Проаналізуйте становище України на сучасному етапі: досягнення, проблеми, перспективи.

Доцільно звернути увагу, що протягом 1991 – 2000 рр. Україну визнали 167 країн світу. 164 встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава стала членом 47 міжнародних урядових організацій.

Для кращого розуміння політичних орієнтирів зовнішньої політики, варто розтлумачити сутність геополітики. Геополітика – це наука про державу як географічний організм, що здатна розширювати свої інтереси щодо інших країн. Україна від початку розпаду СРСР почала тримати позиції, щоб відійти на достатню відстань від «єльцинської» Росії. Нарешті, всі територіальні претензії Росії, щодо Криму і Чорноморського флоту завершилися Договором про дружбу, співробітництво і партнерство 31 травня 1997 р.

Напрями зовнішньої політики України:

1. розвиток двосторонніх відносин;

2. участьу роботі ООН, інших міжнародних організацій;

16 травня 2008 р. наша держава вступила до Світової організації торгівлі.

3. участь у загальноєвропейському процесі (ОБСЄ, ПА РЄ з1995 р.)

4. ЄС та НАТО. Україна налагоджує стосунки з НАТО і Європейським Союзом щодо членства.

5. Розбудова відносин в рамках СНД (колишні республіки СРСР, окрім прибалтійських, створено 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті)

6. Регіональна співпраця: Балто-Чорноморська співдружність, ПАЧЕС (Парламентська асамблея Чорноморорського економічного співробітництва, 25 червня 1992 р., Стамбул), ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекістан, Азербайджан, Молдова, 10 жовтня 1997 р., Страсбург), ЦЕІ (Центрально-європейська ініціатива, 1996 р.)

5 ймовірних зовнішньополітичних концепцій: євроатлантична інтеграція, СНД, регіональне лідерство, “міст між Заходом і Сходом”, неприєднання.

Основні підвалини зовнішньої політики України:

1. відкритість зовнішньої політики;

2. співробітництво з усіма зацікавленими партнерами;

3. уникнення залежності від окремих держав і груп держав;

4. засудження війни як знаряддя національної політики; прагнення вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами;

5. без’ядерний статус.

6. відсутність територіальних претензій до інших держав і визнання територіальни претензій до себе;

7. дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

8. дотримання міжнародних стандартів прав людини, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей;

9. визнання пріоритету міжнародного права;

10. засудження практики подвійних стандартів у міждержавних відносинах;

Розкрийте історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського в історії України.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату. Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності. Відомий історик Д. Дорошенко підкреслював, що ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, антицаристською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського «Товариства об'єднаних слов'ян» Україна мала входити до всеслов'янської федерації в складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів, аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки. Оскільки матеріали в справі кирило-мефодіївців у III відділі його імператорської величності канцелярії були засекречені і до них тривалий час історики не допускалися, то відповідно й наукове дослідження цієї проблеми стримувалося. Першим дослідником Кирило-Мефодіївського товариства був ліберально-народницький історик В. Семевський. який у 1911 р. в журналі «Русское богатство» опублікував працю «Кирило-Мефодіївське товариство 1846—1847 р.». яка в більш повному вигляді була перевидана в 1918 р. Використавши архівні, зокрема слоті матеріали, автор вперше дав загальну історію товариства і висловив ряд правильних думок. Але Семевський показав товариство без зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, не дав належного аналізу його ідеології. Про місце Кирило-Мефодіївського товариства в історії суспільно-політичного руху в Україні писали С. Єфремов і М. Грушевський. С. Єфремов у книзі «Історія українського письменства» (К-. 1917) писав, що кирило-мефодіївці «зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму» і що «ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму» М. Грушевський у своїх узагальнюючих працях «Исторня украинского народа» і «Ілюстрована історія України» приділив Кирило-Мефодіївському товариству спеціальний параграф. В «Ілюстрованій історії України» він писав, що «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух». У 1921 р. у Львові М. Возняк опублікував книгу «Кирило-Мефодіївське братство», в якій основну увагу приділив аналізу ідеології учасників товариства. У 1925 р. у Харкові вийшла праця Д. Багалія «Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці». в якій дається характеристика програмних документів і робиться спроба аналізу основних ідей товариства з позицій «теорії історичного матеріалізму». Історія і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства висвітлюється в багатьох працях, які вийшли в пізніші часи, зокрема праці з різних питань цієї проблеми опублікували Ф. Ястребов. Є. Кирилюк. В. Горбатюк. Ю. Ковмір. А. Бортников. М. Денисенко. Г. Сергієнко. П. Гончарук. Г. Марахов та ін. Ґрунтовну узагальнюючу монографію про Кирило-Мефодіївське товариство написав П. Зайончковський. Вона вийшла в світ у 1959 р. у видавництві Московського університету.