Проаналізуйте процес утворення срср в 30 роках хх ст. Та його наслідки для українського народу.

урс на об'єдання державних утворень був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Влітку 1919 р. вони добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за входження до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

У сфері міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Розроблений Й.Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР.

Назвіть причини кризи радянської системи в сер.60-х–початку 80 рр.

ХХ ст.

варто розпочати із політичного курсу Сталіна щодо радянського суспільства, адже УРСР була тільки номінально незалежною країною. Вождь виражав шовіністичні позиції російського народу в порівнянні з іншими титульними націями, щоб подолати відцентрові позиції радянської наддержави. Відбувалася боротьба із «буржуазним націоналізмом» - паростками державницьких ідей в республіках. Запрацювала сталінська машина репресій проти власного народу, особливо в духовній, науковій і ідеологічній сферах. До середини 1950-х рр. УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні 1944 р. - Українська Головна Визвольна Рада, були по суті єдиною силою в СРСР, яка організовано вела боротьбу проти тоталітаризму.

У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Розпочато політику «десталінізації» (ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій, амністія, реабілітація незаконно засуджених, послаблення ідеологічного тиску, зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві). Матеріальний рівень життя народу значно підвищився. З’являється молоде покоління талановитих літераторів і митців, які своєю культурною і громадською діяльністю намагалися демократизувати суспільний лад УРСР («шістдесятники», їх клуби: «Сучасник» Київ, 1959 р., «Пролісок» Львів, 1962). «Відлига» не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, виплеканої тоталітарним режимом. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу особи, все ж у критичних ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, дисидентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі, їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниження пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені («карибська криза», різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.

Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л.І. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувавши «відлигу». При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо. Одним із перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади. 14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період «відлиги» завершився.

Усе ж роки «відлиги» справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало «шістдесятництво», виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реалізації бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.