Читанка 2 філософія наукма

Прокоповичів і «Слова о полку Ігоревім» — ідилії селянські або утопії Квітки 19. віку чи його наслідувачів 20. віку,— така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в театрі пристосований до тісного духового одягу і смаку нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла, який вступивши на політичну сцену в постаті тої інтелігенції уперто рішив тим хохлом лишиться.

<...> А найстрашніше в цім це, що «маса, не переставшая бути масою» (цебто, не позбувшися своїх примітивних парафіяльних поглядів на громадські справи, ні свого вузкоглядства, ні дрібного егоїзма, ні невміння піднестися над речі матеріяльні) вдерлася — в постаті її виразників і демагогів— на місце провідної верстви. Вона гадає, що мала право надати силу загального закону всім своїм загумінковим мудрощам.

<...> Щоб з народу «дроворубів і водоносів» знов стати сильною спільнотою, сильною організаційно, культурно й духовно, мусимо повернути знову до спогадів гієрархічної суспільности, на чолі якої стояла би провідна каста. Мусіла б вона бути зовсім інакшою від маси, яку організує: своїм положенням, стоячи поза юрбою, поза масою: своєю расою, мати наново ті «благородні кістки», які звеличував Шевченко в «козацьким панстві»; свої духом, інакшими від духа, який віє від коллективного хохла. Шлях дійсного відродження веде через поворот до традиції епохи, яка ще не була заражена духом вегетативної культури, яка дихала сама й надихувала свій народ духом героїчної культури,— до традиції старої України. Ніколи не престане бути спустошена земля наша, аж поки не відродиться в ній нова каста, нова положенням в суспільстві, нова расою, нова чеснотами, властивими провідним кастам, їх державною] мудрістю, завзяттям і шляхетністю.

...Стреміти має каста лише до загального добра, шукати за тим, що є добре для загалу, не за тим, що йому приємне. Бо маса — «є на загал задовірчива і більш уважає на вигляд і зовнішність, аніж на суть річи». Завдання її в суспільности — одне, правлячої касти — інше. Кожна на своїм місці. Думати, що з самих виборів маси може вийти добрий правитель так само мудро, як думати, що з вибору може вийти добрий поет, боксер, або лікар. Якраз так думала демократія.

<...> Коли суспільство починає ділитися на маси й на еліти, на касти, це не поділ по соціяльних, лише по людських категоріях. Не покривається цей поділ з ранговим поділом на кляси вищі й нижчі. В суспільності є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціяльні й тому мусять бути справовані спеціяльними, до того обдарованими людьми. Це особливо відноситься до занять провідної касти. Давніше їх функції сповняли спеціяльно до того покликані меншості; спеціяльно до того селекціоновані. Маса не ждала для себе в них ніякої участи, або знала, що коли хотіла через людей, що вийшли з її середовища, ті становища занята, то мусіла набути спеціяльних здібностей, перестати бути масою. Бо людське суспільство, хочемо ми того, чи ні, по природі аристократичне.

<...> Одиночні переходи здібніших з касти нижчої до вищої річ допустима, знана й часом дуже потрібна, але знов таки, коли це наступає по сродности. Звичайно ж перескоки у невластиву собі породу мстяться фатально не лише на винних, але й на невинних, на цілім тілі нації. «Сто сродностей, сто звань», і занять, різних суспільних щаблів. Не вільно плутати тих звань. Кожний в суспільності окремо І кожна група відповідно до своєї натури, сродности — мусить зайняти свій властивий гієрархічний щабель.

<...> Вся наша історія аж до половини 19 віку свідчить, що ідей гієрархічности, кастового укладу суспільности була незрушимим правилом нашого національного життя. Незрушимою догмою був поділ суспільности на касти, конечність власної аристократії, як колись казали, панування луччих людей. Устрій Київської князівської Русі був побудований на тій засаді кастовости.

<...> В старій Україні цей поділ на касти був чимсь самозрозумілим, без чого сама суспільність була не подуманна. При чім ту свідомість конечности гієрархії мала і вища й нижча верства. Не раз людність існувала, а навіть убивала свого князя, але нового кликала лише з князівського роду, їй не впадало в голову вибирати собі князя поза аристократією володарів, або обійтися без князя. Функції верств були розмежовані: перша боронила другу, давала політичний лад, організувала народ, як політичну І моральну цілість... В доісторичні часи

131

людність наша жила в варварській, ще не з'єрархізованій суспільности, жила «обичаєм звіринським», в стані анархії, коли «возста род на род», без жодного «наряду», коли демократи «творяху самі собі закони», без умисне до того покликаної панівної верстви. Але такий хаос не міг довго тривати, він став шкідливий самій зневельованій демократії й тому рішили наші предки хоч і «ізгоніша варяги за море», щоб повернутися до свободи варварської суспільности, але хутко покликали собі нову касту панів, яка б «правила» І володіла нею.

<...> Демагоги безклясового, егалітарного суспільства можуть верзти про скасування клясових різниць, про скинення панів і упривілейованих верств, але це дурисвітство. Нема суспільности без панівної верстви: мали таку верству І росіяни, і за царату, і за большевиків.

...Нема суспільностей без касти, цебто верстви, яка упорядковує суспільний організм і тим надає йому сили. Коли цей порядок нищиться, або через росклад нагорі, або через захланність і розперезаність низів, тоді така спільнота стає або частиною чужого, сильнішого державного організму (в якім засада кастовости ще панує), або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі. Інстинкт самозбереження одиниць, родин, частин, які стремлять відірватися від порядкуючих наказів центру, — не має нічого спільного з енергіями цього центру які запевняють сталість, правильне функціонування й силу спільноти. Одна річь, сума воль егоїстичних одиниць, друга річь — воля окремого органу суспільности, що дбає про її цілість. Звичаї, моральні засади, ідеї, право й не право, закони моди, навіть сама мова всякої маси орієнтуються звичайно на такі ж поняття провідної касти, ніколи навпаки.

<...> Організуюча чинність усякої еліти впливає на своє суспільство також і посередньо, просто завдяки престижу її, завдяки живому прикладу, який вища каста дає нижчій самим своїм існуванням. Провідна верства диктує людності свої скрижалі мудрости, своє «личить» і «не личить», ідеї правдивого і фальшивого, морального й неморального, чесного і безчесного, гідного осудження й гідного похвали, своє поняття краси і бридкости, все, від форми правління до форми краватки. Вона накидає печать на все збірне життя,— накидає й кодекс джентельмена і кодекс Наполеона.

<...> Всі суспільпо-державні установи — парляменти, партії, трибуни, армія, фабрики, верстати, хутори й церковні амвони, культурні установи — все це бездушне тіло нації, коли не одушевлене тою нематеріяльною творчою енергією, якої осідком є правляча каста. Коли оте невидиме, цей дух, творча енергія відлітає від нації, тоді розкладається все видиме, всі установи, всі суспільні енергії, хоч назверх суспільність може і зберігає, так само як людський труп, коли дух відлетить від нього, деякий час зовнішні форми живого організму. Таких трупів є більше на нашій планеті. Так виглядає, н. пр., Палата Дожів у Венеції, від якої відлетів дух колишньої величі, яка не може стати осередком, де кувалися задуми блискучих чинів колишньої республіки, що позволяла собі мірятися з турецькою потугою в її розцвіті... Так виглядав Зимовий Палац над Невою, від якого відлетів животворчий імперіяльний дух Петрів і Катерин, так виглядає Фонтенбльо, так виглядали наші бату-ринські й чигиринські палаци гетьманські, від яких відлетів дух великих основоположників держави Війська Запорозького. Так виглядала свята Софія без Петра Могили, Галятовського й інших, що дали духову силу тій установі й інші.

<...> В житті суспільним осідком цієї сили, цього духа е кермуюча верства, а без неї суспільність не існує, існує стадо. На цім і полягає морфогенічна функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Як приплив газу потрібний, щоб горіло полум'я і зберігало свою форму, так тільки одержима тим духом животворча людина може надавати форму життю, бути формотворцем.

...Цим внутрішнім вогнем, який тримає при житті організм, можуть горіти не всі і не кожний, тільки люди особливого типу, особливої вдачі. Це фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валентайна, Вільгель-ма Оранського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це — в протилежність до представників субстрату, розлізливих, млявих, сентиментально-сльозливих і оспалих, — сухі й вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем. Тим вогнем, про якого читаємо і в Геракліта, в його енергетичній концепції життя, в якого матеріяльні явища були лише поодинокими станами енергії, а основною субстанцією і промотором всієї відчувальної матерії був вогонь.

132

<...> Які ж головні прикмети цієї душі? Три прикмети володарського духу такі: поперше шляхетний порив формотворця, задивленого лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну форму, поривання чуже й недоступне людині з маси, а коли й доступне, то в дуже обмеженім колі ідей і речей. Людина з маси е формотворцем, але в своїй сфері, як каменяр, що робить цеглину теж є в своїм крузі формотворцем, але є лише звиклим виконавцем в руках майстра, що сконцептував форму храма. Подруге — прикметою володарської душі в власне мати концепцію свого задуму, концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав Сковорода «плян» речі, «рисунок», «метафізичну форму», яка в Аристотеля завше попереджає готову річ, «форму фізичну», ту метафізичну форму, яку знову ніколи не має людина з маси, якій недоступні зв'язок органів цілого або взаємна залежність його частин. Потрете — прикметою володарської душі — є «тверді руки», сила, що угинає матерію й не вагається підчиняти її ворохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню.

<...> Між світом ідей і вірувань якими жила й живе демократична Україна, і світом ідей нашої давнини лежить провалля. Все в них було різне: і поняття Бога, отчизни, суспільности, їх філософія історії, філософія життя, ідеї про значення й ролю в історії творчої особистости і маси, чинника волі, ідеї про причини вознесения й упадка народів, про ціль людства і одиниці, про значення провідної верстви. Провалля, яке постало між цими двома світами наступило так зненацька (хоч копалося здавна), що напр., між останніми представниками героїчної України — Котляревським, Шевченком, Стороженком, Щоголевим і Максимовичем, а з другої сторони — Грушевським, Сумцовим, Драгомановим і Кулішем далеко більша прірва, аніж між першими і письменниками ідеологами старокнязівської, литовсько-руської і козацької доби. Однаковий світ понять стрічаємо ми у Шевченка і Котляревського й у автора «Слова о полку Ігоревім», у Данили Заточника, Мономаха, Михайла Литвина, Величка, Грабянки, Сковороди, автора «Історії Русів», Вишенського, Прокоповича й ін. Це провалля викопав вік мас, вік юрби, який прийшов зрештою не тільки для нас, але й для всієї Європи.

<...> Ні матеріялістичній демократії, ні ще більш матеріялістичному комунізмові паша демократична верхівка (так само, зрештою, як і напр., французька чи яка інша) не змогли протиставити нічого рівнорядного силою віри, завзяття і свідомости свого великого покликання. Бо її так само як І комунізм зжирав той самий дух матеріялізму. І дійсно, щоб створити нове «з нічого», треба передусім вірити в силу духа.

<...> Для українського, так само як для кожного іншого народу, що в своїй внутрішній і зовнішній силі загрожений гангреною матеріялізму, — єдиний рятунок є в ясно концентрованій протибольшевицькій взагалі проти-«общинницькій» доктрині, в повороті до власних традицій. Обов'язок кожного, загроженого смертельною пошестю большевизма в усіх його формах народу нашого (і не тільки нашого) континенту — є безоглядня боротьба з цією пошестю, що загрожує руїною цілої нашої культури.

Цю гангрену зможемо ми доконати тільки силою відродженого з джерел наших власних традицій животворящего Духа, перед лицем якого впаде й розсиплюється потвора матеріялізму.

Плоть нічтоже, Дух животворить!

133