могли спричинити численні непорозуміння, що на них наштовхнулися, можливо, не без моєї вини вдумливі люди оцінюючи книгу. У самих положеннях та доводах, а також і у формі та [з погляду] завершеності плану я не знайшов нічого [такого, що варто було б] змінити; це слід пояснювати почасти тривалим іспитом, якому я піддавав твір до його опублікування, а почасти природою самого предмета - чистого спекулятивного розуму, який містить істинну структуру (Gliederbau), у якій усе є органом, тобто Все існує задля Одного й кожна одиниця задля Всього, тож найменша вада — чи то помилка (збочення), чи недогляд, неминуче має виявитись у вжитку. У цій незмінності, сподіваюся, система утримається й надалі. До такої впевненості мене уповноважує не зарозумілість, а просто очевидність, спричинена експериментом, який показує тотожність результатів при рухові від найменших елементів до Цілого чистого розуму і навпаки, від Цілого (бо й воно саме для себе дане через кінцевий задум чистого розуму в практиці) до кожної частини, тоді як спроба змінити бодай найменшу частину відразу ж тягне за собою суперечності не лише в системі, а й у людському розумі як такому. Проте у викладі лишається ще багато до роботи, і щодо цього я спробував поліпшити нинішнє видання, з метою дати раду почасти непорозумінням з естетикою, надто в понятті часу; почасти неясності в дедукції розумових понять, почасти позірному браку очевидності в доказах засад чистого розуму, почасти, врешті, непорозумінням із закидуваними раціональній психології паралогізмами, [Якраз] доти (себто лише до кінця першого розділу трансцендентальної діалектики), і не далі, доходять мої зміни в способі викладу14, бо часу було обмаль, а щодо решти [твору] я не зустрічав непорозумінь із

14 Справжнім доповненням, але тільки в аргументації, я міг би назвати лише нове спростування психологічного ідеалізму і строге (гадаю, що й єдино можливе) доведення об'єктивної реальності зовнішніх споглядань (стор. ?75). Якщо навіть і вважати ідеалізм нешкідливим з погляду істотної цілі метафізики (що насправді не так), то все одно скандалом для філософії та загального людського розуму лишається повинність приймати лише на віру наявність речей поза нами (від яких-бо ми отримуємо весь матеріал знань, навіть і для нашого внутрішнього чуття) і неспроможність протиставити який-небудь задовільний доказ тому, хто надумав би піддавати це сумніву. У висловленні доказу від третього до шостого рядка є деяка неясність, тож я прошу змінити цей період так: "Але це Тривке не може бути спогляданням у мені. Адже всі визначальні підстави мого існування (Dasein) , що можуть бути знайдені в мені, суть уявлення, і, як такі, самі потребують відмінного від них Тривкого, у відношенні до якого може бути визначена переміна їх, а відтак і моє існування в часі, у якому вони міняються ". На цей доказ, правдоподібно, заперечать: я усвідомлю безпосередньо тільки те, що є в мені, себто своє уявлення зовнішніх речей; отже, лишається й надалі невизначеним, чи відповідає що-небудь цим уявленням поза мною, чи ні. Однак я усвідомлю своє існування в часі (отже, й визначуваність його в часі) через внутрішній досвід, це є більше, аніж просто усвідомлювати своє уявлення, але це є те саме, що й емпірична свідомість мого існування, визначуваного лише через віднесення до чогось такого, що, пов'язане з моїм існуванням, є поза мною. Таким чином, ця свідомість мого існування в часі ідентично пов'язана зі свідомістю відношення до чогось поза мною, отже, досвід, а не вигадка, чуття, а не уява нероздільно зв'язує Зовнішнє з моїм внутрішнім чуттям; адже зовнішнє чуття є вже саме по собі відношення споглядання до чогось дійсного поза мною, і реальність зовнішнього чуття, на відміну від уявлення, грунтується лише на тому, що воно нерозривно пов'язується із самим внутрішнім досвідом як умова його можливості, що й відбувається тут. Якби до інтелектуальної свідомості мого існування в уявленні «Я єсьм», що супроводжує всі мої судження й розсудкові акти, я міг би водночас приєднати визначення мого існування через інтелектуальне споглядання, то до нього не мала б необхідно належати свідомість відношення до чогось поза мною. Тим часом, хоча ця інтелектуальна свідомість і йде попереду, та внутрішнє споглядання, у котрому лише й може бути визначене моє існування, є чуттєвим і прив'язане до часових умов, а це визначення, відтак і сам внутрішній досвід, залежить від чогось тривкого, що перебуває не в мені, отже лише в чомусь поза мною, і я маю розглядатись У відношенні до нього: таким чином реальність зовнішнього чуття необхідно пов'язана з реальністю внутрішнього чуття, чим уможливлюється досвід узагалі; тобто я усвідомлю наявність речей поза мною, що вступають у відношення до мого чуття, із такою самою певністю, як і своє власне існування, визначене в часі. Але

72

боку знаючих і безсторонніх суддів, — вони самі зауважать у відповідних місцях, що я взяв до уваги їхні вказівки, хоча й не називаю цих осіб на ймення, із належною їм похвалою. З цим поліпшенням, одначе, пов'язана невелика втрата для читача, якій не змога було запобігти, не збільшуючи занадто обсягу книги: різні речі, що не стосуються суттєвим чином до повноти Цілого, хоча й є бажаними для багатьох читачів, можучи придатися для інших цілей, я мусив опустити або подати скорочено, щоб звільнити місце своєму, сподіваюся, зрозумілішому тепер викладу, який у суті з погляду положень і навіть їх доказів зовсім не змінився, але за методом подання подекуди так відбігає від колишнього, що [самими лише] вставками там було не обійтися. Це незначна втрата, що, зрештою, може бути анульована на розсуд кожного шляхом порівняння з першим виданням, з надлишком відшкодовується, як я сподіваюся, більшою зрозумілістю. У різних опублікованих творах (почасти принагідних рецензіях на деякі книги, почасти в окремих трактатах) я з вдячним задоволенням зауважував, що дух ґрунтовності в Німеччині не вмер, а лише на короткий час заглушений модним тоном вільнодумства з претензіями на геніальність, і що тернисті стежини критики, які ведуть до методичної (schulgerechteri), але завдяки тому єдино тривкої і тому вкрай необхідної науки чистого розуму, не перешкоджали відважним і світлим умам опанувати її. Цим достойникам, які так щасливо поєднують з ґрунтовністю розуміння ще й талант ясного викладу (чого я в собі якраз не бачу), я полишаю докінчити мою подекуди, либонь, щодо останнього ще небездоганну розробку: небезпеки бути спростованим у цьому випадку немає жодної, [варто боятися] хіба тільки лишитися незрозумілим. Я, зі свого боку, відтепер не буду встрявати в суперечки, але старанно братиму до уваги всі вказівки і друзів, і супротивників, щоб скористатися з них при майбутній побудові системи відповідно до цієї пропедевтики. За час цих робіт я встиг уже набути досить літнього віку (у цьому місяці [мені пішов] шістдесят четвертий рік), і через те, хочучи зреалізувати свій план побудувати метафізику природи та моральності на потвердження слушності критики як спекулятивного, так і практичного розуму, мушу ощадливо ставитися до часу, а роз'яснення неминучих спочатку в цьому творі неясностей, а також захисту Цілого [не брати на себе, а] сподіватися від заслужених осіб, що засвоїли його. В окремих пунктах кожний філософський твір є вразливим (він-бо не може виступати в такій броні, як математичний), тоді як структура (Gliederbaii) системи, розглядувана як єдність, при цьому не зазнає ані найменшої загрози; одначе для огляду такого цілого, якщо воно є новим, тільки деякі [особи] мають вправність думки і ще менше [людей] мають до цього охоту, бо всяке нововведення завдає їм клопоту. В усякому творі також, особливо якщо він розгортається у формі вільної бесіди, можна викопати, вириваючи з контексту окремі місця і порівнюючи їх одне з одним, позірні суперечності, що кидають тінь на ввесь твір в очах тих, що покладаються на чужу оцінку, але дуже легко можуть бути розв'язані тим, хто опанував ідею в цілому. Тим часом, якщо теорія має в собі тривкість, то ті дії та протидії, що на початку загрожували їй великою небезпекою, з часом слугують лише тому, щоб відшліфувати її нерівності й навіть надати їй за короткий час належної елегантності, якщо за неї візьмуться безсторонні, тямущі й здатні до справжнього популяризування люди.

Кенігсберг, у квітні місяці 1787

яким даним спогляданням справді відповідають об'єкти поза мною, котрі, отже, мають належати до зовнішнього чуття, не будучи приписані йому уявою, — Це має вирішуватися в кожному окремому випадку відповідно до правил, за якими досвід узагалі (навіть внутрішній) відрізняється від уяви; при цьому в основі завжди лежить теза, що зовнішній досвід справді існує. Сюди можна додати ще таку заувагу: уявлення про щось тривке в існуванні не є тотожним із тривким уявленням; адже воно, як і всі наші уявлення, навіть про матерію, може бути дуже нестійким і мінливим, а проте стосуватися чогось тривкого, що має через те відрізнятися від усіх моїх уявлень і бути зовнішньою річчю, існування котрої необхідно включене у визначення мого власного існування і творить із ним єдиний досвід, який не міг би бути внутрішнім, якби він заразом не був (почасти) зовнішнім. Запитають: "Як?"

— Цього тут не можна докладніше пояснити, подібно до питання, яким чином ми взагалі мислимо Стійке в часі, співіснування якого зі змінним породжує поняття зміни.

73

Читанка для Філософії-1 Тема XI

Фридрих НИЦШЕ

Відскановано: Ницше Ф, Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. // Ф. Ницше. Воля к власти. -М.: Эксмо, 2003, с. 397-401

Воля к власти

ЕВРОПЕЙСКИЙ НИГИЛИЗМ

1.К плану

1.Нигилизм стоит за дверями. Откуда идет к нам этот самый жуткий из всех гостей? Исходная точка: заблуждение указывать на «бедственное состояние общества» или «физиологическое вырождение», или, пожалуй, еще на испорченность, как на причины нигилизма. Это — наичестнейшая и сострадательнейшая эпоха. Нужда, душевная, телесная, интеллектуальная нужда сама по себе решительно не способна породить нигилизма (т. е. радикальное отклонение ценности, смысла, желательности). Эти нужды допускают все еще самые разнообразные истолкования. Напротив, в одном вполне определенном толковании, христианско-моральном, заложен корень нигилизма.

2.Гибель христианства — от его морали (она неотделима); эта мораль обращается против христианского Бога (чувство правдивости, высоко развитое христианством, начинает испытывать отвращение к фальши и изолганности всех христианских толкований мира и истории. Резкий поворот назад от «Бог есть истина» к фанатической вере «Все ложно». Буддизм

дела...).

3.Скепсис по отношению к морали является решающим. Падение морального мироистолкования, не находящего себе более санкции, после того как им была сделана попытка найти убежище в некоторой потусторонности: в последнем счете — нигилизм. «Все лишено смысла» (невозможность провести до конца толкование мира, на которое была потрачена огромная сила, вызывает сомнение, не ложны ли все вообще истолкования мира). Буддистская черта, стремление в ничто. (Индийский буддизм не имеет за собой коренного морального развития, поэтому в его нигилизме является только непреодоленная мораль-бытие как наказание, комбинированное с бытием как заблуждением, следовательно, заблуждение как наказание — моральная оценка). Философские попытки преодолеть «морального Бога» (Гегель, пантеизм). Преодоление народных идеалов: мудрец, святой, поэт. Антагонизм «истинного» и «прекрасного», и «доброго».

4.Против «бессмысленности», с одной стороны, против моральных оценок, с другой стороны: в какой мере вся наука и философия были до сих пор под властью моральных суждений? И не получается ли тут в придачу вражда со стороны науки или антинаучности? Критика спинозизма. В социалистических и позитивистических системах везде задержавшиеся христианские оценки. Недостает критики христианской морали.

5.Нигилистические следствия современного естествознания (рядом с попытками бегства,

впотустороннее). Как следствие занятия им — в конце концов саморазложение, поворот против себя, антинаучность. С Коперника человек катится от центра в л:.

6.Нигилистические следствия политического и экономического образа мыслей, где все «принципы» прямо могут быть отнесены к актерству: веяние посредственности, ничтожества, неискренности и т. д. Национализм. Анархизм и т. д. Наказание. Недостает искушающего сословия и человека, оправдывателей.

7.Нигилистические выводы «истории» и «практических историков», т. е. романтиков. Положение искусства: абсолютная не оригинальность его положения в современном мире. Его помрачение. Так называемое олимпийство Гёте.

8.Искусство и приуготовление нигилизма: романтика (вагнеровское заключение Нибелунгов).

74

I НИГИЛИЗМ

1.НИГИЛИЗМ КАК СЛЕДСГВИЕ БЫВШЕГО ДО СИХ ПОР В ХОДУ ТОЛКОВАНИЯ

ЦЕННОСТИ БЫТИЯ 2

Что обозначает нигилизм? То, что высшие ценности теряют свою ценность. Нет цели. Нет ответа на вопрос «зачем»?

3 Радикальный нигилизм есть убеждение в абсолютной несостоятельности мира по

отношению к высшим из признаваемых ценностей; к этому присоединяется сознание, что мы не имеем ни малейшего права признать какую-либо потусторонность или существование вещей в себе, которое было бы «божественным», воплощенной моралью.

Это сознание есть следствие возвращенной «правдивости»; следовательно, само оно — результат веры в мораль.

4 Какие преимущества представляла христианская моральная гипотеза?

1) Она придавала человеку абсолютную ценность, в противоположность его малости и случайности в потоке становления и исчезновения;

2)она служила адвокатом Бога, оставляя за миром, несмотря на страдание и зло, характер совершенства, включая сюда и «свободу» — зло являлось полным смысла;

3)она полагала в человеке знание абсолютных ценностей и тем давала ему именно для важнейшего адекватное познание;

4)она охраняла человека от презрения к себе, как к человеку, от восстания с его стороны на жизнь, от отчаяния в познании. Она была средством сохранения.

In sunrma1: мораль была великим средством для противодействия практическому и теоретическому нигилизму.

5

Но среди тех сил, которые взрастила мораль, была правдивость: эта последняя в конце концов обращается против морали, открывает ее телеологию, ее корыстное рассмотрение вещей, — и теперь постижение этой издавна вошедшей в плоть и кровь изолганности, от которой уже отчаивались отделаться, действует прямо как стимул. Мы констатируем теперь в себе потребности, насажденные долгой моральной интерпретацией, потребности, представляющиеся нам теперь потребностью в неправде; с другой стороны, это те самые потребности, с которыми, по-видимому, связана ценность, ради которой мы выносим жизнь. Этот антагонизм

— не ценить того, что мы познаем, и не быть более вправе ценить ту ложь, в которой мы хотели бы себя уверить, — вызывает процесс разложения.

6 Антиномия вот в чем: поскольку мы верим в мораль, мы осуждаем бытие.

7 Высшие ценности, в служении которым должна была бы состоять жизнь человека, в

особенности тогда, когда они предъявляют к нему самые тяжелые и дорого обходящиеся требования, эти социальные ценности — дабы усилить их значение, как неких велений Божьих, - были воздвигнуты над человеком как «реальность», как «истинный» мир, как надежда и грядущий мир. Теперь, когда выясняется низменный источник этих ценностей, тем самым и вселенная представляется нам обесцененной, «бессмысленной»... но это только переходное

состояние.

8 Нигилистический вывод (вера в отсутствие ценностей) как следствие моральной оценки

— эгоистическое ненавистно нам (даже при сознании невозможности неэгоистического); необходимость нам ненавистна (даже при сознании невозможности liberum arbitrium'a2 и «умопостигаемой свободы»). Мы видим, что не достигаем той сферы, в которую мы вложили свои ценности, но тем самым та другая сфера, в которой мы живем, еще ни мало не выиграла в ценности: напротив того, мы устали, ибо потеряли главное наше побуждение. «Доселе

1 В совокупности (в сущности) (лат.)

2 независимый судья (в смысле «высокий судья») (лат.)

75

напрасно!»

9 Пессимизм как форма, предшествующая нигилизму.

10

A.Пессимизм как сила — в чем? В энергии его логики, как анархизм и нигилизм, как аналитика.

B.Пессимизм как упадок — в чем? Как изнеженность, как космополитическая сочувственность, как «tout comprendre»3 и историзм.

Критическая напряженность: крайности выступают вперед и получают перевес. 11

Логика пессимизма, что влечет ее к крайнему нигилизму. - Понятие отсутствия ценности, отсутствия смысла, поскольку моральные оценки скрываются за всеми другими высокими ценностями.

— Результат: моральные оценки суть обвинительные приговоры, отрицания, мораль есть отвращение от воли к бытию...

Мартин ХАИДЕГТЕР

Відскановано: М. Хайдеггер. Преодоление метафизики. // М. Хайдеггер. Время и бытие. - М.: Республика, 1993, с. 177-181

\.

ПРЕОДОЛЕНИЕ МЕТАФИЗИКИ

I. Что значит «преодоление метафизики»? Бытийно-историческая мысль применяет это обозначение лишь как вспомогательное для того, чтобы вообще сделать себя понятной. По существу оно дает повод для многих недоразумений; ибо оно не ведет понимание к той основе, в свете которой история бытия только и обнаруживает свою суть. Эта суть — событие, в которое всегда вплетено само бытие. Преодоление, прежде всего, не означает вытеснения определенной дисциплины из сферы философской «культуры». «Метафизика» мыслится всетаки как судьба истины сущего, т. е. его бытия в качестве пока еще потаенного, но исключительного события, а именно забывания Бытия1.

Поскольку под преодолением подразумевают нечто устроенное философией, более уместным именованием могло бы быть: уход метафизики. Конечно, это вызывает новые ложные представления. Уход означает здесь: она прошла и стала былью. Уходя, метафизика есть как прошедшее. Уход не исключает, а наоборот, предполагает, что теперь метафизика впервые только и вступает в свое безраздельное господство среди самого сущего как это последнее в безыстинном образе действительности и предметности. В свете своего раннего начала метафизика прошла одновременно в том смысле, что пришла к концу. Конец может длиться дольше, чем вся предыдущая история метафизики.

II. От метафизики нельзя отделаться словно от некоего воззрения. Ее никоим образом не возможно оставить позади как учение, в которое уже никто не верит и за которое никто не стоит.

То, что человек как animal rationale, т. е. теперь — как трудящееся живое существо вынужден снова и снова пересекать в своих блужданиях пустыню земного опустошения, могло бы быть знаком того, что метафизика есть событие в самом бытии и преодоление метафизики совершается как превозмогание бытия. В самом деле, труд (ср. Эрнст Юнгер, «Трудящийся», 1932) достигает сейчас метафизического ранга абсолютного опредмечивания всего присутствующего, существо которого покоится в воле к воле .

всепонимание(фр.)

76

Если это так, то мы зря воображаем, будто предчувствие конца метафизики позволяет нам встать вне ее. Ибо преодоленная метафизика не улетучивается. Она возвращается видоизмененной назад и остается у власти в качестве продолжающего править отличия бытия от сущего3.

Закат истины сущего означает: явленность сущего и только сущего утрачивает прежнюю исключительность своего определяющего статуса4.

III. Закат истины сущего совершается с необходимостью, а именно как завершение метафизики.

Закат происходит, во-первых, в виде крушения мира, запечатленного метафизикой, и, вовторых, в виде исходящего от метафизики опустошения земли.

Крушение и опустошение достигают соразмерной им полноты в том, что человек метафизики, animal rationale, упрочивается в статусе трудящегося животного.

Такое упрочение статуса утверждает крайнюю слепоту в отношении забвения бытия. Человек, однако, волит себя как добровольца воли к воле, для которого всякая истина становится тем заблуждением, в котором он нуждается5, чтобы обеспечить себе самообман насчет того, что воля к воле не может водить ничего другого, кроме ничтожного ничто6, в противостоянии которому он себя утверждает, не умея заметить свою собственную законченную ничтожность.

Прежде чем сможет наступить событие Бытия в его изначальной истине, должно сперва надломиться бытие как воля, мир должен быть принужден к крушению, земля к опустошению и человек — к пустому труду. Только после этого заката сбудется через долгое время внезапная тишина Начала. На закате все, т. е. то сущее в целом, о котором метафизика высказывает свои истины, идет к своему концу.

Закат уже состоялся. Следствие этого события — обстоятельства всемирной истории нашего столетия. Они обставляют собою уже просто лишь истекание законченного. Его протекание в духе последней стадии метафизики упорядочивается техникой историографии. Это упорядочение есть последняя организация законченного в видимость «действительности», дело которой действует неотвратимо, потому что оно настроилось обходиться без раскрытия существа бытия, причем с такой решительностью, что не нуждается ни в каких предчувствиях такогораскрытия.

Человечеству метафизики отказано в пока еще сокровенной истине бытия. Трудящееся животное оставлено дышать угаром своих достижений, чтобы оно растерзало само себя и уничтожилось в ничтожное ничто.

IV. Почему метафизика присуща природе человека? При первом приближении человек в метафизическом представлении есть сущее среди другого сущего, снабженное способностями. Это таким-то образом устроенное существо, его «природа», «что» и «как» его бытия сами по себе метафизичны: animal (чувственность) — и rationale (внечувственное). Очерченный такими границами внутри метафизики, человек привязан к непонятому различию между сущим и бытием. Метафизически отчеканенный способ человеческого представления обнаруживает повсюду только метафизически устроенный мир. Метафизика присуща природе человека. Но что такое сама природа? Что такое сама метафизика? Кто такой, внутри этой природной метафизики, сам человек? Есть ли он простое Я, которое впервые по-настоящему утверждается в своем Я лишь через обращение к Ты, потому что существует в отношении Я к Ты?

Ego cogito, мыслящее Я, есть для Декарта то, что во всех cogitationes заранее уже представлено и установлено,— присутствующее, не вызывающее вопроса, несомненное, всегда заранее уже известное знанию, подлинно достоверное, прежде всего установленное, а именно как то. что ставит всё перед собой и тем противо-поставляет другому7.

К пред-мету, «противо-поставленному», относится, во-первых, состав, «что» предстоящего (essentia-possibilitas) и, во-вторых, само пред-стояние противостоящего (existentia)8. Предмет есть это единство пред-стояния и состава. Состав в своем пред-стоянии сущностно отнесен к устанавливающей деятельности пред-ставления как удостоверяющеобеспечивающего, планирующе-проектирующего процесса. Изначальный предмет есть само

77

предстояние. Изначальное предстояние есть «я мыслю» в смысле «я воспринимаю», заранее пред-лежашее и предложившее Себя всему воспринимаемому, ставшее для него субъектом (sub-iectum, пред-лежащим). Субъект в структуре трансцендентального генезиса предмета есть первый объект онтологического представления. Ego cogito есть cogito: me cogitare9.

V. Новоевропейская форма онтологии трансцендентальная философия, превращающаяся в теорию познания.

Почему в новоевропейской метафизике возникает такое? Потому что бытие сущего начинают мыслить как его присутствие для устанавливающего представления. Бытие есть теперь предметная противопоставленность. Вопрос о предметной противопоставленности, о возможности такого противо-доставления (а именно устанавливающему, рассчитывающему представлению) есть вопрос о познаваемости.

Но этот вопрос подразумевается, собственно, как вопрос не о физико-психическом механизме познавательного процесса, а о возможности присутствия предмета в познании и для него.

«Теория» такого «познания» есть рассмотрение, бєюріа, поскольку то ov, сущее, помысленное как предмет, исследуется в аспекте его предметного предстояния и обеспечения возможности такого предстояния (ц ov)10.

В каком смысле Кант своей трансцендентальной постановкой вопроса обеспечивает метафизике Нового времени эту ее метафизичность? Поскольку истина становится достоверностью и собственная сущность (оисшх) сущего превращается в предстояние перед perceptio, восприятием, и cogitate, соображением представляющего сознания, т. е. знания,— постольку знание и познание выдвигаются на передний план11.

«Теория познания» и то, что таковой считается, есть в своей основе метафизика и онтология, стоящая на истине как на достоверности: устанавливающе-обеспечивающего представления.

Напротив, истолкование «теории познания» как объяснения «познания» и «теории» науки сбивает с толку, хотя все эти устанавливающе-удостоверяющие хлопоты в свою очередь

— лишь следствие перетолкования бытия в предметность и представленность.

Под рубрикой «теория познания» скрывается растущая принципиальная неспособность новоевропейской метафизики видеть свое собственное существо и его основание. Разговоры о «метафизике познания» увязают в том же недоразумении. По существу дело идет о метафизике предмета, т. е. сущего как предмета, объекта для некоего субъекта.

Внаступлении логистики дает о себе знать просто оборотная сторона теории познания,

ееэмпиристски-позитивистское перетолкование.

VI. Завершение метафизики начинается с гегелевской метафизики абсолютного знания как воли духа.

Почему эта метафизика есть лишь начало завершения, а не завершение? Разве безусловная достоверность не возвратилась к самой себе в качестве абсолютной действительности?

Есть ли здесь еще какая-то возможность превосхождения себя? Пожалуй, уже нет. Но пока еще не использована полностью возможность безусловного сворачивания всего в себе как

вжизненной воле. Воля еще не явила себя как воля к воле внутри своей, ею подготовленной, действительности1 . Поэтому в гегелевской абсолютной метафизике духа метафизика еще не завершилась окончательно.

Вопреки пресной болтовне о крушении гегелевской философии остается в силе одно: в XIX столетии только эта философия определяла собой действительность, хотя и не в поверхностной форме общепринятого учения, но как метафизика, как господство бытия сущего

всмысле удостоверенности. Противотечения, идущие против этой метафизики, послушны ей. Со смерти Гегеля (1831) всё— лишь противотечение, не только в Германии, но в Европе.

VII. Метафизику отличает то, что сплошь да рядом existentia в ней если вообще рассматривается, то всегда лишь вкратце и как нечто само собой разумеющееся. (Ср. скупое

78

пояснение постулатов действительности в кантовской «Критике чистого разума».) Единственное исключение составляет Аристотель, который продумывает «энергейю», при том что никогда с тех пор эта его мысль не смогла стать в своей изначальности значимой. Превращение аристотелевской svspysia в actualitas и в действительность заслонило собою все, что приоткрылось, в svspysia. Связь между бытием, оІЗоіа, и svspysia затемняется. Лишь Гегель снова продумывает существование, existentia, но - - в своей «Логике». Шеллинг осмысливает его через различение «основания» и «экзистенции», однако это различение коренится в субъективности.

В сужении бытия до «природы» слышится поздний и приглушенный отголосок бытия какфтЗак;13.

Природе противопоставляются разум и свобода. Коль скоро природа есть сущее, свобода

идолженствование не мыслятся как бытие. Дело останавливается на противоположении бытия

идолженствования, бытия и ценности. Наконец, когда воля приходит в свое крайнее неистовство, само бытие становится простой «ценностью». Ценность мыслится как условие самоутвержденияволи14.

VIII. Метафизика во всех своих видах и на всех исторических ступенях есть особенный, но, возможно, также и неизбежный рок Запада и предпосылка его планетарного господства. Воля, водящая это господство, действует теперь обратным действием на средоточие Запада, из какового средоточия эту волю опять встречает тоже только воля.

Развертывание безусловного господства метафизики стоит пока еще лишь у своего начала. Оно наступит, когда метафизика скажет «да» присущему ей неистовству, отдаст ему и утвердит в нем свою истину.

Метафизика есть рок в том строгом, здесь только и имеющемся в виду смысле, что она, будучи основной чертой западноевропейской истории, обрекает массы человечества на сущее без того, чтобы бытие сущего в качестве двусложности того и другого могло исходя из метафизики и ею когда-либо быть замечено, осмыслено и воспринято в своей истине.

Этот рок, который надо мыслить бытийно-исторически, однако, неизбежен потому, что бытие только тогда и может просветлить в его истине хранимое им различие бытия и сущего, когда само это различие станет собственно событием. А как оно станет событием, если сущее сперва не будет охвачено крайним забвением бытия и одновременно бытие не придет к своему, метафизически непостижимому, безусловному господству в качестве воли к воле, которая прежде всею дает о себе знать единственно через первенство сущего (предметнодействительного) над бытием? 5

Так сам принцип различения, коренящийся в названном различии, выступает неким образом на передний план и все равно остается потаенным в странной нераспознаваемости. Оттого и различие тоже остается за завесой. Признак этого — метафизически-техническая реакция на боль, заранее предопределяющая одновременно истолкование существа боли.

С началом завершения метафизики начинается не распознанная метафизикой и ей принципиально недоступная подготовка первого явления двусложности бытия и сущего. Пока еще таится в этом явлении ранний отзвук истины бытия, которая вбирает в себя первенство бытия как правящего.

IX. Преодоление метафизики мыслится бытийно-исторически. Оно — предвестие начального превозмогания забвения бытия. Раньше, хотя и потаеннее, чем такое предвестие,— то, что являет себя в нем. Это — само событие. То, что для метафизического образа мысли выглядит как предвестие чего-то другого, дает о себе знать просто как последний отсвет более изначального света16. Преодоление метафизики оказывается достойным делом мысли лишь в той мере, в какой мысль помнит о превозмогании забвения бытия. Та же неотступная мысль думает одновременно и о преодолении. Такая мысль-память17 осмысливает то единственное событие лишения сущего своей собственной сути, в котором просвечивает и прощально озаряет человеческое существо бедственное положение истины бытия, а тем самым и начало истины. Это преодоление есть пре-дание1 ft метафизики ее истине.

Сначала преодоление метафизики удается представить лишь исходя из самой

79